Смекни!
smekni.com

Микола Маркович Волкович - засновник Української школи отоларингологів (стр. 2 из 3)

На засіданнях факультету і Ради професорів Микола Маркіанович виступав рідко. Він не був промовцем, але деякі питання він приймав близько до серця, хвилювався, втрачав іноді самовладання і дозволяв собі говорити різко і навіть висловлюватись не зовсім тактовно. Взагалі ж Микола Маркіанович був людиною доброю, чутливою, лагід­ною і громадською, незважаючи на свою нібито замкнутість і досить сувору зовнішність. Він відчував потребу у спілкуванні, в обміні знаннями і свій досвід, свої знання не прихо­вував, а охоче ділився ними з усіма, хто прагнув цього. Він зумів згуртувати навколо себе хірургів, влаштовуючи часто у себе вдома наукові збори.

В 1908 р. 10 листопада здійснилась давня мрія М.М.Волковича — під його безпосе­реднім керівництвом було відкрито Київське хірургічне товариство, головою якого він був одностайно обраний. Протягом 20 років він не залишав цього почесного поста, ретельно виконуючи свої обов'язки. Треба відзначити, що протягом перших 5 років, тобто до світо­вої війни, щороку виходив об'ємний том праць Товариства, де друкувались доповіді, докладно викладались дебати і відбивалось все життя Товариства.

М.М.Волкович, як голова хірургічного товариства, однаково ставився до всіх учас­ників у дебатах: він охоче допомагав тим, хто хотів з'ясувати щось незрозуміле для себе, але не вмів цього зробити. Він іноді запрошував висловитися тих, кого вважав компетен­тним з цього питання, а в своїх висновках завжди виявляв досвід і знання літератури. В 1911 р. факультет перемістив Миколу Маркіановича на кафедру факультетської хірургії, після того, як її залишив у зв'язку з хворобою професор Л.О.Малиновський.

Консультант-хірург південно-західного фронту

У 1914 р. почалась II світова війна. Університет відкрив для поранених лазарет у факультетських клініках на 130-140 ліжок, і Микола Маркіанович став на чолі цього лаза­рету і завідував ним аж до закриття його в кінці 1915р. На самому початку війни Миколу Маркіановича запросили від Червоного Хреста консультантом-хірургом південно-захід­ного фронту і працювати як на фронті, так і в тилу в госпіталях Червоного Хреста.

Крім операцій і консультацій в госпіталях, М.М.Волкович нерідко організовував на фронті збори лікарів і навчав їх воєнно-польовій хірургії. Ці засідання завжди збирали велику кількість лікарів. Звіти про ці засідання друкувались у хірургічному архіві. Допо­відачами були хірурги, що приїздили з фронту, і лікарі, які працювали в Київських гос­піталях. Ці засідання часто були місцем для консультацій, тому лікарі приводили сюди поранених і одержувати роз'яснення від компетентних лікарів-хірургів.

До речі, слід підкреслити, що діяльність Київського хірургічного товариства не припинялась і під час Великої Вітчизняної війни після евакуації з Києва, коли після смерті М.М.Волковича головування перейшло до академіка О.П.Кримова.

Післяреволюційний період

М.М.Волковича знали як чесного працівника, що добре ставиться до простого люду, з якого він сам вийшов. Він був широко відомим лікарем, блискучим хірургом, який врято­вував життя, здавалося, безнадійним хворим. Микола Маркіанович приступив до роботи в клініці і не залишав свого поста навіть тоді, коли доводилось переживати великі труд­нощі: нестачу харчування, палива, брак персоналу. Неодноразово він оперував пацієнтів у кожухах і сам допомагав переносити на ліжко післяопераційних хворих.

В період післяреволюційної реорганізації Київського університету на медичному факультеті утворились два відділи: російський і український. Микола Маркіанович вик­ладав на російському відділі. В 1922 р. російський відділ було закрито. В числі звільне­них викладачів був і М.М.Волкович. Втрату клініки він переживав дуже гостро, але на початку 1923 р. Миколу Маркіановича запросили на посаду завідуючого науково-дослід­ною кафедрою при Київському відділі Укрголовнауки. Надалі, у зв'язку з поділом ка­федр з клінічної медицини, він вже завідував хірургічним циклом. Проте робота у відділі Головнауки його не задовольняла, тому що мала чисто теоретичний характер, а М.М.Вол­кович захоплювався перш за все клінічною і педагогічною діяльністю.

Життя плило, робота скрізь кипіла, і Микола Маркіанович почав входити в свою колію як вчений і педагог. Знову почались засідання Хірургічного товариства і знову він з'явився на місці голови, але йому вже було важко доводити засідання до кінця і О.П.К-римов часто був змушений його заступати.

В 1927 р. Київське хірургічне товариство влаштувало 45-річний ювілей лікарської діяльності Миколи Маркіановича. Велика аудиторія факультетської хірургічної клініки не могла вмістити всіх бажаючих його вітати. З промовами виступили представники всіх спеціальностей, а також учнівська молодь. Всі промови були щирими, теплими, в них виступаючі віддавали Миколі Маркіановичу належне як викладачеві, вченому, хірургові і чутливій, добрій чесній людині.

Микола Маркіанович захворів якось несподівано і для себе, і для оточуючих. В квітні 1928 р. він ще головував в Київському хірургічному товаристві, збирав у себе комісію із складання біографій для галереї російських хірургів, а в травні у нього поча­лись і весь час посилювались болі в хребті. Йому важко стало ходити, і він залишався вдома, посилено працюючи над останніми коректурами своєї великої праці — вчення про переломи і вивихи. Важко пересуваючись і не маючи змоги довго залишатись в сидячому положенні через болі, він продовжував працювати і складати предметний покажчик для своєї вищезгаданої праці. Відчуваючи нестерпний біль, Микола Маркіано­вич висловив одного разу припущення, що в нього, очевидно, пухлина у хребті. Згодом у нього з'явилась параплегія, а за 3 дні до смерті він впав у непритомний стан і помер при явищах пневмонії 11 липня 1928 р. Розтин тіла Миколи Маркіановича виявив рак передміхурової залози і метастаз у спинний мозок.

В день смерті Академія наук УРСР обрала його своїм дійсним членом. 13 липня 1928 р. Микола Маркіанович був похований на Байковому кладовищі в М.Києві.

Наукова діяльність

М.М.Волкович брав активну участь у Пироговських, а також Всесоюзних і Украї­нських з'їздах, неодноразово обирався головою з'їзду. Багато разів він бував у закор­донних наукових відрядженнях. Микола Маркіанович був членом Товариства російських хірургів, Російського хірургічного товариства імені Пирогова і Саратовського хірургіч­ного товариства.

В 1915 р. він отримав звання заслуженого професора.

Микола Маркіанович Волкович залишив велику і цінну наукову спадщину — 84 друкованих праці, багато з них було опубліковано за кордоном. Ці праці надзвичайно різноманітні і стосуються різних питань з хірургії. Ми зупиняємось лише на деяких з його наукових праць, переважно, оригінальних і таких, що залишили особливий слід у вітчизняній літературі.

Першою побачила світ дуже цінна праця М.М.Волковича про риносклерому, яка стала темою його докторської дисертації і була відзначена не тільки у нас, але й за кордоном.

Зспоіег з Відня просив М.М.Волковича зайнятися статистикою поширення цього захворювання в Росії, що Микола Маркіанович і виконав, написавши статтю — "К стати­стико распространения склеромьі в России" ("Русский врач, 1910 р."). В Києві був утворений навіть комітет під головуванням М.М.Волковича для вивчення риносклероми.

В 1890 р. в "Вестнике хирургии" була надрукована стаття М.М.Волковича "Об особой форме пораження крупних сосудов конечностей" (агїегііііз аоіііегапз), як про одну з причин так званої спонтанної гангрени. В цій статті широко описана патологія при цьому захворюванні. Згодом ця робота стала темою для докторської дисертації брата Миколи Маркіановича Волковича, її розробляв В.О.Оппель і цілий ряд радянських хірургів, отже вона по праву може вважатися здобутком вітчизняної хірургії.

В 1898 р. в журналі "Врач" була опублікована робота М.М.Волковича "К вопросу о резервах брюшньїх покровов при чревосечении". Як вдумливий і спостережливий хірург, М.М.Волкович не міг не бачити, що після розтину черева нерідко виникають так звані післяопераційні грижі, які спричиняють хворим різні неприємності і часто потребують повторних операцій. На цій підставі він розробив метод, що широко використовується у хірургії — не перерізувати м'язові шари, а розщеплювати їх за ходом волокон. Така методика дійсно видалася достатньою гарантією запобігання післяопераційним гри­жам. Вона має перевагу і перед серединним розтином черева. З приводу цієї методики автор зробив доповідь на VIII з'їзді хірургів, де вона була одностайно схвалена.

В 1900 р. в "Летописи русской хирургии" М.М.Волкович опублікував статтю "К вопросу о лечении гангренозних й, в частности, подозрительньїх на гангреньї ущемлен-ньіх кишечньїх грьіж". Цю роботу М.М.Волковича хірургам слід завжди пам'ятати.