Смекни!
smekni.com

Українська діаспора в Австралії (стр. 2 из 3)

Невідривним атрибутом суспільно-громадського життя українців в Австралії є українське шкільництво. Українські етнічні (суботні) школи були засновані тут ще 1949 р. в тимчасових переселенських таборах. Від самого початку існування української діаспори на п'ятому континенті ці школи відігравали важливу роль у збереженні української мови, у формуванні знань про Україну, її історію, культуру, звичаї та релігію. Соціологічне дослідження, проведене в кінці 1980-х рр., виявило одностайність думок учнів і вчителів щодо мети української освіти в Австралії: "Намагатися розвивати знання української мови та виховувати українську свідомість". Розуміючи значення українських шкіл у збереженні себе як етнічної групи, українці відкривали такі школи скрізь, де селилися. Наприклад, в Аделаїді у 1960-1970-х рр. 67% дітей українського походження вчилися в українській суботній школі. Австралійський соціолог Джін Мартін відзначає, що за цим показником українці посідають перше місце серед іммігрантських спільнот.

Чисельність українських шкіл і учнів, що в них навчалися, зазнавала змін. Скажімо, в Новому Південному Вельсі в 1975 р. налічувалося 10 шкіл, які відвідувало 336 учнів. До 1987 р. число шкіл скоротилося тут до 5 при тому, що кількість учнів майже не змінилася (317 осіб). У цілому в 1987 р. у всіх штатах Австралії діяло 14 українських шкіл, в яких навчалося близько 1 тис. учнів. У 1991 р. в 15 українських суботніх школах Австралії здобувало українознавчу освіту 760 учнів. Певний час діяльністю суботніх шкіл опікувалися українські громади в штатах і Союз українок Австралії. Згодом для цього була утворена Українська центральна шкільна рада.

Одним із найважливіших наслідків політики багатокультурності для українців стало те, що українська мова була визнана матрикуляційною, тобто, була включена як предмет вступного іспиту до вищих навчальних закладів.

Розвиток української вищої освіти в Австралії розпочався для задоволення практичних потреб громади. З роками вчителі суботніх шкіл старшого покоління — носії української мови — виходили на пенсію. Потрібно було готувати нових учителів із числа українців, народжених уже в Австралії. Для цього в 1968 р. в Лідкомбі (штат Новий Південний Вельс) відкрито курси з підготовки вчителів початкових та середніх класів для суботніх шкіл. Програма курсів включала методику і психологію навчання, мову та літературу.

Українські вчительські курси фінансове підтримувалися різними установами та організаціями, зокрема австралійським Міністерством освіти для дорослих і фондом Любомира Шлепковича. З 1984 р. підготовку вчителів для українських "рідних шкіл" здійснює Центр українознавчих студій — одне з відгалужень Центру славістичних досліджень університету ім. Макворі в Сіднеї. Значну фінансову допомогу Центрові українознавчих студій надала Фундація українознавчих студій в Австралії (ФУСА), заснована в 1976 р. Довший час його директором працював І.Гордіїв. До викладання в Центрі, крім його штатних працівників (доктори Н.Пазуняк і Г.Кошарська, магістр М.Гарасовська та ін.), залучаються також вчені-гості, зокрема, професор В.Ісаїв із Торонтського та професор Т.Мацьків із Гейдельберзького університетів. За період з 1984 по 1989 р. у Центрі здобули освіту 276 чоловік, які замінили в українських школах викладачів старшого покоління. Водночас зміна поколінь, яка відбулася в середовищі вчителів, виявила недостатність рівня мовної підготовки народженої в Австралії молоді та необхідність підвищення їхньої кваліфікації в Україні.

Ще один осередок українознавчих студій засновано 1983 р. в університеті ім. Монаша в Мельбурні під назвою "Лекторат україністики ім. М.Зерова". Лекторат веде навчальні програми з української мови й літератури в рамках відділу славістики, готує аспірантів до дипломів магістра і доктора, здійснює науково-дослідну й видавничу діяльність. Від самого початку головним викладачем Лекторату є М.Павлишин. До 1993 р. через Лекторат перейшло понад 120 студентів.

Важливим чинником організованого українського життя в Австралії є преса, яка завжди створювалася тут на громадських засадах при фінансовій підтримці різних українських установ. Більшість із численних видань, які з'являлися за час існування української діаспори на п'ятому континенті, через обмежене коло читачів і нестачу фінансових засобів перестала виходити (газети "Єдність", "Українець в Австралії", журнали "Промінь", "Перець" тощо). Нині в двох найбільших українських осередках виходять два тижневики: "Церква і життя" (за підтримки єпархії Української католицької Церкви в Мельбурні) та "Вільна думка" (в Сіднеї), що має характер позапартійної неконфесійної газети. Враховуючи інтереси молодого покоління українських австралійців, обидві газети запровадили англомовні сторінки. Значну просвітянську роботу здійснюють видавництва "Просвіта", "Ластівка", "Байда". З ініціативи українського письменника й громадського діяча Д.Нитченка в Австралії від 1958 р. щорічно провадяться двомісячники української книжки та преси. До 1993 р. під час проведення таких двомісячників було продано книг на загальну суму 400 тис. доларів.

В ряді австралійських міст в ефір виходять українські радіопередачі, які стали вже звичним комунікативним каналом української спільноти. Останнім часом за фінансової підтримки уряду, що здійснюється в рамках австралійської політики багатокультурності, вони перейшли на професійну основу.

Переважна більшість українських організацій в Австралії сформувала свій вплив і опору від своїх власних фінансових ресурсів (членських внесків, добровільних датків, успадкування власності, відійшовших у вічність іммігрантів та зібрання коштів населення від вступу на рекламовані по радіо, громадські події: концерти, академії та різного роду відзначення), а також від державної допомоги під спеціальні проекти (гранти).

В Австралії вплив українців (доля яких не перевищує 0,2% населення) не настільки помітний як, наприклад, у Канаді, де питома вага їх становить 3% мешканців країни. Невелика кількість українців в Австралії не наділяється достатньою політичною силою , яка б могла вплинути на прийняття рішень урядів окремих штатів і на рівні всієї країни.

Післявоєнні імміграційні громади збудували в Австралії велику матеріальну базу для своїх членів: церкви, школи, дошкільні установи, клуби, концертні зали, домівки різних молодіжних організацій, фінансові кооперативи, редакції газет та іншого роду приміщення, які з часом обвітшали і потребують модернізації, профілактичних ремонтів та постійного догляду. Однак постаріли не лише будівлі, але і люди, які зводили їх. При цьому слід відзначити, що значна частина членів українських громад відійшла у вічність. Значно постаріла і вікова структура наших радіослухачів. Згідно з опитуванням, проведенним Quadrant Research у березні 1996 року, дві третини їх знаходяться у віці понад 55 років. Саме з метою долучення молодої генерації українців в Австралії, як новоприбулої так і народженої тут, наша редакція відкрила молодіжний проект.Цей проект розпочали молоді раріоентузіасти другої генерації українців, народженних в Австралії, а продовжили його новоприбулі іммігранти з України. Нова музика, сучасна тематика виявили зацікавлення молодої генерації до недільної програми, яка зараз привертає увагу 69% слухачів у віці 25-39 років. Цей досвід у турботі про майбутність українського радіомовлення міг би бути корисним і для багатьох українських громадських організацій, напівпорожні приміщення яких, могли б заповнитися тими, хто має здатність і бажання продовжувати українську справу на далекому австралійському континенті. Однак післявоєнна імміграція ще не готова передати новоприбулим українцям у користування та збереження пристосованих приміщень і будівель (навіть на умовах пільгової оренди). Окремі українські громади Аделаїди, Вулонгонгу, Сантмерісу та околиць не лише жваво обговорюють питання про розпродаж майна (церков та домівок), а і вже встигли реалізувати це на практиці. Не дивлячись на рекомендації Оглядового Комітету, створеного для вивчення громадської думки украінців Нового Південного Вельсу, про недоцільність розпродажу громадського майна, предметом довготривалих дебат залишається в середовищі Сіднейської громади тема продажу народної домівки в Лідкомбі.

В 90-х роках почалася нова хвиля української іміграції, яка своїми відмінностями від попередніх, значно вплинула на профіль радіослухача. Новоприбула імміграція відрізняється від попередньої своїм характером і надає економічним мотивам більше преваг ніж політичним. Пережиті ними економічні труднощі та зубожіння після розвалу бувшого Радянського Союзу, ставлять перед ними завдання швидкої стабілізації свого фінансового стану в країні нового поселення для того, щоб допомогти своїм рідним, які залишились в Україні, у виживанні та подоланні негативних наслідків і соціальних аспектів невдалого реформування нової української економіки.

Новоприбула еміграція не задоволена ставленням старшої генерації до сучасної української мови. Правду кажучи, що сталення до цієї частини радіослухачів вважається досить контроверсійним. Одні вважають, що нова хвиля імміграції стає найбільш активним елементом, який міг би надати новий імпульс не лише українському радіомовленню, а й посприяти розвитку громадсько-культурним інституціям української діаспори в Австралії, доступ в які новоприбулих емігрантів є різко обмеженним. Відносини попередніх генерацій української діаспори та нової хвилі виявляються у рідкісних контактах представників різних українських організацій діаспори з поодинокими новоприбулими емігрантами, яким все ще не дозволяється набувати прав співзасновників громад, кредитних установ.