Період відродження національної Української держави (1917-1920) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали певні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій та Четвертий універсали Української Центральної Ради, Конституцію УНР (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 р. та ін. Серед цих конституційно-правових актів чільне місце посідає Конституція УНР, яка юридично оформила відродження державності України, проголосила, що вся влада В УНР належить народові України, за формою правління УНР є парламентською республікою, верховним органом влади є Всенародні Збори, за формою державного устрою УНР – унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, взаємовідносини людини з Українською державою базуються відповідно до принципів ліберальної концепції прав людини, організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влад: орган законодавчої влади – Всенародні Збори, виконавча влада належить Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному Суду. У зв’язку із державним заколотом гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР 1918 р. не були реалізовані. За радянського періоду української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 рр.). Але ці документи з точки зору вимог теорії конституціоналізму можна назвати «квазіконституціями» Вони носили формальний характер, фактично не були втілені вжиття, заперечували принцип поділу влади, конституції України радянського періоду повністю відтворювали структуру та положення Конституції СРСР, не враховували міжнародні стандарти в галузі прав людини. Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов’язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де утверджувалося здійснення українським народом його невід’ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового статусу людини і громадянина. Багатовікові прагнення і традиції українського конституціоналізму було втілено в новій Конституції України від 28 червня 1996 р. Традиція полягає в тому, що при розробці нової української конституції та внесенні змін до діючої враховується позитивний досвід та прогресивні ідеї попередніх конституцій, традиції їх створення та прийняття. Що стосується таких політичних традицій як багатопартійність та наявність політичної опозиції, то вони почали формуватися в Україні лише в кінці XIX – на поч. XX ст. Це було пов’язано із перебуванням українських земель у складі іноземних держав, які стримували розвиток національної ідеї та політичної думки. Підґрунтям для створення політичних партій стало виникнення у другій половині XIX ст. різноманітних національно-культурних громадських організації, які ще не ставили перед собою політичні цілі, але відмова урядів іноземних держав йти на поступки українському народу призвело до радикалізації національно-визвольного руху та утворенню справжніх політичних партій. Спільним у програмних документах політичних партій було прагнення звільнитись від іноземного панування, але шляхи досягнення цієї мети у них були різні. Всі українські політичні партії становили опозицію до існуючих режимів в Австро-Угорщині та в Російській імперії. Відродження незалежності Української держави та проголошення УНР призвело до консолідації більшості політичних сил, проте були й такі, що були в опозиції до партій, які входили до складу Української Центральної Ради. Проте через відсутність традицій та досвіду міжпартійної боротьби одні політичні сили змінювали інших шляхом державних переворотів, що негативно позначалося на політичному житті і стало однією із причин поразки Української революції. У Радянські часи наявність багатопартійності та опозиції було неможливим. Склався режим однопартійності – диктатура комуністичної партії. Проте в кінці 80-х років ХХ ст. із запровадженням курсу на перебудову всіх сфер суспільного життя, проголошенням гласності, відміною положення Конституції УРСР 1978 р. про керівну роль комуністичної партії в Україну почали повертатися традиції багатопартійності та почала легально створюватись опозиція до існуючого режиму. Цьому сприяли вибори до Верховної Ради УРСР 1990 р. на альтернативній основі. Була створена низка політичних партій з різними програмними документами – Народний Рух України, УРП, Партія зелених, СДПУ(о), УНП тощо. Традиція багатопартійності була юридично закріплена в Конституції України у вигляді свободи політичної діяльності, яка не суперечить Конституції і законам України, а що стосується традиції про наявність політичної опозиції, то останнім часом необхідно прийняти закон про опозицію, який би чітко закріплював її правовий статус. Через відсутність такого закону, опозиція в сучасний період переважно керується Конституцією, політичними звичаями та традиціями.