Суттєвою рисою нової геополітичної ситуації є згуртування і розростання високоцивілізованого стрижня світового співтовариства — групи високорозвинутих країн Заходу, що таким чином об’єднує основні полюси сили. Це ілюструється стабільною діяльністю «великої сімки», глибокою взаємною зацікавленістю у підтриманні діалогу між нею та Росією, динамікою загальноєвропейського процесу, стратегічним вибором, що його здійснили країни Центрально-Східної Європи. У межах цього надреґіону існують реальні умови здійснення високих стандартів міжнародної співпраці, поки що недосяжних для решти. Водночас ґлобальний вплив цього стрижня може поступово знизити рівень непевності геополітичної ситуації в інших реґіонах. Але для цього передовсім необхідна загальна стабілізація економічного та політичного становищ.
Сьогодні, як ще одну ознаку нової геополітичної ситуації, спостерігаємо кризово-конфліктний спалах. Початок нової доби у ґлобальних відносинах позначився істотними змінами у структурі та виявах загроз міжнародному миру та безпеці. Знизилася до суто гіпотетичного рівня, практично зникла загроза світового конфлікту. Ортодоксальні аґресивні стратегії зняті з озброєння держав не лише першого, а й, сказати б, другого рівнів дієздатності. Питання безпеки, як і міждержавні відносини в цілому, деідеологізувалися і стали більш доступні логіці та суто прагматичним підходам. Вдалося поглибити і закріпити початий ще за часів горбачовського «нового мислення» процес вреґулювання тих реґіональних конфліктів (чи тих їхніх складових), де привнесений компонент, зв’язаний із суперництвом двох систем, був особливо значним.
Але закономірно з’явилися і неґативні наслідки. По-перше, почали чи активізували свою «авторську» діяльність багаточисельні молоді, аксіоматично гіперболізовані націоналізми країн Азії та Африки. На основі розкріпаченої ендогенної політичної філософії виникли локальні експансіонізми, склалися нестійкі місцеві баланси сил, нові чи відновлені конфліктні ситуації та зони напруженості. По-друге, за різних обставин були втрачені впливи та можливості контролю над діями окремих держав, що колись перебували на вістрі конфліктів і сьогодні є основними носіями загрози міжнародному миру та безпеці — Іраком, Іраном, Північною Кореєю, Лівією. По-третє, сам демонтаж східного блоку, передовсім радянської імперії, породив низку нових досить гострих і переважно непередбачуваних конфліктів, зв’язаних головним чином з подоланням наслідків колишніх «вольових» рішень в питаннях кордонів, державного устрою, форм та якісних характеристик національного розвитку. У зв’язку з цими обставинами у Заключному комюніке спільної сесії Комітету військового планування та Групи ядерного планування НАТО у травні 1994 року зокрема зазначалося, що «сьогодні загрози нашій безпеці і стабільності Європи в цілому набагато різноманітніші і складніші за ті, з якими НАТО зіткнулося у перші чотири десятиліття» і що проблеми безпеки потребують більш широкого підходу 3.
Ситуацію загалом можна було б схарактеризувати так: припинення конфліктів міжсистемних, зникнення протистояння «на класовій основі», натомість розширення та загострення зіткнень на основі національній, конфесійній, соціально-економічній, внутрішньополітичній. А з погляду суто функціонального замість ґлобальної потенційної загрози руйнівного зіткнення двох систем маємо безліч субреґіональних, локальних конфліктів, зон напруженості, специфічних внутрішніх складнощів, у які було втягнуто (не потенційно, а реально) десятки країн. Таким чином, ґлобальна безпека стала набагато більше ґарантованою, тоді як національна безпека великої кількості держав, міжнародна стабільність у просторах колишнього «другого» та «третього» світів опинилися під більшою загрозою. Вочевидь, це не оминає і держави «першого» світу, для них посилюються не тільки ризики, зв’язані з ефектом неподільності безпеки чи дестабілізацією економічного обміну, а й безпосередні загрози масової міґрації, міжнародної злочинності, тероризму.
Зазначені проблеми досить специфічні. Практично всі вони мають подібні історичні та геополітичні джерела, зв’язані з тим, що сторони, які конфліктують, свого часу стали об’єктом експансії великих держав, жертвами штучного структурування геополітичного простору; усі вони були обмежені у можливостях природного розвитку і сьогодні так чи так вирішують питання національного відродження. Особливо це впливає на локальні відносини та взаємини між сусідами.
Можливості підтримання миру та безпеки на теренах колишнього східного блоку залежать від складної комбінації зовнішніх та внутрішніх чинників. Щодо «класичних» аспектів підтримання миру за механізмами світового співтовариства (ООН, ОБСЄ) то тут, як і у випадку з проблемами слаборозвинутості, ми спостерігаємо ситуацію, коли масштаби проблем істотно перевершують наявні можливості чи принаймні рівень готовності до дій. Альтернативні миротворчі пропозиції Росії, яка намагається заповнити вакуум сили у реґіоні, широким колом окреслила зону власних життєвих інтересів (СНД) і домагається міжнародного мандату на підтримання миру, не є прийнятними: такий варіант щонайменше був би порушенням принципу нейтральності, незацікавленості миротворця 4. Ознакою новизни ситуації є те, що Захід на це реаґує дуже стримано. Мало що нагадує колишнє суперництво за вплив у Центрально-Східноєвропейському реґіоні. Стає зрозумілою стратегія НАТО — поступове, обережне просування на схід і розширення таким чином зони безпеки, що існує на заході континенту, на країни, які зарекомендували себе як найбільш реформовані та стабільні, які вирішили основні зовнішньополітичні проблеми і, зокрема, змогли звільнитися від тягаря російської опіки. Це унаочнює одну з головних геополітичних невизначеностей сучасного періоду — невизначеність політики Заходу щодо Росії, збереження широких альтернатив стратегічного курсу, що його може обрати остання.
Врешті-решт, незважаючи на реалізацію ідей правонаступництва Росією СРСРівського буття, це інша, нова держава, для якої питання самоусвідомлення, самовизначення на сьогодні не можуть вважатися повністю розв’язаними. Відповідний пошук триває і досить драматично відбивається на внутрішньополітичних процесах у цьому євразійському колусі. Світ має обмежений вплив на гігантів і через те має очікувати. Поки що можна констатувати: Росія не відмежувалася від старих великодержавницьких методів у зовнішньополітичних справах, не опікується питаннями налагодження відносин довіри з країнами близького зарубіжжя, старанно вибудовує навколо себе традиційне для геополітичних утворень часів конфронтації силове поле. Брак потуги для подальшого бажаного для Кремля ґарантовано паритетного діалогу з Заходом російські політики намагаються майже відкрито компенсувати «неґативним потенціалом» власної кризовості та конфліктогенності. Усе це створює додаткові широкомасштабні загрози миру і стабільності. Як констатується у комплексному дослідженні Інституту міжнародних економічних і політичних досліджень РАН: «Вектор зовнішньої політики Росії може істотно відхилитися від нормального курсу, який відповідає її національним інтересам, і країна знову перетвориться у закладницю руйнівної динаміки імперської політики» 5. Зрозуміло, невизначеність політики Заходу щодо Росії передбачає альтернативи від тісного співробітництва у питаннях безпеки до політики стримування. Усе це, на жаль, неґативно впливає на інші посткомуністичні країни, передовсім на держави – члени СНД, обмежує їхній маневр і ускладнює подолання все більш небезпечної ізольованості.
Вектори впливів Заходу та Росії створюють певну демаркаційну лінію, а таким чином і загрозу переривання відносної єдності посткомуністичного простору по західних кордонах Росії, Білорусі та України. За цих умов тільки Україна, зважаючи на її геополітичні пошуки і прагнення до збалансованості потенційно може підтримати достатню прозорість континентального простору, змінити конфіґурації стратегічних зв’язків та збільшити європейську спільноту за свій рахунок. Але реалізація такої перспективи обумовлена можливостями гармонізації позицій претензійної Москви і нейтрального Києва і винайдення надійного сценарію їхнього синхронізованого зближення з Заходом. Збігнєв Бжезінський з цього приводу зазначає: «Безумовно, у російських інтересах зробити свої зв’язки з Європою більш тісними, не входячи при цьому у протидію з обставинами власної євразійської географії та ідентичності. Поновлення власного статусу центральноєвропейської держави безумовно відповідає довготерміновим інтересам України. Такий варіант перевлаштування міг би забезпечити необхідну історичну паузу, як і почуття безпеки для Росії та України, яке допомогло б виробити стабільний баланс між тісною економічною співпрацею та роздільним політичним існуванням і одночасно — зближенням з Європою при тому, що й Європа просуватиметься їм назустріч» 6.
Щодо структур безпеки, створюваних у СНД, то вони більше орієнтовані не на встановлення гармонійної взаємодії чи створення багатосторонніх механізмів, а на закріплення російської військової присутності, обслуговування інтересів Москви. Загальна незбалансованість взаємовідносин у межах СНД, складна роль Росії саме у питаннях підтримання безпеки і стабільності у сусідніх країнах не дають можливості розглядати те, що вибудовується на основі Ташкентської угоди, як систему колективної безпеки, яка відповідала б сучасній міжнародній практиці. Тим більше що тут ситуація багато в чому детермінується внутрішніми, у тому числі специфічними внутріреґіональними чинниками.