Гортаючи «Щоденник», бачимо, як боліли, мучили, виводили його з рівноваги оті дикі звинувачення. Довженко часто повертається до них, гостро полемізує зі Сталіним: «Чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин? Які нелюди придумали отеє от знущання над життям людським? (19.1 1944)»
У «Щоденнику» ми знаходимо думки, у провісницькій суті яких не раз переконувались. «Часом думаю: ой як же багато дали ми Гітлеру для агітації проти себе... П'ятнадцять сотиків! Горе, горе... Ми будемо ненавидіти бідного дядька і карати його за те, що поліз він на ці сотики. Ми будемо вбачати в цім його вину, а не свою помилку. (5.1 V1942)». Думка записана понад сорок років тому, а як акутально й по-сучасному гостро звучить вона сьогодні! А є записи, до осмислення яких ми тільки наближаємось. «Один з парадоксів нашого часу є наявність у многих людей ідеї визволення Батьківщини од
11
ярма гітлеризму без змісту самої ідеї. Є командири і політпрацівники, що... поводяться зі звільненими людьми грубо, недобре, а часом і жорстоко, як із чимось винуватим, ворожим, підозрілим, забуваючи, що Батьківщина — це не тільки земля, а й рідні люди, плоть од плоті яких вони є. У них ідея гола і мертва. Що затьмарює їм душу, що засліплює очі? Те саме, що й до війни. Якийсь дефект виховання і стилю нашого життя. Холод формалізму. (29.ХІ 1943)».
Мабуть, ніхто так часто не провідував пам'ятник Шевченку, що навпроти червоного корпусу Київського університету, як Олександр Петрович. Це були не просто відвідини. Добувшись із вокзалу на вулицю Горького, де жила сестра, після короткого відпочинку він простував в напрямку вулиці Толстого, перетинав її і повертав ліворуч в парк Шевченка. Пам'ятника звідси не було видно, він височів на протилежному боці, якраз навпроти фасаду університету. Проте Олександр Петрович ще здалеку знімав з голови капелюха і йшов далі простоволосим. Наблизившись до постаменту, стояв якийсь час перед Поетом, вдивляючись у його кам'яні риси. В ці хвилини для Олександра Петровича не було на світі ближчої і ріднішої людини. Був далекий від того, щоб проводити будь-яку паралель між собою і ним, хоч вона й напрошувалась. Кобзаря аж на десять років одірвали від України з забороною писати й малювати. Довженка ж ніхто в Косарал не посилав, ніхто й не забороняв йому писати. Він і писав кіноповість за кіноповістю, а надрукувати і здійснити свої задуми на екрані не вдавалося.
Діалогам між двома геніями не було кінця. І коленого разу завершувалися вони не на користь Довженка. При винятковій здатності до аналізу Олександр Петрович не міг пояснити собі причини своєї немилості. Із Шевченком, наприклад, було все зрозуміло: у комедії «Сон» він гнівно таврував царизм, кревно образив матір імператора. В інших творах закликав народ «обух сталить, та добре вигострить сокиру». Чим же провинився він, Довженко? Невже тим, що піднімав народові дух у боротьбі з фашистською ордою і нічого так не хотів, як перемоги над нею? Цим самим я нітрохи не збираюсь вивищити сатрапів царських над сталінськими. Сатрапи є сатрапами, в яку епоху не жили б. Тут, можливо, діють закони інші, відомі людству з давніх давен. Знав про них і Довженко: «Так, очевидно, побудовано світ, що великим людям при всіх ладах жилося незатишно й тоскно» (1943). Чи не усвідомлення цієї істини тримало його й додавало сил. Чия ж вина, додамо від себе, що мудрі державні діячі — не менша рідкість, ніж великі художники.
Неважко уявити, яким сьогодні був би український кінематограф, якби після війни Довженко очолив рідну кіностудію. По-перше, він здійснив би постановку своїх нещасливих «дітей» — непоставлені сценарії, що само собою піднесло б українське кіномистецтво. По-друге, біля нього за ці роки згрупувалася б талановита молодь, майбутні майстри кіно. В талантах Олександр Петрович розбирався, знав, хто на що здатний. Радував і зворотний зв'язок: всією душею горнулися до нього учні.
Якби... Якби...
У сталінські часи цього, зрозуміла річ, не могло статися. Не продовжилося диво українського радянського кінематографа, яке започаткував був Довженко на Україні в двадцятих—тридцятих роках. Його не підпускали навіть до дверей кіностудії, яка згодом називатиметься іменем митця. Назавжди залишився в моїй пам'яті його вираз обличчя, зволожені очі, коли він розповідав мені про свої київські «походеньки». Тоді багато про що я й не здогадувався, як і мої ровесники-фронтовики. Жоден із нас не мав і найменшої
12
гадки, що білоголовий гість із Москви — наш національний геній, слава світового кіномистецтва.
Наспів час усвідомити: .наскільки геніальність Довженка ощасливила рідну й світову культуру, настільки ж вона обернулася до нього самого непроминущим особистим нещастям. Ніхто й ніколи не дослідить, коли і за яких обставин той чи той народ народжує геніїв. Певні в одному: з'являються вони на білий світ не за рознарядкою і не шляхом прямих чи не прямих виборів. Обирати можна кого завгодно, лише не геніїв. Тому на їхню долю, при засиллі всюдисущих пересічностей, випадає часом багато прикрощів, аж до позбавлення права жити й творити на рідній землі серед свого народу. Саме така доля спіткала Олександра Довженка, людину-творця, який своїм аналітичним розумом і самобутнім талантом так піднявся був над «сталінською» епохою, тобто над усією адміністративно-бюрократичною системою, що й сьогодні, через тридцять три роки після його смерті, у нас ледь не паморочиться в голові, коли дотикаємося до його неперебутніх осягнень. Як же високо ширяла Довженкова думка, як далеко в часі і просторі простиралася енергія його душі.
Не вщухає, не влягається шумовиння навколо імені диктатора. З кожним роком все повніше постає перед нами у всій своїй понівеченій суті багатомученицька правда. Та правда, яку ніс і сповідував Довженко. Настав нарешті час, коли ми можемо прочитати його твори у первісному вигляді, без скорочень, особливо «Щоденник». Як і Шевченко, Довженко лишив нам сповнену драматизму сповідь, виняткової сили людський документ. У ньому, як у фокусі, вмістилися і трагедії перших років війни, і думки з приводу тих чи тих подій, явищ, людей, і протест проти командно-бюрократичних методів керівництва, і вади нашого довоєнного виховання, і безприкладний героїзм радянських воїнів, і тривога за долю полонених бійців, як і за мільйони юнаків і дівчат, що не зі своєї волі опинилися на тимчасово окупованій території.
Геть-чисто все помічало його всевидяще око — і те, що відбувалося з рідним народом в той чи той момент, і те, що чекало на нього в майбутньому. Не знав і не знаю іншого художника, хто б у нашому двадцятому віці володів таким даром всебачення і про-вісництва.
Вельми шкода, що літературно-мистецький талант Довженка здійснився далеко не повністю. Цьому завадили культ і волюнтаризм. І зовсім не здійснився він як державний діяч, для чого у нього було підстав більше, ніж у будь-кого з його сучасників. Не можна без душевного болю й гіркої досади читати рядки, занесені до записника в кінці 1943 року: «Трагедія мого особистого життя полягає в тому, що я виріс із кінематографії. Велика громадська робота, де б я дійсно міг жити і творити народу добро, мені не судилася. її роблять навколо мене довгі роки люди і слабі і немічні духом. Я позбавлений творчості в житті, позбавлений радощів і гордощів творчості на користь народу. Я не живу в атмосфері державного горіння... Мене туди не пущено».
З сумом озираюсь кругом і, на жаль, не бачу жодної довкола душі, яка могла б сьогодні відповісти: чого Довженка «туди» не пущено, хто його «туди» не пустив і чому не дозволили йому повернутися після війни на Україну? Пора б уже дослідити цю ситуацію.
Глибоко й далеко бачив Олександр Петрович. Обігнав свій час на кілька десятиліть. Якщо й сьогодні, приміром, дехто пояснює поразки наших військ 1941 —1942 рргЧ?аК-тором раптовості, то Довженко ще 1942 року записав до свого блокнота: «Не було у нас
13
культури життя — нема культури війни. Тому страждаємо багато й по-дурному. Ніщо не проходить даром, сатрапство і дурість особливо».
Не певен також, чи виникли б, скажімо, сьогодні в нашій країні проблеми неперспективних сіл, нестачі продуктів харчування, якби колишнє керівництво прислухалося було до Довженкових планів землекористування? Часто-густо погляди митця розбігалися з офіційною точкою зору, проте з перебігом часу правда здебільшого виявилася на його боці. Багато його думок — неповторні, далекосяжні — забігають в наш час.
Упродовж років, що їх прожив Довженко після війни, не полишали його біль і гіркота, заподіяні «вінценосним» кривдником. До самої смерті бунтувала його душа проти тодішніх методів керування культурою: «Так не можна. Так гріх керувати митцями». І все ж напруженої праці митець не припиняв до останнього дня. Єдиним порадником і розрадником йому в ті невеселі дні був чистий аркуш паперу, над яким він схилявся, звіряючи йому свої почуття й помисли. Це — «Щоденник». Якби не посилена творча робота, не постійне спілкування з робочим людом, не ці безконечні розмови на самоті з собою, хтозна, чи й витримало б сталінську опалу його хворе серце.
Уважний читач «України в огні» та «Щоденника» не зможе не помітити, що значна частина щоденникових записів мають державне значення. Чи це стосується увічнення пам'яті героїв Жовтневої революції і Вітчизняної війни, чи питання землекористування, керування культурою чи виховання молодого покоління тощо. Великим митцям властиве мислення державне, масштабне, як і здатність сприймати й осмислювати свій час одразу, в конкретний момент життя, а не з далекої відстані, коли воно стає історією. Більше того: мисленому зору Довженка відкривалося й те, чому свідками ми стаємо сьогодні. Про це також дізнається читач зі щоденникових сторінок славетного митця й мислителя, і, поза всяким сумнівом, провісника. Маємо всі підстави, щоб це визначення закріпилося за ним подібно до того, як за Шевченком Кобзар чи Каменяр — за Іваном Франком. Олександр Довженко, як і два велети-попередники, належить якраз до того ряду творців, день народження якого — 12 вересня — годилося б відзначати щорічно і всенародно.
Олександр Підсуха
■