Ібсен зробив дальший крок у зриванні масок. Якщо Філдінг, Діккенс, Теккерей зривали маску, яку людина свідомо носить, то Ібсен започаткував, а Шоу плідно продовжив те, що стане характерним для літератури XX ст.: маска може бути несвідомою. Поки життя не поставить людину в ситуацію випробування, вона не знає не тільки справжнього обличчя інших, а навіть себе.
Торвальд і Нора прожили разом вісім років, але, як виявилось, зовсім не знали одне одного. Торвальд не бачив глибини відчуттів і переживань дружини. Нора ідеалізувала чоловіка і його ставлення до неї. У звичайних обставинах Торвальд міг бути (чи здаватись?) люблячим чоловіком, порядною, принциповою людиною; однак з виникненням першої ж загрози його репутації, його кар'єрі маска злітає, хоч Торвальд носив її, не відаючи, про неї.
Антон і Анеля також не знали одне одного і самих себе. Якби Антон краще знав дружину, він би розумів, що вона, може не витримати випробування матеріальною скрутою.
Особливу функцію і в драмі Ібсена, і в повісті Франка відіграють документи - у розвитку сюжету, в розкритті характерів персонажів, у створенні соціально-історичного хронотопу,
Завдяки документові відбуваються зміна настрою, поворот ситуації, розкривається щось з минулого, що змінює теперішність, дію, думки, переживання. У п'єсі Ібсена дуже важливими в цьому плані є два листи від Крогстада: перший, якого так боялась Нора і який призвів до самовикриття Торвальда; і другий, зовсім несподіваний, - Крогстад відмовився від усіх претензій і повернув Норі ЇЇ вексель. В інших авторів такий поворот видався б фальшивим, однак у Ібсена він є продовженням ситуації випробування. Як тільки Торвальд переконався, що йому нічого не загрожує, його поведінка знову різко змінюється: він повертається до своєї маски. Кожне слово (особливо повторення Торвальдом "я", "я", "я"), кожен жест у цій сцені важливі для психологічного розкриття характерів.
Варто звернути увагу на поліфункціональність боргового зобов'язання. Спочатку воно служить розкриттю характеру Нори, яка позичила гроші, не знаючи, чи зможе їх повернути, бо, як видно з одної репліки, їй байдуже до чужих людей. Вона підробила підпис батька, керуючись законами серця і зовсім не зважаючи на закони суспільства. Згодом вексель стає документом, володіючи котрим, Крогстад може шантажувати Нору. Далі - як причина панічного страху Торвальда за себе і свою кар'єру. Повернення векселя Крогстадом виявило духовну вищість людини, яку зневажали, над тими, хто вважав себе бездоганним, і продовжило викриття героя. Торвальд навіть не побажав подивитись, скільки ж виплачувала Нора, замислитись над тим, як це їй вдалось, його не цікавить, що пише Крогстад, який проявив таку великодушність.
У повісті "Для домашнього огнища" перший код тривоги закладається телеграмою Штернберга із загадковим змістом; потім до цього додаються повідомлення в газеті, записки Юлії до Анелі, порада Гірша знищити компрометуючі документи - все це творить один ряд, пов'язаний з "діяльністю" Анелі. А закінчується фактичним перекрес-ленням усього цього ряду, проявом душевної величі тих, від кого її ніхто не сподівається, - скривджених Анелею дівчат-, повій. Другий ряд - документи, що ними Анеля намагається заслонити правду про минуле: фіктивні домашня розрахункова книга та лист від діда, які вона показує чоловікові.
Випробування в обох творах зачіпає всі стосунки між людьми: відбувається перевірка любові, розуміння обов'язку, відповідальності перед самим собою (Ібсен), сім'єю і суспільством (Франко). Так, випробування дружби (у "Ляльковому домі" це стосунки сім'ї Хельмерів з доктором Ранком, Нори з фру Лінне; у повісті "Для домашнього огнища" - товаришування Редліха і Ангаровича) додає нових рис до характеристик головних персонажів, відбиваючи як їхнє ставлення до друзів, так і ставлення друзів до них. Щоб оберегти Нору і Торвальда від прикрих переживань, доктор Ранк готується померти самотнім; фру Лінне вирішує звільнити подругу від обтяжливої брехні: Редліх бере на себе незмірно важкий обов'язок повідомити Ангаровича про злочинну аферу його дружини, знаючи, що ризикує довірою друга і навіть власним життям. Ставлення ж головних персонажів до друзів і в драмі, і в повісті показове: Хельмер задоволений, що доктор Ранк позбавив їх з Норою неестетичних вражень, пов'язаних зі смертю; Нора, заклопотана власними проблемами, не дуже цікавиться ні життям фру Лінне, ані доктором Ранком; Ангарович настільки не повірив доказам товариша, що викликав його на дуель і важко поранив. Зосередження на самих собі, на розв'язанні власних проблем заступає у головних персонажів усі обов'язки перед іншими людьми, а втрата віри в те, що сприймалось як надійне і міцне в житті (передусім любов у сім'ї), призводить до руйнації світу в їхніх очах, усіх зв'язків,
позбавляє можливості оцінити вагу наданої друзями допомоги. Підлягають випробуванню не тільки окрема людина, сім'я, а й суспільство, його закони, правила і норми поведінки, їх відповідність чи невідповідність гуманності.
Взаємозв'язок людини і суспільства найвиразніше проступає в розмовах-сутичках, яким належить важливе місце у формуванні структури обох творів. Утверджений Ібсеном спосіб постановки проблеми - діалог, у якому кожен відстоює власні переконання і нападає на позиції співбесідника, змушуючи його пояснювати причини своїх дій, розкривати свої погляди, - виявився плідним як для драматургії, так і для романістики XX ст. Розмови-сутички є поліфункціональними: у них подається інформація, завдяки їм нагнітається напруженість, поглиблюється психологізм, розкривається багатогранність характерів і стосунків між людьми. У розмовах-сутичках дія, проблема розглядається як у соціальному, конкретно-історичному, так і в загальному планах. Елемент сутички проступає у розмовах драми "Ляльковий дім" з самого початку - щоправда, слабо виражений. Це розмова подруг Нори і Лінне, згодом - Нори з Крогстадом, з Хельмером, коли вона намагається заступитися за Крогстада, та ін.
У Франка сутички теж відіграють важливу роль. Виразно видно розвиток і вдосконалення ібсенів-ського літературного прийому, - український письменник використовує внутрішній монолог-діалог. Зустрічаючись із незрозумілими явищами, Ангарович ставить питання самому собі і сам на них по-різному відповідає, силкуючись знайти справжнє пояснення. Це один із зразків роботи діалогічної свідомості героя, подібний до того, що наявний у поліфонічному романі Достоєвського. Найголовніша розмова-сутичка відбувається в момент кульмінації конфлікту або ж постфактум - коли з'ясовуються причини, що зумовили виникнення ситуації-випробування. У "Ляльковому домі" це остання розмова Нори з чоловіком, у повісті Франка - теж остання розмова Анелі з Ангаровичем. У Ібсена зіткнення думок підпорядковане постановці проблеми про відповідальність людини за формування своїх життєвих принципів, своєї повноцінної та вільної від умовностей суспільства сильної індивідуальності. Поставлена Франком і оголена в останній розмові-сутичці проблема більше соціальна.
Розмови-сутички відбили зародження в європейському суспільстві ідей, суть яких зводилась до "права кожного на істинність судження", що руйнувало ілюзію існування цільної монологічної життєвої правди. Виявилась множина думок, поглядів, суджень, жодне з яких не могло претендувати на абсолют, але висвітлювало істину з певного боку.
Ібсен у своїй драмі точно локалізує дію в норвезькому містечку, Франко топографічно точний у просторі Львова. Однак, окреслюючи проблеми, важливі та актуальні для соціально-історичних умов рідного середовища, вони з великою на той час сміливістю заговорили відверто про загальні проблеми європейського суспільства і шукали відповіді на так звані вічні питання. Це - моральні засади існування людини, подвійна мораль (одна - для всіх, інша - для себе) і право визначати долю інших, відповідальність людини перед собою і загалом та загалу перед окремою людиною. Це - видимість добропорядності та справжні чесноти, цінності та псевдоцінності.