На цьому етапі реставрації собору виникло питання про поновлення олійного живопису XVIII століття. Ф.Солнцев уважав, що потрібно "олійний живопис, який є в Софійському соборі на нових західних склепіннях, у середній і великій бані залишити і поправити його, як поправляють давні фрески" (20). Як можна пересвідчитись з публікації П.Лебединцева, він підготував проект, що передбачав нові зображення тільки в тих місцях, де давній живопис не зберігся. Проекти малюнків Ф.Солнцев робив, спираючись на російські іконописні взірці, і передавав до Комітету на затвердження (21).
Освятили собор 4 жовтня 1853 року. Софія Київська постала фактично мальованою наново. У неспотвореному вигляді давні фрески лишилися тільки в Михайлівській наві - за вказівкою Миколи І.
З погляду наших сучасників ця реставрація є актом вандалізму. При цьому усталилася думка, що "Ф.Солнцев несе основну відповідальність за зіпсуття Софійських фресок, адже на нього було покладено завдання керівництва всім ходом поновлення[...]" і що "він міг спрямувати роботу в потрібне річище і вжити заходів, щоб зберегти оригінальний живопис Св.Софії". Підсумовуючи перебіг і наслідки поновлювальних робіт у Софії Київській протягом 1843-1851 років, Г.Вздорнов доходить висновку, що неправильне розуміння Ф.Солнцевим мети реставрації, залучення для розчищення і поновлення фресок випадкових підрядників і простих робітників, слабкий контроль, поспіх і безладдя відіграли фатальну ролю в історії цієї давньої пам'ятки монументального живопису (22).
Тим часом нововиявлені документи дають підстави інакше оцінювати участь Ф.Солнцева в реставрації Софійського собору. З них випливає, скажімо, що справа керівництва роботами обговорювалася впродовж 1843 -1848 років, але так і не була остаточно розв'язана. Очевидно, митрополит Філарет, з одного боку, і Комітет - з другого, гадали, що цю місію покладено на них. Як відомо, Філарет не вподобав Ф.Солнцева з часу його першого приїзду до Києва в 1842 році. До того ж, митрополит був проти розкриття давніх фресок, вважаючи, що це стане заохотою старовірам у їхніх "псевдомудріях" (23). Тим-то не дивно, що Ф.Солнцеву доводилось раз у раз звертатися до впливових осіб, прохаючи їх посприяти, щоб керівництво роботами було покладено на нього. І він діставав таку підтримку. Відомо, зокрема, що в 1843 році обер-прокурор синоду М.Протасов клопотався в цій справі перед синодом та імператором. У березні 1848 року графиня Орлова-Чесменська пожертвувала на поновлення Софійського собору 50 тисяч крб. з умовою, що роботу очолить Ф.Солнцев (24). Проте в Києві митрополит Філарет і Комітет не хотіли цього. І причина тут, на нашу думку, полягає у намаганні Комітету заощадити кошти на реставрації собору. Бо ж, виділяючи певну суму на собор, синод дозволяв невикористані кошти зужити на утримання членів Комітету. Тому Комітет задля власної вигоди прагнув витратити якомога менше грошей на виконання робіт.
Безперечно, це все ставило Ф.Солнцева в скрутне становище. Можна лише захоплюватися тим, що за таких обтяжливих для кишені обставин, у несприятливому моральному підсонні художник все ж таки і далі працював у соборі.
Наступна
На наш погляд, участь Ф.Солнцева в історико-археологічних дослідженнях давніх київських пам'яток (Успенського собору Києво-Печерської лаври і Софії Київської) дала позитивні результати. Історик, археолог, художник Ф.Солнцев чудово усвідомлював значення пам'яток, з якими йому доводилося мати справу. Художня цінність відкритого в них живопису була для нього безсумнівною. Він також розумів, що жодне поновлення не може бути адекватним оригіналу. Це був прогресивний підхід на тлі суто іконографічної зацікавленості пам'яткою, яка відбивала офіційну позицію археологічних кіл.
Як з'ясовується з архівних документів, гроші, обіцяні на утримання Ф.Солнцева (1000 крб. на PJK), навіть не були передбачені кошторисом. Йому платили лише подорожні гроші (185 крб.) і добові від синоду, при цьому загальна сума добових була дуже мала (від 20 до 50 крб.). У 1847 році Ф.Солнцев перевитратив визначену йому суму. З його пояснення, поданого до синоду, випливає, що "він як художник мусив узяти з собою учня і потрібні для виконання робіт зі свого майстерства матеріали". Синод "попередив академіка, але витрати відшкодував" (25).
Оглядаючи живопис Успенської церкви Києво-Печерської лаври, у якій митрополит Філарет 1840 року на власну руку доручив о.Іринархові поновити малювання, Ф.Солнцев висловлює такі пропозиції: "1) увесь новий живопис зробити темнішим, на всіх образах золоті прикраси зробити ретельніше, перспективу і пейзажі зробити легшими і не такими різкими, так само як і фігури в дальніх планах полегшити; 2) орнаменти замість білих написати жовтими, як було раніше; букети квітів між орнаментами зовсім знищити; 3) позосталий давній живопис - портрети царів, великих князів та архімандритів обережно вимити й заправити" (26). Слід нагадати, що Ф.Солнцев дав ці рекомендації вже після поновлення собору. Тож перші два пункти власне передбачали виправлення роботи поновлювачів. Професійне бачення художника виявилося в тому, що він охоплював увесь декор інтер'єру в цілому, а водночас робив дуже конкретні зауваження щодо виправлення окремих деталей.
Найважливіше, що в його порадах виявлялося художньо-археологічне розуміння завдань реставрації давніх пам'яток. С.Яремич так писав про ці пропозиції Ф.Солнцева: "Ось голос компетентної особи і справжнього вченого, спосіб висловлення точний, простий і зрозумілий - риса вдачі справжнього фахівця. Небагатьма словами він охоплює увесь зміст предмету. Багатьом, хто надто високої думки про себе як про знавця мистецтва, щоб угамувати свій руйнівний запал, слід було б повчитися в цього старого археолога, якщо не знань, то принаймні обережності" (27).
Ознайомившись із залишками давніх фресок Софійського собору, Ф.Солнцев дає правильну атрибуцію, ставить питання про розкриття і поновлення їх. Це видно з його записки імператорові. Навіть наївний проект покрити давні фрески мідними дошками, що мали б правити за основу для нового живопису, засвідчує його прагнення зберегти первісні зображення недоторканними.
Ставлення Ф.Солнцева до пам'ятки прочитується в таких його рекомендаціях щодо поновлення фресок: той, хто взяв на себе обов'язок поновити живопис, має заправити по виправленому тиньку тільки ті місця, де пообсипалися фарби; щоб не вигоряли, фарби повинні бути розведені на вапняній воді; під час заправляння ніде не торкатись контурів, а йти за давніми абрисами; фарби вживати металеві або земляні, щоб на заправлених місцях не видно було шару фарб і щоб заправа з'єдналася з давнім живописом; закінчивши всю цю роботу, живопис покрити оліфою і олійним лаком (28).
Таке саме випереджувально-дбайливе ставлення до давніх мальовань простежується і в умовах договору з М.Пєшехоновим, якого Ф.Солнцев, рекомендуючи, характеризував як "майстра вельми вправного в іконописі й заправі ікон". Умови найому М.Пєшехонова, як можна припустити, також виходили від Ф.Солнцева. Так, М.Пєшехонов зобов'язувався "не змінювати давніх контурів, слідуючи в усьому давнім абрисам, заправляти по тиньку втрачені місця так, щоб заправу не було помітно і щоб виявити непошкоджену цінність візантійського живопису" (29).
Той самий підхід проглядає і в одному з документів Комітету, складеному вже після усунення М.Пєшехонова і теж, напевне, Ф.Солнцевим: "Поновити під той самий колір ті місця, на яких фарби вигладилися, усунути повиступалі плями, написати нові зображення у строго візантійському стилі там, де фресок не знайдено або їх знищено" (30).
Велика заслуга вченого у фіксації стану живопису пам'ятки до реставрації і застосуванні методу шарового розчищання зображень.
Ф.Солнцев так описує роботу в соборі у 1843-1846 роках: "Комітет допускав шукати й промивати живопис, що відкрився під тиньком, не інакше як після попереднього зняття малюнків з нього, з тією метою, щоб коли під відкритим живописом не виявиться давнішого, то можна було б поновити його, хай навіть би він був не давнішим за XVII -XVIII століття. Іноді на тому самому місці виявляли кілька шарів живопису, що належали до різних епох. Після зняття одного шару робили малюнок з відкритого зображення, потім промивання тривало, і після другого шару робили другий малюнок. Якщо ж за ним відкривали давній живопис, то не було вже потреби робити малюнок з нього, і його прямо реставрували" (31). Ф.Солнцев також відзначав, що він сам мав "малювати для майстрів на стінах контури й показувати кольори, а для тих місць, на яких не виявилось давнього живопису, дошукувати й складати нові малюнки в давньому стилі" (32).
В Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського зберігаються 29 акварелей, які є зменшеними копіями мальовань із Софії Київської. Датуються вони 1843-1849 роками. На більшості аркушів підпис Ф.Солнцева (33). На позір здається, що саме ці копії опубліковано в атласі "Древности Российского государства". Однак після ретельного обстеження оригіналів, а також вивчення архівних джерел можна з певністю твердити, що це зовсім інші зразки, дотепер не введені в науковий обіг.
У копіях Ф.Солнцева впадає у вічі прагнення наслідувати характерний стиль мальовань XI сторіччя. За В.Лазаревим, головна ознака такого стилю полягає в тому, що обличчя зберігають ту відносну об'ємність, яку завжди так цінували візантійські художники. Лінійне трактування подається у строгій сумірності із світлотіньовим. Переходячи від прояснених частин до затемнених, художник із невідворотною логікою творить рельєф обличчя. Цей рельєф, властиво навіть напіврельєф, не такий сильний, щоб відриватися од площин. Але він досить відчутний, щоб глядач сприймав округлість форми (34).