Проте погляд на цивілізацію як усесвітньо-історичну спільність був поставлений під сумнів російським соціологом Миколою Данилевським у праці “Росія і Європа”. У цій книзі вчений сформулював ідею про локальні відособлені “культурно-історичні типи”, або “цивілізації”, яких він нарахував 10. Вони подібно до живих організмів проходять стадії зародження, змужніння, старіння і загибелі (вимирання або деградації). Тривалий час ідеї Данилевського не знаходили прихильників. У другій половині ХIX ст. ще достатньо сильними були позиції прибічників позитивізму, течії, яка визнає в історії прогрес. Проте до початку ХХ ст. прихильників прогресу серед учених було вже небагато як у закордонній, так і в російській історіографії. При цьому варіанти вирішення проблеми були найрізноманітніші.
Представники неокантіанства ставилися до прогресу, як до чисто оціночного поняття, яке може досліджувати вчений. На їхню думку, історик судить про щабель прогресивності або регресивності даної еволюційної серії або її частин залежно від того, чи реалізується в цьому ряді фактів, яка цінність, чи навпаки – вона поступово сходить на ніщо.
Представник критичного позитивізму, Роберт Віппер запропонував теорію множинності самостійних потоків історії, які не витягаються в один ланцюг. Утрачений принцип єдності загальної історії Віппер пропонував замінити іншим: зосередженням інтересу на еволюції окремих груп. На його думку, стародавній світ, наприклад, – це закінчене коло життєвих форм та ідей, багато в чому аналогічний новоєвропейському. Причину ж повторення в історії вчений убачав у єдності людської природи. Ця теорія, відома як теорія модернізації, була дуже модною в науковому середовищі на початку ХХ ст. Вона наклала відбиток на роботи численних учнів і однодумців Р.Ю.Віппера в Росії. Серед них можна назвати таких відомих учених, як Є.В.Тарле, В.П.Бузескул, Д.М.Петрушевський, М.І.Ростовцев та багатьох інших. Так, у книзі професора Володимира Бузескула “Історія Афінської демократії” грецька історія повторює головні моменти західноєвропейського розвитку.
Цікаво, що багато істориків продовжували залишатися прихильниками теорії модернізації ще якийсь час після 1917 р. Так, 23 червня 1924 р. на засіданні предметної історичної комісії в Білоруському державному університеті учнем Р.Ю.Віппера професором Володимиром Перцевим було представлено звіт про прочитані ним протягом року курси. Серед інших був прочитаний курс по історії Греції. У пояснювальній записці, поданій на розгляд комісії, В.М.Перцев, зокрема, зазначав: “...гомерівська епоха характеризується як епоха грецького середньовіччя з усіма характерними рисами феодального устрою. Початок розкладання грецького феодалізму падає на епоху колонізації середземно- та чорноморського узбережжя, протягом якої в Греції назрівають нові сили у вигляді торгового капіталізму, що почав утворюватися, і грошового господарства... П’яте століття – століття грецької демократії – розглядається як час торжества торгово-промислових елементів над землевласницьким класом…” [1, 495].
Теорія модернізації призвела до появи і досить широкого поширення ідеї занепаду новоєвропейської цивілізації і можливого повернення європейської культури до середньовіччя. Її відстоювали такі відомі вчені, як О.Шпенглер, М.А.Бердяєв та інші. М.Бердяєв, зокрема, писав у своїй роботі “Нове середньовіччя”: “Ідея прогресу буде відкинута. “Прогрес” припиниться з закінченням нової історії” [2, 4].
Критикуючи із сучасних позицій автора теорії модернізації – Роберта Віппера, професор Гродненського університету (Республіка Білорусь) О.М.Нечухрін зазначав, що його теоретична позиція означала порушення принципу історизму, відмову в специфіці, певній замкнутості історичним епохам. “Віппер ігнорував той факт, що кожна цивілізація характеризується своїм особливим способом сприйняття світу, що ті самі події виглядали для сучасників зовсім не так, як для нас. Проблема модернізації є не лише питанням подолання мовного (понятійного) бар’єра між теперішнім і минулим, але й бар’єра психологічного і світоглядного” [10, 115]. Проте на початку ХХ ст. таку помилку допускали не тільки російські, але й закордонні вчені.
У цілому, потрібно відзначити, що до 20-х років ХХ ст. історико-соціологічна думка в Росії і на Заході розвивалася паралельно. Усе змінилося з моменту посилення ідеологічного контролю в СРСР. Ортодоксальна марксистська теорія, покладена в основу радянської історичної науки, за словами А.Гуревича, являла собою “одягнений у марксистську фразеологію позитивізм” і прирікала її на консервування позицій науки кінця ХIХ ст. Відсталість і застій посилювалися майже повним невіданням того, що було зроблено сучасною історичною наукою за рубежем.
На Заході ж велику популярність завоював у ХХ ст. саме цивілізаційний підхід, особливо після виходу у світ у 1918 р. книги Освальда Шпенглера “Захід Європи”. У своїй роботі Шпенглер заявив, що єдність людської історії – міф, а насправді був розвиток 8 абсолютно ізольованих одна від іншої культур.
Потрібно зазначити, що радянські історики не визнавали цивілізаційний підхід. Так відомий учений М.А.Барг перерахував у своїй досить відомій книзі “Категорії і методи історичної науки” недоліки циклічної теорії, серед яких він назвав крайню розмитість понять, на яких базується теорія, суб’єктивізм у класифікації культур або цивілізацій та непридатність теорії для аналізу традиційних суспільств, що вступили до індустріальної епохи. Все це, на думку автора, сприяло тому, що популярність циклічних концепцій останнім часом почала зменшуватися, а на зміну їм прийшов новий напрямок – неоеволюціонізм. Проте Барг сам собі суперечить, зауважуючи, що цей новий напрям продовжує трактувати суспільство як організовану, інтегровану систему культури, а історичний процес – як зміну типів культури.
Однак потрібно зауважити, що зміни в концепції все ж відбулися. Під впливом “Заходу Європи” з’явилася книга англійського історика і соціолога Арнольда Дж. Тойнбі. Проте, на відміну від Шпенглера, він не тільки виділив 21 цивілізацію, але й розглянув їх не замкнутими в собі, а в багатосторонніх зв’язках з іншими.
На думку А.Марцинюка, Тойнбі прагнув до синтезу позитивних положень теорій Шпенглера і Маркса. У перспективі, на думку Тойнбі, зв’язки між різноманітними цивілізаціями призведуть до злиття всіх цивілізацій в одну. Таким чином, Тойнбі одним із перших враховував той факт, що людство розвивається не тільки в часі, але й у просторі. Над концепцією локальних цивілізацій працювали також Ф.Бродель, Л.Гумільов і багато інших відомих істориків.
За багато років було більш-менш чітко сформульовано і визначення цивілізації як способу соціальної організації, заснованому на усталеній нормативності способу життя і мінімальному рівні масових уявлень, які підтримувалися авторитетними письмовими текстами. Втім, це стосується лише класичних цивілізацій. Розвинута за останні 3,5 століття система “глобальної космополітичності”, заснована на інтенсивній системі комунікацій, переборює лінгвістичні й політичні бар’єри, що приводить до кінця “історичної ери множинності цивілізацій” і формування сучасної світової системи.
На думку Б.Єрасова, такий висновок означає вже перехід від власне цивілізаційної до світо-системної теорії, і між прихильниками цих двох підходів відбуваються інтенсивні дискусії.
У політичній ідеології цю ідею довів до логічного завершення американський політолог Ф.Фукуяма. У дусі неокантіанства, він вважав, що оскільки історія є прогресом свободи, а розвинені країни Заходу вже досягли її розумного апогею в системі ліберально-демократичних стосунків, то мета історичного прогресу вже досягнута і надалі необхідно лише розширювати цінності лібералізму на інші регіони планети.
Ідея “кінця історії” останнім часом знаходить усе більше прихильників і серед учених колишніх радянських республік. Так, у своїй статті С.Кримський зазначає: “До ІІІ тисячоріччя своєї історії людство в принципі випробувало більшість можливих ідей, проектів, утопій досягнення соціального щастя людей, і переконалося в їхній слабкій реалізації. Історія усе більш наполегливо починає свідчити про безпомічність її “горизонтального” виміру, а саме прогресу як шляху придбання абсолютних цінностей” [7, 30].
Крім того, останнім часом чимало прихильників набула нова галузь вивчення природних і соціальних процесів – синергетика, яка виходить із того, що характер сучасного руху людства визначає не порядок, стабільність і прогнозованість, а навпаки – відсутність рівноваги, збалансованості, передбачення напрямів розвитку суспільства. У роботах представників так званої брюссельської школи – І.Пригожина та І.Стенгерса “Порядок із хаосу” – історичні процеси подаються таким чином, що відкидається запрограмованість, надається велике значення випадку. Складні динамічні системи, до яких він відносить і людське суспільство, час від часу потрапляють у смугу нестабільності, перебуваючи, визначений час у “точці біфуркації”. Незбалансована система здійснює пошук шляхів виходу з кризи. При цьому діапазон імовірних варіантів дуже широкий: від переходу на вищу сходинку самоорганізації до спаду і деградації. І.Пригожин та І.Стенгерс вважають, що в “точці біфуркації” принципово неможливо передбачити, у який стан система перейде. Проте після подолання динамічною системою своєрідного “рубікону” у свої права знову вступає принцип причинності – до періоду нових спонтанних змін.
Таким чином, за період свого існування наука виробила різноманітні гіпотези щодо того, яким чином відбувається розвиток історичного процесу і чи є зміст в існуванні людської історії. Вчені наблизилися до розуміння того, що історичний процес носить достатньо складний характер і визначити його мету не уявляється можливим. Він несе в собі елементи прогресу, регресу, повторень у найнеймовірніших сполученнях. На порозі третього тисячоліття історики усього світу виявилися під впливом різноманітних, в основному плідних, концептуальних підходів у галузі історичного процесу. Проте більшість учених сьогодні вважає, що період локальних цивілізацій закінчується, перетворюючись на одну більш-менш єдину світову цивілізацію.