Смекни!
smekni.com

Медовий рік української преси як історичний факт (стр. 2 из 2)

- Вимагаємо, щоб наших дітей учили украєнською мовою, і просимо Центральну Раду допомогти в цьому”

“Вороги”, “боротьба”, “бити” - поширені слова з газетної лексики того часу, причому з видань різної політичної орієнтації. “Нарізно йти, разом бити”, - так закликає “Робітнича газета” до співпраці інші політичні сили тогочасної України.

Тематичний діапазон “Робітничої газети” не був всеохоплюючим, вона висвітлювала соціальні проблеми переважно робітників промисловості, діяльність профспілкового та кооперативного рухів. Це наближувало її до більшовицьких видань, але в тогочасному політичному спектрі вона займала сектор, ширший за вузьколобий більшовизм з його шариковським девізом “Все поделить!” Дивним чином поєднувало їх те, що мало роз’єднувати. І перш за все - ставлення до національного питання:

“На Україні живе 80% українців, є велика промисловість, але майже уся вона знаходиться не в руках українців, а росіян, хоча робітники в основному українці. Отже, вся праця українців йде на чужу культуру, освіту. А при автономії усе піде на користь Україні”.

Як бачимо, пролетарська нетерпимість, прагнення вирішити проблему не шляхом реформ, не з урахуванням усіх обставин, чинників та інтересів, а в революційному ключі, через розпалення соціальної заздрості, - споріднює їх не тільки з їхніми, а й з нашими сучасниками, але вже з праворадикального політичного крила. Ці спадкоємці в наші дні підраховують, скільки українців серед банкірів, чиновників, та проголошують необхідність встановлення національної диктатури на заміну диктатурі пролетарській, з якою вони так запекло боролися.

“Робітнича газета” сміливо піднімала найболючіші питання розбудови України. Високий рівень публікацій забезпечувався авторитетною автурою. Тут виступав В. Винниченко з гострими політичними статтями “Українська Центральна Рада”, “Український мілітаризм” тощо, а також відомий публіцист, син засновника української емігрантської журналістики С. Драгоманов.

Вміло й широко користуючись свободою слова, “Робітнича газета” завоювала чималий авторитет у суспільстві. Дослідник історії української преси О. Мукомела, детально аналізуючи окремі публікації часопису, зазначає, що його сторінки “якнайповніше віддзеркалюють характер часу” і роблять це у яскравій публіцистичній формі. Так, один з найактивніших авторів “РГ” Є. Касьяненко проаналізував ще у 1917 р. причини занепаду соціалістичної і навіть більшовицької преси в Україні. “Перш за все, зіграв свою роль характер тодішнього моменту революції... “Революція живе тільки тоді, коли розвивається... Тодішня революція потрапила у тісні сутички, де перед нею - війна до “победного конца” невідомо над ким, з боків - економічний розлад та буржуазний клич “багатіймо”, ззаді - чорний дим контрреволюції”. Не знючи, куди ступити, продовжує Є. Касьяненко, революція падає духом, а першою жертвою цього падіння стає політична і всяка інша преса”.

Жовтневу революцію газета зустріла насторожено. Висвітлюючи події жовтня 1917 р. в Петрограді, вона опублікувала статтю “Сподіване сталося!” - але з її тексту випливало, що сталося саме те, чого читачі найбільше боялися. Газета попереджала, що з встановленням влади комуністів розпочнеться широке застосування політичного насильства.

Однак ліві пролетарські позиції наближали її до більшовиків. Політичні опоненти і навіть союзники не раз критикували її за поступки то лібералізму, то більшовизму.

З жовтня 1917 року почався занепад “Робітничої газети”, який тривав, доки її випуск не взяв на себе Київський комітет більшовиків уже в радянській Україні. “Нова Рада” пояснювала цей занепад тим, що газета “скочила була в гречку з більшовиками”. Їхня влада, що невдовзі знову встановилася на Україні, дійсно заборонила всі опозиційні газети і партії і дозволяла виходити лише пресі більшовиків та - як виключення - лівих есерів.

Деякі газети виходили російською мовою або були двомовними, як, наприклад, київська “Воля народа”, що розпочала своє життя 31 березня 1917 р. Не можна не згадати й есерівських газет за межами України, і серед них перша - “Наше життя”, що видавалася в Петрограді спочатку як машинописний журнал, а потім, з 24 березня 1917 р., як звичайна газета з широкою аудиторією не тільки в російській столиці, а й за її межами.

Інші видання УСДРП - харківські “Робітник” та “Голос робітника”, полтавський “Вільний голос”, “Вільне життя”, що видавалося в Хоролі на Полтавщині - наслідували політичну лінію свого центрального органу, але збагачували передруки з ЦО місцевими матеріалами. На початку 1918 р., як вказують дослідники, видавалося 46 часописів есерівської політичної платформи.

Есери (Українська партія соціалістів-революціонерів), найвпливовіша політична сила в Центральній Раді, мала серед своїх прихильників самого М. Грушевського. На відміну від соціал-демократів, вони орієнтувалися не на пролетаріат, а на селянство як на головну рушійну силу української революції. Раніше, ще перед революцією, вони видавали журнал “Боротьба”, в якому займалися пропагандою ідей своєї партії серед інтеліґенції й селян. 1 травня 1917 року журнал перетворився на газету “Боротьба”, орган ЦК партії. Редактором став відомий публіцист М.Шрага. Серед публіцистів - відомі імена М. Шаповала, П. Христюка.

Тематично газета виступала за конституційні свободи, за політичну свободу хліборобів, за право будувати новий громадський та економічний лад, зрозумілий і вигідний селянам. Ближче до жовтня 1917 року політичний тон газети змінюється, бо есери не були в захваті від очікуваного приходу до влади комуністів, у яких вони небезпідставно бачили політичних ворогів селянства. Під час першого захоплення Києва більшовиками під командуванням Ю. Коцюбинського ця газета виступила з статтею під красномовною назвою “Кара, якої світ не бачив” (1918, 21 березня).

Газета відверто пише не тільки про політичні реалії свого часу, а й вдається навіть до висвітлення внутрішніх проблем своєї партії, що взагалі не було притаманним партійним часописам в обстановці гострої міжпартійної боротьбі влітку і восени того року. Розкол, який партійна верхівка спочатку не бажала виносити за межі організації, почав висвітлюватися на шпальтах есерівської газети. Вона ж відокремлює політичні інтереси українських соціалістів-революціонерів від інтересів їх російських однодумців. Про це, зокрема, писав провідний публіцист газети - М.Шаповал (“Ні, ми не віримо російській демократії!”).

В провінції есери теж видавали кілька газет: “Земля і воля” у Катеринославі, “Рух” та двомовну “Земля і воля” у Харкові, “Соціаліст-революціонер” у Полтаві, Вдалим організаційним рішенням керівництва цієї партії було видання преси від Української Селянської Спілки. Ціла низка газет, очолювана “Вістями Української Селянської Спілки” та “Народною волею”, вела широку роботу в Києві і провінції, і серед них “Селянська Спілка” у Полтаві, Катеринославі, Таращі тощо. У Сквирі так видавалася “Спілка”, у Чернігові “Народне слово”, у Слов’яносербську вийшов перший і певний час єдиний на Луганщині та найсхідніший на теренах України україномовний часопис “Слав’яносербський хлібороб” - з листопада 1917 р. по 1918 р. його видавали Слов’яносербські повітова селянська спілка та спілка кредитних і позиково-ощадних товариств. Дослідники визначають політичну ефективність побудови провінційної ланки есерівської преси та певні її особливості: спрощена мова, “заземленість” проблем, місцеві новини тощо.

В січні 1918 року газета “Боротьба” теж була закрита більшовиками. Через місяць цю газету вже видавали “боротьбісти” - ліве крило есерів, що в Росії вступило в політичний союз з урядом В. Леніна.

Інша газета есерів мала традиційну для їх політичних попередників назву - “Народна воля”. Цікаво, що це теж не була власне партійна газета, принаймні за складом її засновників: з 4 травня 1917 року її видавали Українська селянська спілка та Український кооперативний комітет. Їх гаслом було: “Нехай живе федеральна демократична республіка та автономна Україна”, цю ж політичну лінію підтримував і їх часопис. Головний лозунг партії - “Земельна реформа” - знаходив відгук в селянських масах, тому газета мала значну аудиторію і вплив на перебіг подій.

В цій газеті нерідко виступав з важливими політичними публікаціями М.Грушевський. Щодо найгострішого питання того часу - стосунків з Росією - це видання стояло на федеративних позиціях до самої жовтневої революції в Петрограді.

Робили газету молоді люди, це позначалося на загостреній, полемічній манері висловлювань, різких оцінках політичних супротивників тощо. Їхнім прагненням було дати українським силам пресу європейського рівня.

До початку наступу муравйовців з півночі на Україну газета дотримувалася девізу: “За народну республіку Україну у складі Російської федерації!”. Перед захопленням Києва більшовиками та закриття ними газет редакція виїхала з міста в Житомир, з цими подіями втратив актуальність і згадуваний девіз.

Окрему сторінку в історії преси України займають часописи меншовиків - правого крила російських соціал-демократів, нібито однопартійців Леніна, з якими ленінці вели постійну боротьбу з питань тактики, чи не більш непримиренну, аніж з кадетами чи іншими відкритими ворогами. Як і російські соціалісти-революціонери, вони, а отже і їхня преса, зневажливо, з відтінками великоруського шовінізму ставилися до української проблематики, політики, держави та її діячів. Центр меншовиків знаходився в Петрограді, а в Україні виходило кілька газет: київська “Без лишних слов”, харківські “Социал-демократ”, “Возрождение”, “Наш Юг”, “Новый луч”, катеринославські “Наша борьба”, “Рабочая борьба”, “Начало”, а також “Сумской вестник” та інші. Загалом їх можна було б і не включати до історії української преси, як і інші російські видання в Україні, скажімо, монархістського, чорносотенного сорту, таких, як “Киевлянин”, - якби вони не мали певного впливу на російськомовних робітників великих міст Лівобережжя та Півдня, оскільки ідеї більшовизму серед них спочатку не були поширені. На шпальтах цих газет велася полеміка з російських проблем, в які українські справи включалися саме в контексті повернення “юга России” до складу метрополії.