Судове рішення ґрунтувалося на висновку про те, що сторони, підписуючи договори купівлі-продажу, мали на увазі бартерні угоди з умовою попередньої поставки нафтопродуктів, оскільки через відсутність у Заводу коштів він не міг купити нафтопродукти.
У зв'язку з цим суд дійшов висновку, що під двома договорами купівлі-продажу цукру і нафтопродуктів слід розуміти один бартерний договір, який не відповідає вимогам закону, а тому є недійсним на підставі ст. 48 ЦК УРСР. Його недійсність обумовлена умовою про те, що "в разі несвоєчасного відвантаження нафтопродуктів до зазначеної дати, цей договір втрачає силу", суперечить передбаченим статтями 161, 162 ЦК УРСР загальним умовам виконання зобов'язання, оскільки надає Корпорації і Товариству право односторонньої відмови від зобов'язання.
Постановою від 26 березня 2001 р. арбітражний суд Вінницької області зазначене рішення залишив без змін.
ВГСУ своєю постановою від 10 вересня 2001 р. змінив попередні рішення в частині визнання бартерних договорів недійсними повністю, визнавши недійсними лише два пункти договорів купівлі-продажу цукру, відзначивши, зокрема, що удаваність угод не робить їх недійсними, оскільки відповідно до ст. 58 ЦК УРСР до таких угод застосовуються правила, що регулюють ті угоди, які сторони дійсно мали на увазі.
Судова палата у господарських справах ВСУ своєю постановою від 10 вересня 2001 р. скасувала зазначені рішення і справу передала на новий розгляд. При цьому Судова палата, зокрема, зазначила, що суд при вирішенні спору дійшов правильного висновку про удаваність Договору купівлі-продажу, оскільки з дійсної волі і волевиявлення сторін видно намір укласти товарообмінну угоду (договір міни, бартеру). Однак висновок щодо недійсності договору міни (бартеру) на підставі ст. 48 ЦК УРСР є помилковим, оскільки наявність у договорі такої умови, як несвоєчасність відвантаження майна до зазначеної дати, що є підставою для втрати договором сили, закону не суперечить і усуває односторонність у разі її застосування. Помилками також є неврахування передбачених ст. 60 ЦК УРСР наслідків недійсності частини угоди.
Таким чином, на відміну від попередньої справи, в якій Вищий господарський суд України удаваний правочин визнав нікчемним, Судова палата у господарських справах ВСУ недійсність удаваного правочину поставила в залежність від правомірності того правочину, який сторони вчинили насправді, що загалом не викликає принципових заперечень. Однак при цьому Судова палата не висловила свого ставлення до тлумачення таким чином норм цивільного законодавства України, що не передбачають недійсності удаваного правочину.
Порушення норм матеріального і процесуального права
У судовій практиці зустрічаються справи з удаваними правочинами за участю фізичних осіб.
Так, відповідно до проведеного аукціону гр-ка В., яка стала його переможцем, придбала у ВАТ "Турбоатом" будівлю з жилими і нежилими приміщеннями (колишній гуртожиток) за договором купівлі-продажу від 26.12.2003 р., посвідченим нотаріально та зареєстрованим в органі БТІ. У грудні 2005 року гр-ка Р. звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу в частині особи покупця (гр-ки В.) на підставі ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР (ст. 235 ЦК України).
На підтвердження своїх вимог Позивач (гр-ка Р.) послалася на те, що між нею і Відповідачем В. була досягнута усна домовленість про придбання для Позивача на ім'я В. будівлі, для чого вона передала Відповідачу В. 80 000 грн (позичені нею у знайомих осіб) без письмового оформлення передачі цих грошей. На її думку, факт передачі грошей, факт домовленості про придбання для неї будівлі можуть підтвердити свідки, яким було відомо про ці факти внаслідок взаємного спілкування.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13.02.2007 р. на підставі статей 58, 60 ЦК УРСР договір купівлі-продажу будівлі було визнано удаваним та недійсним у частині особи покупця В., права і обов'язки якого були переведені на Позивача Р.
Таке рішення, на наш погляд, є більше ніж сумнівним з огляду на наступне.
По-перше, суд за відсутності довіреності позивача на участь в аукціоні і на укладання договору та будь-яких інших письмових доказів щодо існування домовленості про придбання для Позивача Р. будівлі та передачі грошей на її придбання всупереч положенням, зокрема ст. 46 ЦК УРСР (ст. 218 ЦК України), для підтвердження цих фактів узяв до уваги лише свідчення свідків, що заборонено зазначеною статтею.
По-друге, суд визнав удаваний договір недійсним та застосував правові наслідки у формі переведення прав та обов'язків з покупця на іншу особу, тобто застосував наслідки (іншими словами, спосіб захисту), не передбачені ні в ст. 6 ЦК УРСР, ні в статтях, які визначають правові наслідки недійсності угод.
По-третє, суд не врахував, що ст. 60 ЦК УРСР передбачала недійсність угоди в частині лише тоді, коли із угоди випливає, що вона могла б бути укладена і без включення недійсної її частини. Між тим, цілком очевидним є факт, що при виключенні з угоди її частини щодо особи покупця відсутні підстави стверджувати, що договір купівлі-продажу міг би бути укладений з Позивачем P., яка не брала участі в аукціоні. Більше того, з матеріалів справи випливає, що в цей період Позивач перебувала за кордоном на відпочинку.
Таким чином, наведене рішення прийняте з істотними порушеннями норм матеріального і процесуального права. Незважаючи на це, ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області від 4 червня 2007 р. та ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 грудня 2007 р. зазначене рішення безпідставно було залишене в силі.
Крім вже наведених аргументів щодо неправомірності рішення Московського районного суду м. Харкова, необхідно відзначити, що ухвала Судової палати у цивільних справах ВСУ суперечить положенням постанови Пленуму ВСУ від 28 квітня 1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", у п. 16 якої прямо записано, що при вирішенні питання про визнання угоди недійсною суду необхідно, зокрема, враховувати, що "ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінально караних діянь".
Відповідно ж до п. 14 цієї постанови, "встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить закону, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі".
При вирішенні питання про визнання угоди недійсною суду необхідно, зокрема, враховувати, що ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінально караних діянь.
Суб'єктний склад учасників договору
На думку Пленуму ВСУ, ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР необхідно розуміти таким чином, що учасниками (суб'єктами) удаваної угоди і прихованої угоди (яку сторони мали на увазі) можуть бути лише одні й ті ж, а не треті особи. У наведеній справі сторонами договору купівлі-продажу були ВАТ "Турбоатом" (продавець) і гр-ка В. (покупець). Позивач же (гр-ка Р.) до цього договору ніякого відношення не мала.
Однозначну позицію щодо суб'єктного складу удаваних угод сформулювала Судова палата у господарських справа Верховного Суду України, яка у своїй постанові від 29.04.2002 р. у справі за позовом ТОВ "Газресурс" до ДК "Укртрансгаз", ЗАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Енергоальянс" прямо відзначила, що за удаваними угодами законом "не передбачено можливості зміни у цьому випадку суб'єктного складу учасників шляхом переведення прав чи покладення обов'язків на осіб, які не були сторонами угоди".
Така правова позиція Верховного Суду України у цій справі відповідала вимогам ЦК УРСР і відповідає нині вимогам ЦК України. Перевід прав і обов'язків з однієї сторони на третіх осіб є спеціальним способом захисту цивільних прав, який може застосовуватися лише у випадках, прямо передбачених законом, як це було, наприклад, передбачено у ст. 114 ЦК УРСР, а нині — у ст. 362 ЦК України.
На наш погляд, позиція Судової палати у цивільних справах ВСУ, висловлена в ухвалі від 20.12.2007 p., може мати негативні правові наслідки для формування судової практики, оскільки дає орієнтир для довільного і бездоказового визначення правових наслідків удаваних правочинів, застосування у разі вчинення одного і того ж порушення цивільних прав різних несумісних способів їх захисту. Доцільно було б у новій постанові Пленуму ВСУ "Про судову практику щодо визнання правочинів недійсними", проект якої підготовлений, дати більш чіткі роз'яснення щодо правових наслідків удаваних правочинів та недопущення судами неоднакового та помилкового застосування цивільного законодавства. Проте найбільш оптимальним варіантом вирішення цієї проблеми було б внесення відповідних змін до ст. 235 ЦК України.
Література
1. Судова практика у справах господарського судочинства. — К.: Юрисконсульт, 2007. - С. 263-26.
2. Сарбаш С. В. Право удержания как способ обеспечения обязательств. — М.: Статут, 2003. — 250 с.
3. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України. — К., 2005.