Смекни!
smekni.com

Сировинні проблеми світового господарства (стр. 1 из 3)

Провідною сировинною проблемою сучасного світу на глобальному рівні виступає ресурсозабезпеченість світового господарства в цілому. На регіональному рівні найгострішими проблемами стали нерівномірність територіального поширення окремих видів ресурсів та неоднакова ресурсомісткість національних економік.

Ресурсозабезпеченість – це співвідношення між величиною ресурсу та розмірами його використання. Для вичерпних ресурсів показник ресурсозабезпеченості вимірюється у роках (див. табл. 4.1), при цьому передбачається збереження сучасного рівня видобутку. Для відновних ресурсів – показник розраховується на душу населення.

Це найпростіший варіант оцінки, але не можна вважати такий підхід абсолютно раціональним. Адже змінюються обсяги видобутку внаслідок змін у технологіях та обсягах використання ресурсів, змінюються й обсяги самих запасів внаслідок відкриття нових родовищ та переведення старих родовищ з однієї категорії в іншу (наприклад, канадські бітумінозні сланці не розглядалися в категорії промислових запасів вуглеводневої сировини через високу собівартість видобутку доти, поки ціна на нафту не зросла настільки, що їх розробка стала економічно доцільною). Тобто пропонована абсолютна оцінка ресурсозабезпеченості є короткотерміновою.

Таблиця 4.1.

Показники ресурсозабезпеченості окремими видами корисних копалин

Ресурс Загальні геологічні запаси, років Промислові запаси, років
Вугілля 3460 280
Нафта 150 37
Природний газ 217 55
Залізна руда 600 190

Звичайно, на показники ресурсозабезпеченості у першу чергу впливають багатство або бідність території природними ресурсами. Але оскільки ресурсозабезпеченість залежить також і від масштабів вилучення природних ресурсів, то це поняття стає не стільки природним, скільки соціально-економічним.

Таблиця 4.2.

Абсолютна ресурсозабезпеченість кам’яним вугіллям

Країна Запаси, млрд. тон Річний видобуток, млн. тон Ресурсозабезпеченість, років
США 223,2 850,0 262
Японія 8,5 13,1 648

В зв’язку з вищеназваною проблемою краще абсолютний показник замінити на відносний (індекс ресурсозабезпеченості), який відбиває співвідношення між часткою країни у світових запасах даного ресурсу та часткою країни у світовому виробництві промислової продукції (порівняйте між собою таблиці 4.2 та 4.3). Такий індекс буде безрозмірним. Якщо він більший за одиницю – це свідчить про гарну ресурсозабезпеченість та можливість експорту даного виду природного ресурсу; якщо менший за одиницю – то це ознака недостатньої ресурсозабезпеченості та необхідності імпортувати цю сировину.

Як бачимо з табл. 4.2, за результатами абсолютної оцінки може скластися помилкове враження про гарну забезпеченість національної економіки Японії кам’яним вугіллям. Насправді це не так. Японія є найбільшим в світі імпортером кам’яного вугілля. Обсяги власного видобутку не в змозі задовольнити господарські потреби. Збільшити видобуток не уявляється можливим через порівняно невеликі запаси. Натомість США являються традиційним експортером кам’яного вугілля.


Таблиця 4.3.

Індекс ресурсозабезпеченості кам’яним вугіллям

Країна Частка у світових запасах, % Частка у світовій вартості промислової продукції, % Індекс ресурсозабезпеченості
США 48,8 32,8 1,45
Японія 0,24 15,7 0,015

Як бачимо, другий підхід є більш точним: індекс ресурсозабезпеченості США у сотню разів кращий за японський показник.

Порівняння індексів ресурсозабезпеченості дозволяє здійснювати регіональні оцінки. На глобальному ж рівні діє класичний показник ресурсозабезпеченості в роках. Проаналізуємо це на прикладі забезпеченості світового господарства металорудними ресурсами.

За ступенем забезпеченості запасами металорудні ресурси поділяють на 3 групи. Перша група має найсприятливішу ситуацію з дуже високим ступенем забезпеченості. У цій групі можна виділити підгрупи за географічним поширенням: а) залізні руди і боксити представлені у світі дуже широко; б) родовища марганцевих руд, хромітів, нікелевих і кобальтових руд зосереджені у невеликих групах країн (наприклад, половина світових геологічних запасів марганцевих руд сконцентрована в Україні; половина покладів хромітів припадає на Албанію й Туреччину і т.д.).

Друга група представлена свинцево-цинковими, молібденовими та іншими рудами, промислові запаси яких є достатніми. Сировинна база в цілому гарантована на найближче майбутнє. Ця група характеризується хорошими перспективами для розширення видобутку як за рахунок традиційних районів, так і відкриття нових.

Третя група характеризується критичною ситуацією. Вже у ХХІ століття можуть стати дефіцитними мідні, вольфрамові та деякі інші руди. Потрібні активні пошуки нових родовищ, але геологи засвідчують низьку ймовірність таких відкриттів. Отже, вихід полягає у зростанні використання вторинної сировини, впровадженні замінників та розвитку ресурсозбереження.

Ресурсозбереження передбачає виробництво і реалізацію кінцевих продуктів з мінімальною витратою речовин і енергії на всіх етапах виробничого циклу.

Глобальний рівень ресурсозабезпеченості (репрезентований у табл. 4.1.) дуже важливий, але географи своє наукове кредо часто передають крилатими фразами: «Глобальне в регіональному!» або «Мислити глобально, діяти локально!». Регіональний рівень дуже важливий в географічній науці. Наприклад, Південно-Західна Азія дуже багата нафтою, але майже зовсім не володіє гідроенергетичними, а тим більше лісовими ресурсами. А ось Південна Америка, навпаки, дуже багата гідроенергетичними та лісовими ресурсами.

Звичайно, що різниця у ресурсозабезпеченості між окремими країнами ще відчутніша (приклад наведений у табл. 4.3).

Легко переконатися, що найбільшими природними ресурсами володіють країни-гіганти з величезними територіями. А невеликі країни, якщо і виділяються багатством якогось виду природних ресурсів (наприклад, країни Перської затоки багаті нафтою), то зовсім не їхньою різноманітністю. Ось чому за ресурсозабезпеченістю з певною долею умовності країни можна поділити на три групи:

1. Ресурсонадлишкові країни (Росія, Канада, Австралія).

2. Ресурсозабезпечені країни (США, Китай, Бразилія), які також володіють значними природними ресурсами, але все ж таки змушені імпортувати деякі з них.

3. Ресурсонедостатні країни. Таких переважна більшість (Японія, Італія, Південна Корея, Тайвань). Як правило, вони сильно відстають від країн перших двох груп як за величиною, так і набором природних ресурсів, тому задовольняють свої потреби за рахунок світового ринку.

Ресурсомісткість – це кількість ресурсів, що використовується для виробництва одиниці кінцевої продукції, тобто співвідношення між спожитими ресурсами та виробленою продукцією.

Методика оцінки ресурсомісткості національних економік полягає у сумуванні рангів споживання основних видів ресурсів (водних, земельних, енергетичних та інших) на одиницю виробленої продукції (до уваги береться вартісний показник – ВНП). Отриманий інтегральний показник досить вдало відбиває загальну ефективність використання природних ресурсів, а також культуру природокористування.

Звичайно, на ресурсомісткість може впливати господарська спеціалізація країн. Скажімо, для отримання 1 кг пшениці необхідно витратити 2,5 тони води, а 1 кг рису – вже 4,5 тони. Бавовник ще більш водомісткий – 10 тон води на 1 кг кінцевої продукції. Але навіть в цьому випадку використання сучасних ресурсозберігаючих технологій може суттєво зменшити ресурсомісткість ВНП.

Найменший у світі показник водомісткості економіки в Сінгапурі (всього 36 літрів на 1$ ВНП), найбільший – у Французькій Гвіані (витрачається 11 кубометрів води на кожний долар ВНП). Характерно, що для більшості високорозвинених країн, особливо постіндустріальних, цей показник є невеликим, незважаючи навіть на особливості природних умов, тому що ступінь соціально-економічного розвитку має більший вплив на водомісткість, ніж кліматичні умови.

Аналогічний підхід використовується для оцінки деревомісткості. Найменші (тобто найкращі) показники – в Сінгапурі, Мальті, Люксембурзі, Кувейті, Катарі. Найгірші показники деревомісткості ВНП мають низькорозвинені доіндустріальні країни Бутан, Ефіопія, Лаос, Сьєрра-Леоне та інші. Тут деревина часто виступає єдиним енергоносієм.

Землемісткість може коливатися у дуже широких межах: від 20 см2/дол. ВНП у Сінгапурі до 823 м2/дол. ВНП у Буркіна-Фасо. Загалом для високо- і середньорозвинених країн із значною концентрацією виробництва характерна низька землемісткість. Виключення складає Австралія, оскільки в ній поширене екстенсивне відгонно-пасовищне тваринництво.

Показник енергомісткості має складнішу залежність. У бідних країнах низька енергомісткість пояснюється недорозвиненістю економіки. Водночас досить велика група країн із невисоким рівнем соціально-економічного розвитку може мати надміру високу енергомісткість через неефективність і застарілість техніки, відсутність енергозберігаючих технологій та ін. Висока енергомісткість господарства Саудівської Аравії, Лівії, Катару, Бахрейну, ОАЕ, Ірану пояснюється їх спеціалізацією на енергомістких галузях (виплавка кольорових металів, виробництво цементу і т.д.).