Смекни!
smekni.com

Право Стародавньої Греції та Риму (стр. 1 из 5)

1. Загальна характеристика (закономірності виникнення державності, періодизація) та історичне значення політико-правової ідеології Стародавньої Греції

Політична ідеологія Стародавньої Греції, як й інших країн давнини, формувалась у процесі розкладу міфів та виокремлення відносно самостійних форм суспільної свідомості. Розвиток цього процесу в античній Греції мав свої особливості порівняно з країнами Стародавнього Сходу.

Інтенсивна торговельна діяльність, яка розширювала їхній пізнавальний кругозір, активна участь громадян у справах полісу, особливо демократичного, викликали кризу міфологічних уявлень і спонукали шукати нові способи пояснення того, що відбувається у світі. На цьому ґрунті у Стародавній Греції зародилася філософія як особлива, теоретична форма світогляду.

Політико-правова теорія поступово відокремилась як самостійна частина філософії. До складу філософського світогляду входили тоді всі форми теоретичної свідомості – натурфілософія, теологія, етика, політична теорія та ін. Політико-правові вчення Стародавньої Греції складалися в результаті складних і доволі суперечливих взаємодій політичної ідеології з іншими формами суспільної свідомості.

На зміст античних політико-правових концепцій значною мірою вплинув і розвиток індивідуалістичної моралі. Якщо в етико-політичних концепціях Стародавнього Сходу мова йшла про ту чи іншу інтерпретацію громадської моралі, то в античній Греції почали поставати питання, пов'язані зі становищем індивіда в суспільстві, можливістю морального вибору і суб'єктивним аспектом поведінки людини.

Виникнувши в умовах переходу від первіснообщинного ладу до політичної форми організації суспільного життя, антична полі-тико-правова думка Греції оформилась і розвивалась у процесі соціальної диференціації населення і посиленням боротьби між різними прошарками тогочасного суспільства.

В історії виникнення і розвитку давньогрецької політико-правової думки більш або менш виразно вирізнилися три періоди. Ранній період (ІХ-VІ ст. до н. е.) був пов'язаний з часом виникнення давньогрецької державності. Тоді спостерігалася помітна раціоналізація політико-правових вчень.

Другий період (V– перша половина IV ст. до н.е.) – час розквіту давньогрецької філософської та політико-правової думки, яка знайшла свій вираз у вченнях Демокрита, софістів, Сократа, Платона та Аристотеля.

Третій період (друга половина IV–IIст. до н. є.) – період еллінізму, час початкового занепаду давньогрецької державності, потрапляння грецьких полісів під владу інших держав. Політичні погляди того періоду представлені у вченнях Епікура, грецьких стоїків, Полібія.

Ранній період розвитку політико-правової думки у Стародавній Греції пов'язаний з часом становлення давньогрецької державності. Тоді було зроблено спробу дати раціоналістичні (не міфологічні) уявлення про етичні та правові порядки в людських справах і відносинах. Давні міфи поступово втрачали свій сакральний характер і піддавались стичній та політико-правовій Інтерпретації. Перші ознаки етико-правового усвідомлення тогочасних порядків можна знайти у працях Гомера, а згодом і Гесіода, хоча за своєю міфологічною формою вони ще далекі від пізнішого раціоналізму, властивого давньогрецькій політичній думці. Так, Гомер і Гесіод вважали, що основою закону та етичних норм виступає не бог, а справедливість.

Вживання Гомером понять «дике» (справедливість) і «теміс» (звичай, звичаєве право) доволі суттєві для характеристики право-розуміння в ту героїчну епоху грецького ладу.

Справедливість (дике) виступала в Гомера як основа і принцип звичаю, що склався, звичаєвого права (теміс); звичаєве ж право (теміс) було певною конкретизацією вічної справедливості (дике), її присутністю, проявом і дотриманням у відносинах між людьми, та й у взаємовідносинах самих богів.

Ідеї права і справедливості суспільного устрою набули ще більшого значення у творчості Гесіода. Боги в його тлумаченні виступали як уособлення різних морально-правових принципів і сил. Зокрема, він писав, що від шлюбу Зевса (уособлення всього досконалого) і Феміди (уособлення вічного природного порядку) народилися дві дочки-богині: Дике (справедливість) і Евкомія (благозаконня). Дике охороняла природно-божественну справедливість і карала неправду.

Можна вирізнити знаменитого афінського реформатора, державного діяча і законодавця Солона (близько 638–159 до н. е.). Він був обраний першим архонтом і наділений тирокими повноваженнями. Доступившися до влади, Солон видав низку законів і доволі суттєво реформував соціально-політичний афінського поліса.

Стосовно до держави Солон писав, що вона потребує насамперед законного порядку; беззаконня і міжусобиці – найбільше зло, порядок і закон – найбільше добро для поліса. Доволі цікавою є характеристика Солоном закону (і влади закону) як поєднання трава і сили, причому мова йде саме про офіційну силу поліса.

З ідеєю необхідності перетворення суспільних і політико-правових порядків на філософських засадах у VI–Vст. до н. є. виступив Піфагор. Висвітлюючи проблеми права, Піфагор і піфагорійці першими почали теоретичне розроблення поняття рівності, дуже важливого для розуміння ролі права як рівної міри в регулюванні суспільних відносин.

Справедливість, за вченням піфагорійців, полягає у відплаті рівним за рівне. Люди у своїх різноманітних взаємовідносинах повинні дотримуватися відповідного виду справедливості, залежно від характеру тих конкретних відносин, в яких вони опинилися.

Ідеалом піфагорійці вважали таку державу, в якій панують справедливі закони. А тому після божества, вчили вони, найбільше слід поважати родичів і закони, корячись їм із переконання, а не зовнішньо і вдавано. Законослухняність, на їхню думку, є найвищою доброчинністю, а самі закони – найбільшою цінністю.

Навпаки, найгіршим злом піфагорійці вважали безвладдя (анархію). Критикуючи анархію, вони відзначали, що людина за своєю природою не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання. Уявлення піфагорійців про те, що людські відносини можуть бути звільнені від роздорів і анархії та приведені в належний порядок і гармонію, згодом надихали багатьох прихильників ідеального ладу людського життя.

Життя держави та її закони, за вченням Геракліта, повинні слідувати логосу. Адже всі людські закони живляться єдиним божеством. Божественний закон як джерело людського закону – це те саме, що позначається в інших випадках як логос, розум, природа. Маючи на увазі саме цю розумну природу закону держави, Геракліт підкреслював, що народ повинен боротися за закони, як за свої стіни.

Геракліт уважав, що демократія – це правління нерозумних і гірших. Відкидаючи демократію і вважаючи розумним правління кращих, мислитель у такий спосіб виступив прихильником аристократії. Але його аристократичні погляди суттєво відрізнялися від ідеології знаті (аристократів крові).

Найвизначнішим представником етичної та політико-правової думки на початку того періоду був Демокрит(460–370 до н. е.). Він одним із перших розглядав виникнення і становлення людини, людського роду та суспільства як частини природного процесу світового розвитку. Впродовж цього процесу люди поступово, під впливом потреб і наслідуючи природу, тварин і спираючись на свій досвід, набували всі свої основні знання і вміння, необхідні для суспільного життя. Демокрит розумів суспільство як сукупність індивідів, які об'єднуються на основі принципу, що нагадує теорію суспільного договору. І в цьому сенсі він підпорядковував індивіда суспільству.

За вченням Демокрита, людське суспільство виникає лише після тривалої еволюції, як результат прогресивної зміни вихідного природного стану. В цьому сенсі суспільство, держава, законодавство створені штучно, а не дані природою. Але саме їх походження являє собою природно-необхідний, а не випадковий процес.

Удержаві, підкреслював Демокрит, представлені загальне благо І справедливість. Інтереси держави він ставив вище інтересів громадян. Турбота громадян повинна бути спрямована на покращення державного устрою і управління.

У Vст. до н. е. економічним і політичним центром давньогрецького суспільства стали Афіни. Рабовласницька демократія тоді досягла найвищого розвитку. Той період називають «золотою добою» афінської демократії.

2. Період розквіту давньогрецької політико-правової думки (V – І половина ІV ст. до н.е.). Платон, Аристотель

Платон – учень Сократа і, звісно, вчення останнього мало великий вплив на формування світогляду мислителя. Платон казав: «Дякую богам, що народився греком, а не варваром, і передусім дякую за те, що народився та життя Сократа», Коли загинув Сократ, Платонові було 28 років. Він залишив Афіни, щоб по 20 роках мандрівок і навчання повернутися туди – зрілою людиною.

У 387 р. до н. е. Платон купив невеличкий гайок на околиці Афін, який мав ім'я героя Акадсма, і заснував там свою знамениту Академію, яка проіснувала майже тисячоліття і лише в 529 р. була закрита імператором Юстиніаном.

Платон жив в умовинах посиленого занепаду давньогрецької державності, тому прагнув якимось чином зберегти той лад, який гинув, як форму організації суспільного і політичного життя. Його намагання чітко проявились у проектах ідеального полісного ладу, детально розроблених у працях «Держава» і «Закони».

Ідейними джерелами платонівської доктрини були різні напрямки грецької філософії. Це, зокрема, вчення софістів і Сократа. Черпаючи мудрість із багатьох джерел, Платон талановито перекував її у власну філософську основу, яка, своєю чергою, стала основою його вчення про державу і право.

За вченням Платона, існують два світи: світ речей, якого ми бачимо І можемо пізнати за допомоги відчуттів, і світ ідей, невидимий світ, який склався сам по собі, його не можна пізнати за допомоги відчуттів, бо світ ідей доступний тільки розумові.