З відомих ідеологічних причин проблема унії як у дореволюційній, так і в радянській історіографії висвітлювалася тенденційно: унія ототожнювалася з католицизмом, питання звужувалися до інтерпретації окремих фактів і подій з метою показати антинародний(антиукраїнський) характер уніатської церкви. Далася взнаки також обставина, що донедавна у радянській історичній науці церковна проблематика не вважалася пріоритетною. Тому на сьогодні як проблема унії, так і діяльність православної церкви в Україні залишається мало висвітленою.
Серед праць останніх років XX ст. з історії Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) повнотою проблеми вирізняється дослідження місцевого(Луцького) науковця В.Борщевича .[4]
Друге відродження УАПЦ 1942-1944 рр., розпочате митрополитом Полікарпом на звільнених землях України і на Волині зокрема, принесло українському православ'ю канонічний єпископат, ієрархи якого виїхали на Захід і заснували три митрополії в США, Канаді, Західній Європі. Багато парафій в тих українських православних митрополіях очолили священики, що разом з українськими біженцями виїхали на еміграцію. Серед них чимало волинян.
Завдяки науковим дослідженням В.Борщевича, особливо знайомство з документами, колись позначених грифом “Таємно" архівних справ, знайдено забуті й замовчувані імена праведників Української Православної Церкви, яких енкавеесівські кати послали на червону голгофу в сибірську тайгу, безводні степи Казахстану, вічну мерзлоту тундри.
Криваві події Другої світової війни та післявоєнної більшовицької окупації Волині привели до масового нищення Української церкви та її ієреїв.
Перший прихід більшовиків на Волинь (1918 р.) приніс червоний терор, вістря якого було спрямоване проти Української церкви. Серед першочергових заходів нової влади планувалося різними методами зруйнувати основи українського православ'я. "Визволителі", не вибираючи засобів, ставили за ціль усунути свідомих єпископів та духовенство від активної церковної діяльності, а згодом, як підтвердило саме життя, й знищити їх фізично.
Зважаючи на місце і час проведення запланованих заходів у життя, каральні органи більшовизму повільно розкручували маховик репресій. Цей маховик, поступово набираючи обертів, мав поглинути всю свідому українську ієрархію колишньої УАПЦ в Польщі. Серед численних засобів окупаційна влада заплановано обкладала непомірними податками своїх вибраних жертв, чинила тиск на священнослужителів з метою їх зречення. Найбільш свідомі з них, як отець Іоан Концевич з двома синами, отець Юрій Скоп'юк, отець Михайло Тележинський та інші стали жертвами масового вбивства в'язнів у Луцькій тюрмі в червні 1941 року, або опинились у Сибіру. Як завжди, ворог вибирає найкращих.
Після цього кривавого відбору багато парафій на Волині залишилися без своїх настоятелів. За статистичними даними 1936 року, які зберігаються в документах фонду Держархіву Волинської області, [6, арк.133] Волинська єпархія налічувала 685 діючих парафій, кількість яких за період першого більшовицького панування зменшилась на 90. Незначна частина менш національно свідомої ієрархії з колишньої Автокефальної Православної Церкви в Польщі перейшла на службу до Московської Патріархії в особі правлячого архієпископа Миколи (Ярушевича), екзарха західної України і Білорусі. Серед них був і архієпископ Олексій (Громадський), пізніше глава так званої Автономної Церкви в роки німецької окупації.
Прихід німців, зважаючи на початковий лібералізм вищих чинів Вермахту, давав надії, що страшний сон більшовицької окупації не повториться. Друге відродження Української церкви розпочав єпископ Полікарп (Сікорський), який разом з владикою Олександром (Іноземцевим) єдині відмовилися підкоритися Московській Патріархії, зі створення власного канонічного єпископату. Перші кроки для цього були зроблені у Пінську 8-10 лютого 1942 року під час хіротонії двох волинських священиків - владики Никанора на вікарного єпископа Київського і Переяславського та владики Ігора на правлячого єпископа Уманського.
Щоб заповнити брак священичих кадрів у Східній Україні, при Луцькому кафедральному соборі владика Полікарп планував заснувати Волинську духовну семінарію, але окупаційна німецька влада перешкодила здійсненню мрій Митрополита, і замість семінарії було відкрито короткочасні пастирські курси.
Перед другим приходом більшовиків на Волинь, маючи сумний досвід першої більшовицької окупації та їх ставлення до нашого православ'я, український єпископат з частиною духовенства залишили рідну землю.
Хоч радянська влада по відношенню до Московської Церкви, яка була вірною прислужницею кремлівських володарів, стала більш толерантною, проте її політика нищення національних Церков залишалася без змін. Щоб вправно керувати єпископатом РПЦ, у вересні-жовтні 1943 року створено Раду в справах Російської Православної Церкви при РНК СРСР, яка разом з НКВС своїми щупальцями обійняла всі парафії. Очолив цю сумнозвісну Раду полковник НКДБ Г.Карпов. Саме ці структури зайнялися ліквідацією УАПЦ в Україні, в тому числі й на Волині.
До Луцька першим Уповноваженим Ради призначено Михайла Діденка, а до його появи тут збором інформації про кількість діючих храмів, духовенство та їх юрисдикцію займався Волинський облвиконком. Саме він прийняв донос локачинського благочинного, запеклого москвофіла протоієрея Павла Борисевича, в якому зазначалося, що з 19 парафій його благочиння лише 3 не знаходилися в юрисдикції владики Полікарпа, а після визволення “...майже всі визнають патріаршу юрисдикцію” - (мається на увазі Московський Патріархат) –(Державний архів Волинської області Ф.Р-393, оп.З, спр. 1, арк.25).
Алфавітна книга реєстрації священнослужителів Волинсько-Рівненської єпархії того часу зберігає такі дані про злочини комуністичного режиму над духовенством УАПЦ, що залишилися на рідних землях: протягом 1944-1950 років було заарештовано, засуджено та вивезено на північ 42 священики і диякони, серед них відомі душпастирі-отці Всеволод Зелинський, Лев Ліхтанський, Василь Мисечко, Іван Абрамович, Володимир Кульчинський та інші. Від куль окупанта гине о. Павло Абрамович на Ковельщині.
Церква має багато трагічних сторінок, на які занесено страдників і мучеників за віру предків, серед них і світлі імена священиків УАПЦ другого відродження.
1. Архипастырские послания и наставления Высокопреосвещеннейшего Антония, архиепископа Волынского и Житомирского. – Почаев, 1913.
2. Антонович П.И. Монография по истории западной и юго–западной России. – К., 1885. – Т. 1. 268-339 с
3. Антонович П.И. Из недавнего прошлого Волыни.// Волын. епарх. ведомости.–1909.– №7.
4. Борщевич В. Доля священиків УАПЦ Волині у 1944–1950 рр. Луцьк.–1997.52 с.
5.Девятисотлетие православия на Волыни. – Житомир, 1892. – 632 с.
6. ДАВО. Ф. Р–393, оп.З., спр. 7, 133.
7. Карашевич Платон. Очерк истории Православной церкви на Волыни. – СП б., 1855.– 157с.
8.Коялович М.Й. История воссоединения западнорусских униатов старых времен. – СПб., 1873. – XII, 400 с.
9.Костомаров Н.И. Последние годы Речи Посполитой: Историческая монография. – СП б., 1870.– 870 с.
10.Киприанович Г.Я. Жизнь Иосифа Семашки: митрополита Литовского й Виленского и воссоединение западно русских униатов с православной церковью в 1839 г. Вильно, 1893.– 448 с.
11.Левитский К. Высокопреосвещеннейший Модест, архиепископ Житомирский и Волынский. – Почаев, 1902. – 661 с.
12.Моліс М. Тисячоліття Православія на Волині.- Дубно, 1992.- 72 с.
13.Пятидесятилетие (1839–1889 г.г.) воссоединения с православной церковью западно русских униатов. СПб.,1889.-Ч.1-2.
14.Пероговский В. Отрывок из истории присоединения на Волыни униатов к православию в царствование Екатерины II и Павла І.// Волын. епарх. ведомости.–1880.–№2.
15.Толстой Д. А. Римский католицизм в России: В 2т.– СП б.,1876.– т1–2.
16.Теодорович Н. Волынская духовная семинария. – Почаев, 1901. – 123 с.
17.Теодорович Н. Историко–статистическое описание церквей й приходов Волынской епархии. Почаев, 1888–1903.–т. 1–5.
18. Фотинський О.Опис пам’яток старовини Волинської губернії. // Киевская старина.- 1900.-№ 71-198 с.
19.Хойнацкий А. Почаевская Успенская Лавра : Историческое описание. –Почаев, 1897. –524с.
В статті автор аналізує фундаментальні релігієзнавчі дослідження історії Православ’я в Україні і на Волині ХІХ–ХХ ст. Автор акцентує увагу на тому, що систематичне вивчення проблем, які склалися в Православній церкві, допоможе виробити нові ідеї і підходи, придатні для формування в суспільстві атмосфери терпимості і взаєморозуміння, яке приведе до об’єднання Української Православної церкви.
Ключові слова: патріархат, Православна церква, духовенство, історіографія, парафія, архієпископ.