Місто – це внутрішньо диференційована підсистема суспільства, що склалася в процесі суспільного територіального розподілу праці, і яка забезпечує в основних рисах відтворення його цілісної структури. Для міста характерна поліструктурність, яка представлена особливою єдністю природно-екологічних умов, домінуючим над ними високорозвиненим матеріально-економічним середовищем, концентрованого типу соціально-просторової організації людей. Місто характеризується різноманітністю трудової і невиробничої діяльності населення, специфікою його соціального складу і способу життя. Місто органічно взаємопов’язане з селом як парний елемент соціально-територіальної цілісності суспільства [25].
Особливу увагу науковців привертає столичне місто, адже столиця є суспільним феноменом, який охоплює політичні, адміністративні, фінансові, владні, культурні, історичні, мовні, етнічні, соціальні складові; центр у системі адміністративно-владних та політичних зв'язків. Столичне життя за моделями поведінки своїх мешканців випереджає на декілька років інші міста країни. Саме вивчення нових тенденцій, які виявляються у столиці, дає змогу певною мірою прогнозувати розвиток соціально-економічних та політичних процесів у суспільстві загалом [18].
Великому місту властиві такі специфічні риси:
-концентрація великої кількості людей,
-висока щільність населення на обмеженій території;
-зосередженість промисловості, науки, мистецтва, інформації;
-провідна роль у соціальному прогресі;
-високий ступінь інтеграції багатогранних видів людської діяльності внаслідок концентрації різноманітних галузей суспільного виробництва;
-зосередженість основних соціальних груп і верств населення.
Специфіка великого міста визначає його основні соціальні функції:
-господарсько-економічна - організація механізму виробництва на підставі функціонування різних галузей промисловості;
-соціальна - втілена у діяльності соціальної сфери, яка охоплює послуги торгівлі, побутового обслуговування, транспорту, зв'язку, житлового будівництва, соціального забезпечення, медичного обслуговування тощо;
-культурно-освітня - реалізується через надання людині вищої, середньої спеціальної освіти через створення дозвільної та рекреаційної інфраструктур;
-управлінсько-адміністративна - здійснюється шляхом продовження адміністративної влади різними державними та соціальними органами.
На основі містоутворюючих та містообслуговуючих функцій виділяють такі функціональні групи міст:
- багатофункціональні столичні міста;
- багатофункціональні міста обласних центрів;
- міста - індустріальні центри;
- місцеві організуючі та обслуговуючі центри навколишніх територій;
- транспортні міста;
- міста - оздоровчі центри;
- міста з переважаючим значенням науково-експериментальних функцій.
За кількістю їх мешканців виділяють такі типи міст:
найбільші (понад 1 млн. жителів);
дуже великі (від 500 тис. до 1 млн.);
великі (250-500 тис); середні (100-250 тис);
невеликі (50-100 тис); малі (20-50 тис);
найменші (до 20 тис. жителів);
міські селища.
Тільки наприкінці XX ст. дослідники стали брати до уваги відмінності між невеликими, середніми та найбільшими містами, зосереджуючи увагу на такому феномені, як мегаполіс Його формування є своєрідним утіленням принципу природної раціональності, який полягає у раціональному плануванні й розташуванні житлових районів, промислових, паркових зон з метою доступності контактів з природою. Його реалізація потребує чіткого плану розвитку та сильної і освіченої влади для управління ним.
Провідні мегаполіси є своєрідними глобальними містами. Вони є центрами вироблення стратегічних рішень щодо розвитку світової економіки, інноваційних галузей, фінансових і сервісних фірм, що впливають значно більше, ніж промисловість на економічний розвиток [20].
Загалом існує чотири основні теорії просторового зростання міст:
1. Теорія централізації. Згідно з нею місто має великий торговий, промисловий і адміністративний центр, який повсякчас зростає.
2. Теорія секторів. Передбачає розширення міських територій вздовж транспортних магістралей та вже збудованих районів.
3. Теорія полінуклеарності. Згідно з нею місто повинно мати декілька великих центрів: промисловий, адміністративний, торговий, науковий тощо.
4. Теорія концентричних зон. Її прихильники вважають, що просторове зростання міста повинно нагадувати концентричні кола: від центрального «ділового» району, немов хвилі, відходять змішана зона, робітничий район, житлова зона середнього класу, привілейована зона, сільськогосподарські райони поблизу міста [5].
Беручи за критерій роль конкретних великих міст у міжнародній системі економічних відносин, виділяють п'ять їх типів:
1. Місто-штаб-квартира. До таких міст належать центри, де розгортається адміністративна діяльність транснаціональних корпорацій, відбуваються фінансові та виробничі операції. Вони є центрами міжнародних систем транспорту і зв'язку.
2. Місто-інноваційний центр. Тут зосереджені дослідницькі та наукові заклади.
3. Місто-центр модульного виробництва. У таких містах, здійснюються проміжні, виробничі процеси, розташовані на достатній відстані від місця завершення виробничого або технологічного циклу.
4. «Перевальний» пункт для третього світу. Це прикордонні центри, більшість населення яких становлять емігранти.
5. Місто пенсіонерів. Їх місцерозташування, клімат, уповільнений темп життя приваблюють багатьох людей, які завершили трудову діяльність [12].
Східноєвропейські великі міста відрізняються від західноєвропейських тим, що їх райони архітектурно однорідніші, ніж західні; темпи зростання їх нижчі, ніж західних; міське планування значно розвинутіше, оскільки на Заході структура міста сформувалася під впливом приватного землеволодіння, бізнесу та ринку приватного житла.
Міграція у східноєвропейських містах нижча, ніж у західних; житло перенаселене (у 2-3-кімнатній квартирі мешкає родина, ще існують комунальні квартири). Промислові підприємства, культурні, торговельні центри у східноєвропейських містах розташовані рівномірно по районах, на Заході вони чіткіше розмежовані. Загалом, устрій великого міста залежить і від особливостей суспільства, у якому вони існують.
1.3 Суспільно-географічний комплекс великого міста
Місто розглядається вченими як складний вид економіко-географічного комплексу із своєю функціональною структурою, системою зв’язків і певним типом природокористування, який сформувався під впливом зовнішніх умов і факторів – суспільно-географічних і природних. До суспільно-географічних факторів віднесені рівень господарського розвитку країни, науково-технічний прогрес, суспільні потреби в продукції і послугах. Природно-географічні умови і фактори відіграють допоміжну роль. Обгрунтована база формування економіко-географічного комплексу великого міста через його територію, її параметри і природно-господарський потенціал [3].
Основою формування економіко-географічного комплексу великого міста визначена система зовнішніх і внутрішніх (комплексоутворюючих) зв’язків. Зовнішні зв’язки відповідають за виникнення і розвиток великого міста, за рівень використання його економіко-географічного положення, зовнішніх умов і факторів, визначають його функціональну структуру, місце в територіальному поділі праці. Внутрішньоміські зв’язки поділені на внутрішньокомпонентні (горизонтальні) і міжкомпонентні [14].
Вивчення функціонування всіх суспільно-географічних об’єктів і явищ дає змогу виявити основні закони, які відображають найбільш загальні, істотні й необхідні внутрішні просторові відношення і процеси між матеріально-речовинними компонтами суспільства, насамперед між продуктивними силами. До основних із них віднесені такі закони: раціональних територіальних зв’язків, територіальної спеціалізації (диференціації), територіальної концентрації (інтеграції) діяльності людини, територіальної комплексності компонентів суспільно-географічного комплексу. Діалектична взаємодія цих законів проявляється в закономірності територіальної і комплексно-пропорційної організації матеріально-речовинних компонентів суспільства [1].
Серед сучасних аналітичних (галузевих) дисциплін виділяється: географія природних ресурсів, географія населення і розселення, географія промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі, послуг, будівництва, зв’язку, грошового обігу, культури політики, рекреаційної інфраструктури, адміністративного управління та ін. На основі інтеграції суспільно-географічного знання обгрунтована структура синтетичних (країнознавчих, в тому числі районних, конструктивно-прикладних, теоретико-методологічних) дисциплін – основи теорії суспільної географії, історія суспільно-географічної думки, основи наукових досліджень, господарське районування, прогнозування виробничо-географічних систем, глобальні проблеми сучасності та ін. [13].
Поряд з традиційними трьома головними структурами суспільно-географічних об’єктів (компонентна, територіальна, функціональна), обгрунтована доцільність виділення й інших структур – економічної, соціальної, екологічної, які мають аналітико-пізнавальне значення. Існують поняття “суспільно-географічні відношення” і “суспільно-географічні зв’язки” та “суспільно-географічні процеси” і “суспільно-географічні явища”. З нових позицій розглянуто суспільно-географічне положення певного об’єкта як сукупність важливих для його функціонування просторових відношень до інших суспільно-географічних об’єктів (ознак) [2].