лися лише кровопусканням, прикладанням банок, видаленням зубів, ставленням клізми, розтином гнояків. У той же час серед цирульників було багато талановитих людей, які самі удосконалювалися і згодом із цеху цирульників переходили в цех хірургів. Найповніше узагальнення досвіду середньовічної хірургії у XVI ст. дав родоначальник хірургії того часу Амбруаз Паре, який сам був вихідцем із військових цирульників.
Понад два тисячоліття, до періоду раннього капіталізму, хірургія грунтувалася на емпіричних основах. Капіталістичний суспільний лад, який поступово зруйнував феодалізм, створив кращі умови для культурного процесу. У XVI ст., яке в історії називається періодом Відродження, слабне влада церкви, зменшується її вплив на науку. В той час здійснюється низка відкриттів, які мають величезне значення для розвитку медицини взагалі і хірургії, зокрема. Працями Леонардо да Вінчі і Андрія Везалія закладено основи анатомії. Гарвей (1628 p.) відкриває кровообіг, Левенгук — мікроскоп. Відомим у XVI ст. був французький хірург Амбруаз Паре (1517-1541).
Амбруаз Паре у 20 років працював уже військовим хірургом. Буаучидуже спостережливим, він зробив важливі відкриття. Коли в одній із битв у 1537 p. не вистачило олії, якою звичайно заливали рани, він використав для цього суміш жовтків, трояндової олії і терпентину. Після безсонної ночі, проведеної біля ліжка хворих, він з подивом зауважив, що загальний стан пацієнтів і вигляд ран кращі, ніж у тих поранених, яким рани обробляли гарячою олією. Це дало йому можливість дійти висновку, що гаряча олія негативно впливає на процес гоєння ран і що цей метод не повинен використовуватися. У подальшій роботі, у 1552 p., для зупинки кровотечі, замість припікання залізом кровоточивих судин, Амбруаз Паре застосував їх перев'язування, яке з часів Цельса було зовсім забуте.
Неоднозначною фігурою був Пара-цельс. Це видатний учений, який об'їздив увесь світ і набув великого практичного досвіду, беручи участь у війнах. Запропонував лікувати рани в'яжучими засобами, а для поліпшення загального стану хворого використовував різні напої.
Попри незаперечні наукові і революційні якості Парацельса, у його поглядах знаходимо багато марновірств і забобонів. Так, за його тлумаченням, людським організмом керує астральне тіло, яке міститься в шлунку і мозку. Парацельс був у постійному конфлікті з професорами і владою, викладав не латинською, а німецькою мовою, вимушено мандрував по всій Європі, ніде довго не затримуючись. Особливо ретельно вивчав він хімію, вишукуючи щораз нові хімічні препарати для лікування хвороб. Про фантастичність його пошуків свідчать пропоновані ним ліки — мазь та вино для обробки ран. До складу мазі повинен був уходити смалець з жиру повішених, а вино повинно було варитись із глистами.
Позитивним аспектом діяльності Парацельса було те, що він почав вивчати професійні хвороби робітників, вніс багато нового в розуміння перебігу ранового процесу.
У Росії певний вплив на розвиток медицини і особливо хірургії мали реформи Петра І. Сам Петро І цікавився хірургією. Він завжди носив із собою хірургічні інструменти. Не будучи лікарем, а тільки любителем-хірургом, сам робив розрізи, череворозтин, видаляв зуби.
За наказе»! Петра І від 25 травня 1706 p., за річкою Яузою був збудований госпіталь, який став першою медичною школою, або медико-хірургічним училищем, у Росії. Тут уперше почали викладати медицину й хірургію.
У 1755 p. з ініціативи М.Ломоносо-ва (1711—1765) було відкрито Московський університет, якому судилося відіграти видатну роль у розвитку не тільки російської, а й світової науки. За проектом М. Ломоносова, до складу Московського університету входив і медичний факультет — "для умноження в России российских хирургов й докто-ров, которьк очень мало".
За статутом медичний факультет Московського університету мав право присвоювати ступінь доктора медицини. Вперше такий вчений ступінь одержав у 1794р. вихованець Київської академії Хома Борсук-Мойсеєв.
У Росії протягом першої половини XIX ст. було досягнуто значних успіхів у різних галузях науки. У цей період відкрито кілька університетів з медичними факультетами: у Вільно (Вільнюс) —у 1803 p.; у Казані — у 1804 p.; у Юр'єві (Тарту)—у 1814 p.; у Петербурзі — у 1819 p. Медико-хірур-гічні училища в Петербурзі і Москві були перетворені на медико-хірургіч-ні академії. Викладання анатомії і хірургії займало в них почесне місце.
У XVDI ст. світова хірургія зробила значний крок уперед. Велике значення мало відкриття в Парижі хірургічної академії (1731). З цього часу хірургія почала визнаватися як наука.
У XVIII ст. і в першій половині XIX ст. за рівнем розвитку хірургія випередила внутрішню медицину, по-заяк представники цієї спеціальності ще дотримували застарілих догм, у той час як хірурги зрозуміли велике значення патологоанатомічних досліджень для операційної техніки і використовували методи досліджень, застосовувані в терапевтичній клініці
Настає XIX ст., а з ним і інтенсивний розвиток капіталізму. На основі наукових відкриттів і винаходів відбувається швидкий прогрес у промисловості. Одночасно успішно розвивається й біологічна наука, яка створює базу для медицини.
Здавалося б, є всі умови для швидкого розвитку теоретичної і практичної хірургії. І все-таки цього не сталося. Існували три серйозні перешкоди цьому. Це відсутність методів боротьби з болем, невміння хірургів запобігати рановій інфекції, спиняти кровотечу і поповнювати втрачену кров. Все це призвело до того, що наслідки хірургічних втручань у першій половині XIX ст. були значно гіршими, ніж у другій половині XVin ст. Зумовлювалося це низкою причин: лікарні були переповнені, панувала неймовірна недбалість, а лікування більше шкодило, аніж до-помогало хворим. У хірургічних відділеннях лютували бешиха, септичне і гнильне зараження, у пологових будинках помирали сотні жінок від післяпологової гарячки. У Відні в одній із клінік протягом певного періоду померли від зараження всі породіллі. Хірурги не мили рук перед операціями, акушери — перед прийманням пологів. Робили це тільки після них. Загальна післяопераційна смертність доходила до 80 %.
Ці жахливі наслідки оперативних втручань пояснюються передусім повним незнанням бактеріології і основ антисептики і асептики.
Перелом щодо цього настав лише після відкриття Луї Пастером і впровадження у 1867 p. англійським хірургом Джозефом Лістером (мал. 2) обгрунтованої системи заходів, спрямованих на запобігання інфекційним ускладненням ран. Останньому і належить честь відкриття антисептики.
Наприкінці ХК ст. поряд із антисептикою Бергманом і Шіммельбу-шем у хірургічну практику було введено асептичний метод, спрямований на запобігання проникненню інфекції в рану.
Подальший розвиток хірургії пов'язаний із упровадженням у хірургічну практику інгаляційного наркозу.
У 1800р. англійський хімік Деві для знеболення різних маніпуляцій і операцій запропонував використовувати винайдений ним газ — закис азоту ("ве-селящий" газ). Але потрібно було лише 40 років, аби англійський зубний лікар Уельс почав застосовувати його під час екстракції зубів. Невдачі, які супроводжували ці маніпуляції, призвели до психічного розладу, і Уельс зрештою наклав на себе руки. Це сталося у 1848 p. Щасливішим виявився другий зубний лікар—американець Мортон. З його іменем зв'язано використання ефірного наркозу.
16 жовтня 1846 p. Дж.Уоррен, провідний хірург Массачусетського університету, першим у світі виконав операцію з видалення пухлини на шиї під ефірним наркозом.
У 1847 p. англійським лікарем акушером-гінекологом Сімпсоном для знеболення пологів було запропоновано ще один анестетичний засіб — хлороформ.
Наприкінці XVIII і на початку XIX ст. було усунено третю перешкоду на шляху розвитку хірургії. Хірурги навчилися боротися з крововтратою. Цьому сприяло відкриття таємниці крові. У 1909 p. виявлено нову її властивість. Віденський бактеріолог К. Ландштейнер установив,що кров людей за своїми серологічними властивостями поділяється на три групи. Справу, почату Ландштейнером, завершив чеський учений Ян Янський, який виділив IV групу крові.
Після введення в хірургічну практику асептики і антисептики, знеболення та переливання крові хірургія починає розвиватися швидкими темпами.
Важливу рсвіьурозвиїкухірургіїу другій половині XIX ст. відіграв М. Пиро-гов (1810—1881; мал.З). Насамперед він відомий як видатний хірург^ засновник воєнно-польової хірургії. Його книга "Початки загальної воєнно-польової хірургії" і сьогодні вважається першокласною працею. У ній він наголошує на значенні сортування поранених, вимагає іммобілізації травмованих кінцівок, застосовує з цією метою гіпсові пов'язки, першим залучає до подання медичної допомоги у воєнний час жінок. Раніше за Луї Пастера він зробив припущення про те, що гнійні ускладнення ран спричинюються живими збудниками, яких він назвав "міазмами". У зв'язку з цим він створив у клініці спеціальні відділення для хворих, що заражені "госпітальними міазмами".
М. Пирогов започаткував пластику кісток, розробив методи перев'язування судин (його докторська дисертація присвячена перев'язуванню черевної аорти при аневризмі в пахвинній ділянці). Великий внесок зробив М. Пирогов у розвиток топографічної анатомії.
З часів М. Пирогова російська хірургія стала на ноги і внесла багато нового, повчального і оригінального в скарбницю світової хірургії.
Після смерті М. Пирогова тіло його було забальзамовано, і воно зберігається зараз у спеціальному саркофазі в невеличкій церковці в селі Вишня Вінницької області на території маєтку, де провів свої останні роки великий хірург. У будинку, де жив М. Пирогов, розташований меморіальний музей.