Витоки середовища “нових правих” варто шукати і в т.зв. “демократичних платформах” в КПУ та ЛКСМУ, і в опозиційних молодіжних формуваннях на зразок “Студентського братства”, Української студентської спілки чи “Товариства Лева”. У першій половині 90-х років відбувається своєрідний компроміс між “вічними опозиціонерами” та колишніми комсомольцями. У перших були ідеї та енергія, у других – кошти. Відтак виникає кілька вдалих проектів, скажімо, “Партія демократичного відродження України” чи “Трудовий конгрес України”. Ще однією складовою успіху цих партій стало те, що в їх існуванні виявилися зацікавленими представники воєнно-промислових та промислово-фінансових кіл: молоді прагматики, які мали ідею та мету і знали, чого вони хочуть, не могли не привабити своєю діловитістю, прагненням до конкретики, дієвістю. Основною метою “нових правих” стали реформи задля добробуту в Україні та забезпечення умов для виникнення стабільного прошарку власників як опори правого руху.
У 1994 р. під час виборів до Верховної Ради України більшість “нових правих” зазнали поразки. Єдиним вдалим проектом середовища стало громадське об’єднання “Нова хвиля”, яке провело у парламент п’ятьох депутатів від Львівщини. Інші утворення (“Нова Україна “ та Українська спілка промисловців і підприємців) зосередилися переважно на підтримці кандидатури Л. Кучми на президентських виборах. Після його перемоги та поразки “нових правих” на парламентських виборах починаються переговори про можливість об’єднання зусиль задля створення потужної правоцентристської партії. У 1996 р. ці переговори завершилися утворенням Народно-демократичної партії.
Першою і головною помилкою “нових правих”, об’єднаних у НДП, стало те, що вони повірили у можливість “ідеологічної асиміляції” державної номенклатури в Україні у своєму середовищі, а тому оголосили “похід у владу”. Похід у владу закінчився тим, що номенклатура захопила провідні позиції у партії, нав’язала НДП імідж “партії влади”, а також почала диктувати свої умови гри. Низький (порівняно) результат, показаний НДП на парламентських виборах 1998 р. призвів до ескалації протистояння між двома групами в середовищі партії – між “новими правими” та номенклатурою.
У той час, коли більша частина “нових правих” оголосила про свій намір “іти у владу”, інша частина середовища критикувала таку позицію і відмовилася брати участь у проекті під назвою НДП. Ця група створила партію під назвою “Реформи і порядок”. На виборах 1998 р. ПРП не подолала 4%-го бар’єру, що спонукало її до пошуку союзників для продовження політичної діяльности. Основним і найбажанішим союзником був оголошений Народний рух України.
У травні 1999 р. “нові праві” покинули середовище НДП, віддавши його повністю номенклатурі. У процесі подальших ідеологічних та політичних пошуків “нові праві” з екс-НДП та “нові праві” з ПРП об’єдналися у єдину структуру. До неї також приєдналася частина членів Демократичної партії України, а також окремі обласні організації Ліберальної партії України (ще один цікавий “правий” проект, який не зміг повноцінно “розкрутитися” через загибель одного з його творців – бізнесмена і політика Є. Щербаня). За умови збереження тісного блоку з Народним рухом України теоретично виходить доволі-таки потужна сила. Додайте також і той факт, що про своє бажання блокуватися з середовищем “нових правих” заявили представники “класичних правих” – Конгресу українських націоналістів.
Частина “нових правих” на чолі з А. Матвієнком не взяла участи в об’єднавчому процесі, а почала творити окрему структуру під назвою “Відкрита політика”. Наприкінці 1999 р. на базі “Відкритої політики” виникла Українська національна партія “Собор”, що претендує переважно на голоси тих виборців, які на минулих парламентських виборах висловилися за “Національний фронт”.
Середовище “нових правих” вже дало українському політикумові ряд яскравих імен – В. Пинзеник, А. Матвієнко, Т. Стецьків, І. Коліушко, В. Філенко, О. Ємець, С. Терьохін, С. Соболєв тощо. Наприкінці 1999 р. “новим правим” на чолі з В. Ющенком було доручено сформувати Кабінет Міністрів. Тобто, “нові праві” поступово перетворюються не просто на потужну, а на провідну політичну силу, яка, можливо, через певний час зможе посперечатися з олігархічними колами за вплив на формування внутрішньої та зовнішньої політики України.
Наближається до “нових правих” за характером своєї діяльности партія “Батьківщина”, очолювана віце-прем’єром уряду Юлією Тимошенко. Нещодавно вона заявила про блок з Українським народним рухом. Таким чином, у середовищі “нових правих” може виникнути кілька центрів тяжіння, що вкрай небажано. Додайте до цього переліку ще такі маловідомі, але потужні за фінансовими можливостями структури, як “Яблуко” чи “Молода Україна” – і стане зрозуміло, що на правий фланг знову припадає надто багато політичних гравців.
“Нові праві” роблять ті ж помилки, які свого часу зробили їхні попередники з табору “класичних правих”.
Виникає запитання: чи то історія є поганою вчителькою, чи то ми - погані учні?
І ще одне: чи готові українські праві до загального поправіння політичних тенденцій в світі? Адже від стану, від якости українських правих сил залежатиме і майбутнє України. Зокрема, її европейське майбутнє.