Через 10 років після Лубенської різанини відновилася якась подобизна самоуправи в краю – першь п’ять полковників Лубенського полку, що змінювали один одного буквально через рік, не вміли навіть читати й писати. К.Бочкарьов наводить їх характеристику, дану літописцем Григорієм Грабянкою, котрий писав, що всі вони були “з гультяйського запорозького наставлення, которыє, з голоти ставши на началах,…имели всегда на мысли разграбление” (“Очерки…”, ст.18). В компіляції у Самійла Величка зустрічаємо зведення: коли в 1658 році війська московського князя Ромодановського грабували Мгарський монастир, перший полковник Лубенського полку Павло Швець і його адміністрація “забрали що могли зі свого добра і пішли геть з Лубен, розсипавшись світ за очі і полишивши в Лубнах самих убогих” (“Літопис” Самійла Величка, т.1, ст.235, К., “Дніпро”,1991), після чого безборонне місто спустошували московити. Тож не дивно, що за часи правління таких “народних обранців” Лубни ще не раз ставали жертвою московських і татарських нападів, а також “розборок” як претендентів на гетьманську булаву, так і окремих полковників.
І, мабуть, трагедією, а не виною князя Ієремії Вишневецького є те, що він нерідко перетворювався на патологічного садиста в запалі помсти за свій зруйнований світ. Так, Ієремії вдалося знайти й посадити на палю призвідця Лубенської різанини Лисенка-Вовгура; він витяг на собі практично безнадійно оборону Збаража від козацько-татарських військ; добряче пошарпав підрозділи Максима Кривоноса; нарешті князь зіграв одну з основних ролей зі своїми трьома гусарськими і дев’ятьма козацькими хоругвами в битві під Берестечком (Widacki, st.250). Однак задніпровських маєтностей так і не повернув, померши в таборі під Паволоччю 22 серпня 1651 р. за нез’ясованих і досі обставин. “На фоне народной дикости и шляхетской распущенности 17 ст. резко выделяется героическая личность Иеремии, - писав К.Бочкарьов у своїх “Очерках…” (ст.37), - и безвременно погибший противник Хмельницкого еще ожидает своего историка, который , “не ведая ни жалости, ни гнева”, очистил бы его имя и от патриотических клевет, и от преувеличенных католических панегириков”.
Автор сподівається, що йому бодай дещо вдалося зробити в цьому плані в своєму короткому абрисі. Він також вбачає в появі у вересні 1999 р. копіі єдиного, як припускають вчені, прижиттєвого портрету князя Ієремії Вишневецького (оригінал – в Київському Музеї національної історії, копія – в Дніпропетровському історичному музеї) на виставці, присвяченій 1100-річчю Полтави, перший крок до історичної реабілітації Ієремії Михайловича, князя Корибута-Вишневецького.