Термін «сімейний бюджет» неодноразово використовувався Верховним Судом України, але в цьому Кодексі закріплений вперше.
Сімейний бюджет — матеріальна основа сім'ї. Право одного з подружжя вносити зарплату, пенсію до сімейного бюджету існує поряд з його обов'язком дбати про матеріальне забезпечення сім'ї (частина четверта статті 55 СК) та правом на спільне вирішення питань життя сім'ї (стаття 54 СК).
У частині другій статті 61 СК зазначено, що заробітна плата, пенсія, дивіденди, одержані дружиною чи чоловіком, є спільною сумісною власністю подружжя тоді, коли вони внесені одним із них на свій особистий рахунок у банківській (кредитній) установі. Саме така правова конструкція («право власності на вклад») неодноразово використовувалася Пленумом Верховного Суду України, нею оперує законодавство та судова практика, широко послуговується література. Однак грошова сума, передана банківській (кредитній) установі за договором, стає власністю цієї установи, а не вкладника. Останній одержує взамін право вимагати видачі вкладу.
Незважаючи на справжню юридичну природу вкладу, у частині другій цієї статті закріплено широко поширений, звичний, хоча й неточний погляд на вклад як на об'єкт права власності вкладника. Оскільки вклад вноситься на підставі договору, немає ні теоретичних, ні законодавчих перешкод для того, щоб вкладниками значилися і дружина, і чоловік.
Якщо вкладником є, наприклад, чоловік, то дружина зможе отримати гроші лише на підставі довіреності, виданої чоловіком. Цією нормою охороняються інтереси вкладника, адже на його рахунку можуть бути грошові суми, внесені до шлюбу чи під час окремого проживання та сепарації, або одержані за договором дарування чи як відшкодування заподіяної йому матеріальної та моральної шкоди.
Судовою практикою було вироблене положення, за яким грошові кошти, інше майно, одержане одним із подружжя за договором, укладеним в інтересах сім'ї, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Це положення одержало своє законодавче закріплення. Відповідно до частини третьої статті 61 СК все те, що одержане за договором, укладеним одним із подружжя в інтересах сім'ї, стає спільною власністю подружжя. В тому числі і тоді, коли на придбання цього майна одним із подружжя витрачена заробітна плата, не внесена ним до сімейного бюджету. Спільною сумісною власністю буде, наприклад, автомобіль, виграний у лотерею, чи інший грошовий виграш, оскільки вважається, що такий договір один з подружжя уклав в інтересах сім'ї.
У частині четвертій статті 61 СК збережена законодавча традиція, відповідно до якої речі для професійних занять одного з подружжя, придбані за час шлюбу, вважаються спільною сумісною власністю подружжя. Хоча теоретично не виключалося й інше рішення: річ, придбана одному із подружжя для його професійних занять, є його особистою власністю, незалежно від того, що придбана вона за рахунок сімейного бюджету. У разі поділу спільного майна ця обставина мала би враховуватися, тобто другий з подружжя одержав би право на компенсацію іншим майном.
Чи можна термін «речі для професійних занять» тлумачити розширено, включивши до них і ті речі, які, наприклад, дружина, лікар за фахом, використовує для вишивання чи художнього ткацтва, а чоловік — для фотографування, хоча і не працює фотографом?
Практична потреба у цьому була б за умови, що речі для професійних занять одного з подружжя вважалися за законом його особистою власністю. При тому правовому регулюванні, яке було в статті 26 КпШС і є у статті 61 СК, такої потреби немає. Якщо при поділі спільного майна виникне спір щодо того, кому передати ткацький верстат чи фотоапарат, суд легко вирішить його, взявши до уваги те, хто ці речі реально використовував під час шлюбу.
1.3 Здійснення подружжям права спільної сумісної власності
Як зазначалося, сенс права спільної сумісної власності полягає у тому, що частки співвласників не виділені, а тому кожен з них має рівне право на володіння, користування та розпорядження майном. Такі ж рівні можливості щодо здійснення права спільної сумісної власності мають дружина та чоловік, незалежно від того, що зарплата одного з подружжя є більшою, як і від того, що один із подружжя продовжує навчання чи є інвалідом.
Не здійснення одним із подружжя права спільної сумісної власності не припиняє його прав на подружнє майно.
Закон дозволяє подружжю встановити особливий порядок здійснення права спільної сумісної власності. Так, дружина може видати чоловікові довіреність на розпорядження усім спільним майном шляхом вчинення правочинів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації.
Дружина і чоловік як фізичні особи мають право реалізовувати свою цивільну правоздатність, укладаючи між собою усі договори, які не заборонені законом, зокрема договори куплі-продажу, дарування, довічного утримання (догляду), спадковий договір.
Предметом договору між подружжям можуть бути речі, що належать на праві особистої власності кожному з них, а також речі, які є їхньою спільною сумісною власністю. Це значить, що чоловік, наприклад, може подарувати дружині перстень, придбаний на його заробітну плату, чи передати їй свою частку у праві спільної сумісної власності на автомобіль.
У частині другій статті 64 СК сформульована норма, яка істотно спрощує і полегшує укладення між дружиною та чоловіком договорів, пов'язаних з відчуженням одним із подружжя на користь другого своєї частки у праві спільної сумісної власності, насамперед щодо нерухомості. Завдяки цій правовій новелі їм уже не доведеться попередньо здійснювати процедуру виділу своєї частки та оформлення права власності на неї.
Подружжя А. та Т. домовилися, що він подарує їй половину приватизованої квартири. Однак нотаріус відмовився посвідчити такий договір, оскільки частки у праві власності на квартиру кожному з них не були виділені, і, звичайно, не було у них відповідного документа, який підтверджував би права на ці частки. Довелося їм укласти договір про поділ квартири, нотаріально посвідчити його, одержати відповідні свідоцтва і лише після цього укласти договір дарування.
Відповідно до частини другої статті 64 СК подружжя (а також ті, шлюб між ким розірвано) мають право добровільно визначити частки кожного з них і тут же укласти договір щодо розпоряджання цими частками.
Стаття 65 СК стосується договорів, які подружжя або один з них укладає з іншими особами щодо майна, яке їм належить на праві спільної сумісної власності.
Укладення дружиною та чоловіком договорів з іншими особами щодо майна, яке є особистою власністю кожного з них, регулюється Цивільним кодексом України.
Договори з іншими особами щодо майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, мають укладатися за їхньою спільною згодою.
У частині другій статті 65 СК сформульована правова презумпція, відповідно до якої вважається, що один з подружжя, укладаючи договір щодо спільного майна, діє зі згоди другого З подружжя. Наявність такої згоди може бути оспорена дружиною чи чоловіком лише щодо договорів, які виходять за межі дрібного побутового договору. Особливості дрібного побутового договору визначені Цивільним кодексом України. Ними є невисока вартість предмета договору, спрямованість договору на задоволення побутових потреб особи.
Оспорення дрібного побутового договору у зв'язку з відсутністю згоди другого з подружжя на його укладення Сімейний кодекс не допускає.
Норма частини другої статті 65 СК стимулює покупця під страхом визнання договору недійсним до обачності.
У випадках, визначених у частині третій статті 65 СК, згода на укладення договору має бути письмовою.
При відчуженні цінного майна (виробів з дорогоцінних металів чи каміння, антикваріату, дорогого посуду, картин, меблів тощо), не варто сприймати присутність другого з подружжя при укладенні договору як акт його згоди. Така згода на укладання договору не може засвідчуватися мовчанням, вона має бути письмовою.
Стосовно договорів, які потребують нотаріального посвідчення і державної реєстрації, згода другого з подружжя на їх укладання має бути нотаріально посвідчена. Тобто, якщо одним із подружжя відчужується автомобіль або житловий будинок чи земельна ділянка, які є об'єктом права спільної сумісної власності, письмова згода другого з подружжя має бути посвідчена нотаріально. За допомогою цього правила вдасться запобігти багаточисленним фактам продажу автомобілів одним із подружжя без згоди другого.
Згода другого з подружжя потрібна й у разі видачі тим, на ім'я кого зареєстровано автомобіль, довіреності на користування ним або так званої генеральної довіреності з правом продажу автомобіля.
У разі укладення, наприклад, дружиною договору без згоди чоловіка, останній має право звернутися до суду з позовом про визнання такого договору частково недійсним або про перевід на нього прав покупця. Вимога про часткове визнання договору недійсним може бути заявлена і тоді, коли чоловік заперечує лише щодо відчуження своєї частки.
Якщо чоловік взагалі заперечує проти передачі майна іншій особі, заявляючи про своє переважне право на його придбання, йому належить вимагати визнання недійсним договору стосовно своєї частки, а щодо частки другого з подружжя вимагати переводу на себе прав покупця.
На ці вимоги поширюється позовна давність, встановлена Цивільним кодексом України.
Норма частини четвертої статті 65 СК охороняє одного з подружжя від недобросовісності з боку своєї дружини чи чоловіка. Вона була зумовлена непоодинокими випадками, коли вимога, заснована на договорі, який уклав один із подружжя, безпідставно пред'являлася і до другого з подружжя.
Якщо у власності подружжя є річ, якою вони обоє одночасно користуватися не можуть (комп'ютер, автомобіль, музичний інструмент), дружина і чоловік можуть домовитися про режим користування нею. Норма частини першої статті 66 СК є своєрідною підказкою дружині та чоловікові щодо того, як діяти, щоб не порушити сімейної злагоди.