3. Умоглядна психологія XVII cт.
В цьому напрямі формувалося уявлення англійського філософа XVII cт. Т.Гоббса (1588 – 1679), який вважав, що носієм мислення є певним чином організована матерія. Уявлення і поняття є лише відображенням матеріальних тіл у свідомості людини.
Слід зазначити, що поняття душа рідше зустрічається в текстах відомих філософів і природознавців цього періоду. Його місце займають поняття психічного, свідомості, мислення, розуму – того, що несе на собі явного релігійного “навантаження”.
Прийняття рішення як особливий принцип мотиваійного рівня історії психології охоплює ХVIIст. і період Просвітництва. Даний психологічний феномен передбачає взаємовідношення почуття, інтелекту й волі. Декарт, Спіноза особливо наголошували на емоційному й інтелектуальному компонентах прийняття рішення, протиставленого боротьбі мотивів.
Сучасник Гоббса – французький філософ Р.Декарт (1596 – 1650) стверджував, що існування душі й тіла – дві різні й незалежні субстанції. Декарт, на відміну від Арістотеля, “оживлює” тіло, проголошуючи ідею рефлекторної дуги. “Оживлення” тіла, як і одночасні пошуки натуральних механізмів дії душі, створювали певний грунт для вивчення природи людини на основі принципц антропологічної цілісності.
Спробу подолання декартівського дуалізму в питання про зв’язок психічного й фізичного здійснив видатний голландський філософ XVII cт. Б.Спіноза (1632 – 1677). Свідомість людини, на його думку, не існує окремо від тіла, а утворює з ним певну єдність. Якщо тіло не зазнає впливу зовнішніх предметів, душа ніяким чином їх не сприймає. Принцип детермінізму, розроблений у психології Спінози, з одного боку, заперечує свободу волі, з іншого – включає душу в систему причинного пояснення природних явищ.
В епоху відродження було започатковано вивчення мотивації в цій її суперечності, що відповідало на ситуаційному рівні принципу залежності ситуації від людини. Найяскравіше дана проблема поставлена й відповідно вирішена в ХVII ст. Переживання усвідомленості вільної волі було оголошене ілюзорним (Б. Спіноза). Г.Лейбніц створив оригінальне вчення про неантагоністичне відношення свідомого та несвідомого (“малі перцепції” та “аперцепція”). Неусвідомлене у вік Просвітництва прирівнювалося до неуцтва, тлумачилося як свідома омана темних людей, зокрема в питаннях релігії.
4. XVIІI cт.: зародження емпіричної психології
У ХVII ст. фундаментальні розробки у з’ясуванні природи психіки були здійснені французькими філософами Ж.Ламерті, Д.Дібро, К.-А.Гельвецієм, П.А.Гольбахом. Душа на їхній погляд, є нічим іншим, як тим же самим тілом, але розглянутим стосовно його певних функцій і властивостей. Так, під душею треба розуміти лише здатність тіла відчувати й мислити. Вона є тільки принципом руху або чуттєвою матеріальною частиною мозку, який можна розглядати як головну пружину всієї машини, порівнюючи діяльність людського тіла з годинниковим механізмом.
А відомий англійський філософ-сенсуаліст Дж.Локк (1632 – 1704), який вважав всі істинні знання можна одержати лише в досвіді. Знання про психічне дає внутрішній досвід і відповідні методи – самоспостереження, інтроспекції, суб’єктивного експерименту тощо. Оскільки ж внутрішній досвід дає лише знання про окремі психічні стани чи процеси, остільки саме вони, а не абстрактна душа мають бути предметом психології.
За Д.Гартлі, психічні явища корелюють з нервовими, й нервова діяльність є первинною. Тобто ідеї є похідними від нервових процесів: асоціації утворюються відповідно до вібрацій у нервовому субстраті. Вібрації на периферії нервової системи визначають характер та структуру процесів у головному мозку. Для Д.Гартлі як для античного мислителя душа є не що інше, як рух матеріальних частинок.
Емпіричні підходи до наукового розгляду проблем, намагання вивести психологію за межі метафізики, щоб не вирішувати питань, які принципово вирішити не можна, залишаючись у межах емпірико-чуттєвих засад, все ж відступали під тиском вічно актуальної для філософії і психології проблеми про природу душі.
5. ХІХ ст.: психологія стає самостійною наукою.
Згідно з першим, яке найповніше виявилося в асоціативній психології, психічне складається з елементарних ізольованих частинок (першооснов, “психічних клітинок”), що є “цеглинками” складніших психічних явищ. Близькими до асоціативного розуміння сутності психічного є погляди В.Вундта, який вважав, що виділені першоелементи (елементарні відчуття, почування) групуються у складні комплекси (уявлення, почуття, вольові процеси, свідомість) завдяки аперцептивному синтезу.
У ХІХ ст. емпірична психологія набуває вже виразної самостійності й залишає в історії чимало оригінальних теорій, в яких продовжується дискусія щодо природи душі, психіки, свідомості, насамперед у напрямі розв’язання психофізичної проблеми.
Так, згідно з теорією психофізичного паралелізму фізіологічні й психічні процеси протікають незалежно один від одного: матеріальні явища в організмі й психічні явища у свідомості збігаються у часі. Пояснювалося це “установленою гармонією” з боку божественного начала.
Теорія психофізичної взаємодії, навпаки, виходила з того, що між психічними явищами й матеріальними процесами існує певна взаємодія: психічні процеси впливають на фізіологічні, і навпаки. Проте з позицій дуалізму, що стверджував лише протилежність душевного й тілесного, ця теорія, як і попередня, не мала перспективи.
У процесі розв’язання психофізичної проблеми, широких емпіричних досліджень виникають різні наукові напрями, школи, розробляються “авторські” концепції психічного та його окремих механізмів.
Історично першою виникає асоціативна психологія. Згідно з ученням асоціаністів, складні психічні процеси включають простіші психічні елементи, на які вони можуть бути розкладені. Утворення асоціативних зв’язків підпорядковується певним законам (наприклад, закон суміжності).
Волюнтаристична психологія виникає як певна реакція дослідників на приниження ролі активності душі, вольового начала. Психологи цього напряму розглядають волю як специфічну енергію свідомості, в основі якої лежать імпульсивні чуття, об’єднані в комплекси емоційних переживань. Вундт, відштовхуючись від асоціанізму, відстоює ідею “психічної причинності”. Воля, за Вундтом, має причину в собі самій. Не детермінована ніякими зовнішніми впливами, вона набуває значення суб’єкта.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. формуються різні за своєю науковою ідеологією психологічні школи.
Школу структуральної (інтроспективної) психології започаткував у США Е.Тітченер (1867-1927), який вважав, що предметом психології мають бути елементи й структури свідомості. Свідомість як така не розкривається простому самоспостереженню, а має свою власну структурну організацію, свій прихований зміст. Самоспостереження дає відомості лише про об’єкти. Інтроспекція відкриває можливість вивчати самі психічні явища: відчуття, образи й почуття, що викликаються цим об’єктом.
6. Виникнення психології в Росії.
Вітчизняна психологія формувалася, спираючись як на досягнення світової науки, передової української філософсько-психологічної думки, так, і на здобутки в галузі розробки проблем психічної причинності, зв’язку мозку й психіки, проблем рефлексології, психотехніки та ін.
Психологія стала самостійною наукою наприкінці минулого століття. Біля її колиски стояли фізіологи-дослідники. Експериментальна фізіологія, що швидко розвивалася в той час, вимушена була визнати, що існують певні явища, які хоча й пов’язані з функціонуванням тілесних органів, проте мають бути віднесені до розряду “душевних”. Було з’ясовано, що той чи інший вплив на органи чуття викликає зміну не лише в нервовій системі, а й у сфері відчуттів – слухових, зорових, тактильних та ін., тобто у психічній сфері. Проте будь-які спроби “об’єктивно” вивчати психічне тими ж способами і за тими ж принципами, що й фізіологічне, виявилися марними.
Вихід з методологічного “глухого кута” був намічений працями І.М.Сєченова в його вченні про умовний рефлекс і про психічне як про його середню ланку. “Всі психічні акти, що здійснюються за типом рефлексів, - писав він, - повинні цілком підлягати фізіологічному дослідженню, тому що до царини цієї науки належать безпосередньо початок їх, чуттєве збудження зовні і кінець – рух; але їй же має підлягати і середина – психічний елемент у вузькому розумінні слова, оскільки останній виявляється дуже часто, а можливо, й завжди, не самостійним явищем, як вважали раніше, а інтегральною частиною процесу”.
Навіть коли свідомі психічні акти залишаються без будь-якого зовнішнього виразу, вони зберігають природу рефлексів.
Вивчення фізіологічних механізмів психіки, її матеріального субстрату, як відомо, було пов’язане з ім’ям і школою І.Павлова. у постійних намаганнях її представників установити контакт фізіології з психологією виникла ідея: відшукати і визначити таке елементарне психічне явище, яке водночас можна було вважати і чистим фізіологічним явищем, що дало б можливість дослідним шляхом одержати об'’ктивну картину роботи головного мозку.
Це явище, на думку Павлова, і було тим, що тепер означає термін “умовний рефлекс” – тимчасовий нервовий зв’язок, який є найуніверсальнішим фізіологічним явищем у тварин і в нас самих. А водночас воно є і психічним явищем, тим, що психологи називають асоціацією.
Великий внесок у розробку ідеї об’єктивної психології зробив В.М.Бехтерєв, намагаючись довести можливість поширення на психічні і соціально-психологічні явища законів природи, фізичних законів. Як послідовний рефлексолог В.М.Бехтерєв запропонував замінити психологію рефлексологією. З часом замість поняття “рефлекторної дуги” (що існувало ще за часів Декарта), яке не розкривало всієї сутності сигнального управління пристосовницькою діяльністю організму, була введена модель “рефлекторного кільця”.