Другий елемент здійсненя науково-технічної політики в розвинутих країнах Заходу - організаційне та ресурсне забезпечення реалізації ключових напрямів науково-техніного прогресу. Основні ланки цього елемента НТП такі:
1) розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери наукових досліджень ( приватним і державним, а в межах останнього - між державними лабораторіями, вузами і між неприбутковими науковими центрами) й виконання досліджень і розробок у державних наукових центрах;
2) 2) функціонування державної контрактної системи, за допомогою якої здійснюється фінансування науково-дослідних розробок і забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпорацій;
3) непряме державне стимулювання НДДКР у приватному секторі господармтва через податкову, амортизаційну, патентну, антитрестівську та зовнішньоторговельну політику;
4) формуванням інноваційного клімату в економіці та інфраструктурі, забезпечення досліджень і розробок, в т. ч. національних служб науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досліду та міжнародне співробітництво;
5) вдосконалення та фінансування системи освіти, підготовка і перепідготовка кадрів вищої кваліфікації.
Третім основним елементом здійснення науково-технічної політики є оцінка одержаних у процесі її реалізації результатів. При цьому оцінюються можливі наслідки науково-технічного прогресу, здійснюється коригування такої політики.
Водночас з прямим фінансуванням науково-дослідних робіт держава за допомогою податкової, амортизаційної, кредитної політики стимулює зростання витрат монополістичного та немонополістичного капіталу та НДДКР. У 80-ті рр. були розроблені заходи щодо надання фінансової , організаційної допомоги дрібним і середннім винахідницьким фірмам, а також інформації, консультацій, залучення їх до виконання контрактних угод. В ЄЕС у 1985 році утворена Асоціація венчурного (ризикового) капіталу, мета якої - надати у межах цієї організації допомогу невеликим новаторським компаніям.
Проведення державою науково-технічної політики пов’язане й з певними проблемами, що значно послаблює її ефективність, ускладнює досягнення рівноваги та збалансованості у функціонуванні національного ринку. Це передусім такі проблеми: значна мілітаризація економіки ( у 1988 р. 80% вартості контрактів укладалися з Міністерством оборони та космічних досліджень); відсутність координаційних центрів, дублювання наукових досліджень, розпорошеність фінансових коштів, гостра нестача засобів для проведення НДДКР у багатьох цивільних галузях промисловості, сільського господарства, несвоєчасна підготовка наукових кадрів, перенасичення військових НДДКР і їх низьке використання у цивільних галузях, що спричиняє поглиблення суперечностей між наукою та монополістичною власністю.
Важливим методом державно-монополістичного регулювання економіки є амортизаційна політика уряду. Держава проводить політику прискореної амортизації. Так, у США в 1981 р. Законодавчо впроваджено нові строки амортизаційного списання машин і обладнання ( для транспортних засобів - 3 роки, обладнання - 5 років, виробничих споруд і будов - 15 років.)
З погляду нагромадження капіталу політика прискореної амортизації означає зростання частки амортизації у внутрішніх джерелах інформації. У США з 1950 по 1988 рр. ця частка збільшилася з 2/5 до понад 4/5. Така політика дає змогу корпораціям приховувати значну частину прибутків від сплати податків, оскільки суми амортизаційних відрахувань не оподатковуються. Хоч політика прискореної амортизації сприяє пожвавленню процесу виробництва, вона за умов хронічної недовантаженості виробничих потужностей прискорює надмірне нагромадження основного капіталу.
Кредитна система розвинутих країн опосередковує весь процес суспільного виробництва та нагромадження капіталу. Елементами кредитної політики є операції з державними цінними паперами на відкритому ринку, регулювання рівня банківського процента, пряме регулювання банківських резервів.
Основний елемент кредитної системи США - Федеральна резервна система (ФРС), яка виконує функції Центрального банку. Посаду голови ради керуючих ФРС нерідко називають другою за важливістю ( після президента) державною посадою. До структури ФРС входять 12 федеральних резервних банків, кожен з яких виконує функції Центрального банку у своєму окрузі. На них припадає 75% всіх банківських депозитів країни. Державі належить Центральний банк, що має монопольне право на випуск банкнот і регулювання грошового обігу. Рада керуючих визначає норми резервів банків і ощадних кас, затверджує зміни в обліковій ставці федеральних резервних банків, бере участь у купівлі-продажу урядових цінних паперів, регулюючи таким чином кількість грошей в обігу.
Так, коли Центральний банк скуповує частину цінних паперів (акцій, облігацій і т. ін.), одержані при цьому їх власниками гроші осідають в банках і дають змогу надавати кредити. Щоб уникнути цього, Центральний банк продає частину цінних паперів, заморожуючи використання одержаних грошей. У жовтні 1987 р., коли курс акцій упав на 22,6% , ФРС значно збільшила масу грошкй в обігу і таким чином послабила напругу в кредитній системі. Як емісійний центр усієї країни, регулятор процентних ставок, банківських резервів ФРС впливає на діяльність усіх комерційних і ощадних банків, страхових компаній, пенсійних фондів та інших фінансових інститутів.
У 1979 році ФРС перейшла до нових методів кредитно-грошового регулювання економіки. Боротьба з інфляцією, хоч і вимагає значних коштів, проголошена центром стратегії державного регулювання при одночасному жорсткому контролі за зростанням грошової маси. У попередні роки ставилося за мету досягнення “повної зайнятості” та стабілізації економічного циклу. Тому, незважаючи на глибоку кризу 1981 - 1982 рр., ставки процента для першокласних кредиторів досягли 20.
Здійснення такої політики певною мірою зменшило інфляцію (середній рівень цін у 1982 - 1985 рр. Знизився на 6,6%), але призвело до значного підвищення процентних ставок, гальмування економічного зростання. Високі процентні ставки стимулювали значний приплив капіталів у США, що загрожувало перетворенню країни на міжнародного боржника. Так, у 1987 р. чиста зовнішня заборгованість США (різниця між обсягом зарубіжних активів і зобов’язаннями перед іноземними інвесиорами) досягла 400 млрд. дол. Тому з послабленям інфляційних процесів, зростанням армії безробітних ФРС стала проводити помірнішу кредитно-грошову політику.
Банківська система США та інших країн Заходу регулює масштаби надання кредитів. Комерційні банки частину своїх активів ( близько 20%) зобов’язані зберігати у вигляді касового резерву у Центральному банку. Резервна норма за рішенням цього банку може коливатись у великих межах. За цих умов розширення кредиту, що надається комерційним банкам, ваідбувається залежно від величини приросту більш як у 5 разів( оскільки комерційні банки у вигляді касового резерву зберігають у Центральному банку 20% своїх активів). Із підвищенням Центральним банком резервної норми банківські обороти зменшуються, при її зменшенні - зростають.
Процент, за який банки надають позичку своїм клієнтам, залежить передусім від процента за кредити ФРС, надані ним комерційними та іншими кредитними установами. Величина процентів за кредити ФРС є нижньою межею ефективності надання кредитів. Вона дістала назву облікової ставки. Так, у США в 1985 році облікова ставка становила 7,5%. Процент, за який комерційні банки надають позичку своїм клієнтам, дістав назву комерційного. У тому ж 1985 році банки надавали першокласним клієнтам позичку з розрахунку 9,5 %. Від співвідношення облікових і комерційних ставок значною мірою залежать загальні масштаби як ринку позичкових капіталів, так і грошового обігу. Встановлення високих процентних ставок стримує темпи зростання інфляції.
Для оздоровлення кредитної системи в Україні, що, у свою чергу, сприятиме подоланню інфляційних процесів, зміцненню стабільності грошової системи, потрібно, по-перше, визначитьи об’єктивну межу кредиту, за якою він стимулює інфляцію, тобто відійти від практики надання кредитів, не забезпечених матеріальними цінностями. Винятком може бути кредитна емісія під великий майбутній урожай, переробку сільськогосподарської продукції, виробництво будматеріалів та інші аналогічні практичні кроки. Водночас слід припинити кредитування неефективного виробництва, різних нереальних проектів. Необхідно також підвищити ефективність безготівкового обігу.
По-друге, Національний банк повинен перетворитися на банк банків, управляти (регулювати) за допомогою еконмічних важелів діяльність усіх інших комерційних і спеціальних банків (наприклад, кредитувати їхню діяльність і враховувати векселі під проценти), регулювати грошовий обіг і кредит, безготівковий обіг (визначати загальну масу грошей, зберігати у себе частину касового резерву банків) та ін. Слід усунути відомчу, галузеву розпорошеність і прив’язаність банків, іетегрувати всю мережу комерційних і спеціальних банків в єдину систему.
По-третє, Національний банк має бути виведений з- під влади уряду, виконавчої влади, що й було зроблено наприкінці 1994
.
По-четверте, всі комерційні та інші спеціалізовані банки повинні перейти на комерційні засади діяльності (самоокупність, самофінансування та ін.), працювати прибутково на основі вивчення діяльності промислових підприємств, об’єктів їх кредитування, якості продукції, що виробляється, вигідно купувати - продавати грошові кошти підприємств і населення і т. ін. Банки повинні, з одного боку, стимулювати за допомогою процента вкладення населенням, підприємствами вільних грошових коштів на різні строки, а з іншого - стягуючи високий банківський процент за кредити, змушувати підприєсмтва ефективно їх використовувати, сприяти зниженню потреб у кредиті. Такі заходи слід органічно пов’язувати з індексом цін, темпами інфляції. Виходячи з досвіду комерційних та інших спеціалізованих банків у США, треба встановлювати норми резервів для комерційних банків і ощадних кас, брати участь у купівлі- продажу урядових цінних паперів та ін.