Зі скептицизмом пов'язана важлива особливість світосприймання Дікінсон — її іронічність. Культ іронії зачепив американський романтизм лише почасти. Серед поетів тільки Дікінсон притаманне іронічне бачення світу. Поетеса з самого початку іронічна. Мова, форми віршування, ідеї, ідеали, література й релігія — все стає об'єктом ЇЇ гумору. А з гумору починається Дікінсон як поет. Ось як Дікінсон змальовує новоанглійських дам:
Такі серафічно ніжні —
З землею на різну мірку —
Що легше на Плюш напасти —
І зґвалтувати Зірку!
Наманіжені погляди.
Ах — як лякає плоть!
Натура в ластовинні —
Який простак Господь.
Ні, не для жантильних
дам Рибалок груба мова.
Хай небо — недотики —
Соромиться вас знову! [12,69].
Іноді вона показує таке знання реальності та природи людини, що це виглядає приголомшуючим. Подібно Едгарові По вона досліджує темні, потаємні куточки свідомості; драматизує смерть і могилу. У той же час вона прославляє прості предмети - квітку, бджолу тощо. У її поезії відчувається глибокий розум, і в читачів виникає болісна думка, що людську свідомість піймано в пастку часу:
Затемнення — Білка — Метелик —
Ні, та самі Небеса!
Природо — тебе ми чуємо:
Блискавка — Бджілок колонія —
Боболінк — Океан,
Ні — ти сама Гармонія!
Природо — тебе ми знаємо —
Та в слова — не вкладемо.
Не дотягнеться вся наша Мудрість
До простоти твоєї [12,95].
Для розуміння провідних мотивів та домінуючих настроїв творчості Е. Дікінсон, доцільно звернутись до дослідження, здійсненого А. Гавриловим. Неможливо не погодитись із С.Б. Джимбіновим, що роботи А. Гаврилова – це найбільш серйозна спроба наблизити Е. Дікінсон до російськомовного читача. Він виступив не тільки як дослідник, критик, перекладач, але й як поет. Гаврилов сам був поетом, не оціненим сучасниками і писав «в стіл». Він скрупульозно вивчав біографію поетеси, її оточення, детально досліджував її твори. Кожній загадці в її долі він знайшов пояснення – і самотності, і способу життя, і білому одягу, і, нарешті, неординарності її поетичної та епістолярної форми.
Поетичні переклади Гаврилова – це гармонійна система, що відображає його розуміння творчості Дікінсон. Згідно з його концепцією, її поетичний світ не змінюється, залишається єдиним в ранніх та пізніх творах. Тому у Дікінсон не було творчого шляху, оскільки шлях – «це розвиток, зростання від етапу до етапу, від книги до книги»[3,205]. Уся її творчість в різні періоди однаково проникнута єдиною думкою про єдність філософських засад Всесвіту. Вони визначаються силою природи та священним обов’язком поета передати її за законами вищої простоти.
У художньому світі Дікінсон час дуже рухливий. Під впливом психологічного чинника він може стискатися, завмирати й розсувати свої рамки:
Тож Час — безвартісний засіб —
Для горя він — тільки Проба —
Бо якщо він ліками став,
Значить, не було хвороби[12,89].
Основні образні мотиви поетеси парні. Тема життя, світла й радісна, розвивається в мотиві сп'яніння, впивання буттям. Героїня просто оглушена красою світу й одержима творчістю. Можливо, образ вина як символ духу й натхнення виник у Дікінсон під певним впливом Емерсонового вірша "Бахус". "Принесіть мені вина, але не того, що виросло з виноградного лона"163, — каже Емерсон. Йому вторує Дікінсон:
Я п'ю — з опалової мушлі —
Літнього дня вогонь.
Не п'янить так ніколи в кухлі
Рейнських вин алкоголь! [12,13].
Інтимну лірику поетеси можна розглядати як підрозділ її філософської лірики. У неї складається концепція кохання, відкинутого, неподіленого або внаслідок життєвих обставин неможливого, що вражає глибиною і складністю. В центрі мотив розбитого серця:
Серцем своїм пишаюсь — розбитим твоєю рукою.
Стражданням своїм пишаюсь — бо ти їх спричинив [12,162].
Дікінсон обожнює муку кохання і говорить про нездоланну перешкоду що відгороджує її від коханого. Вірш закінчується високою нотою відчаю. Тема кохання невіддільна від теми смерті. Смерть нерідко персоніфікована в образі нареченого-коханця. Почуття випробовується, перевіряється смертю. Дікінсон часто міркує про силу скорботного кохання і про кохання єретичне, радісне. Це друге кохання поетесі не раз увижається як стан розуму такої самої руйнівної сили щодо моралі пуританства, як невіра, сумнів, іронія. Кохання конкретної ліричної героїні скорботне і трагічне. Кохання піднесене до абстракції, як основа життя, що сильніше за смерть, а закохані не можуть померти, бо почуття, як і дух, безсмертне :
Я не можу бути з тобою,
Бо це — Життя —
А з нашим — скінчилось усе —
Лежить, мов старе взуття.
Ризничий до комірчини
Забрав під замок
Наше життя — як чашку —
Порцеляни шматок [12,90].
Американська поетеса вигадлива у створенні психологічних відчуттів, точна в передачі непевних передчуттів, емоційної напруги, страху, скорботи, жаху, болю втрати. Вона переконана: страждання — талант, необхідний поетові. Вміння глибоко відчувати — прикметна риса ліричної героїні, протиставленої одноманітному, неемоційному життю довколишнього обивательського середовища.
В основі метрики поетеси прості ямбічні розміри англійських релігійних гімнів, дитячих віршиків, пісень, балад. Улюблений розмір – ‘’ common meter’’, у якому чергуються восьми- й шестистопні рядки з найпростішою схемою рими. Поетеса використовує й інші, трохи ускладнені гімнові форми, але їх можна звести до аналогічної основи.
Знайомлячись з повним зібранням лірики Е. Дікінсон (1775 творів), переконуєшся, що тільки близько десятої її частини є справжніми витворами мистецтва, а 25-50 з них можна зарахувати до шедеврів. Це невеликі вірші, що вражають красою форми і багатством думки.
Її поетична техніка - це тільки техніка Емілі Дікінсон. У чому ж полягає її специфіка? Перш за все, в лаконізмі, який диктує пропуск сполучень, урізані рими, скороченні речення. Своєрідність позначається і в винайденій поетесою системі пунктуації - в широкому використанні тире, які підкреслюють ритм, і заголовних букв, що виділяють ключові слова і підкреслюють сенс. Ця форма породжена не невмінням писати гладко (у Дікінсон є і цілком традиційні вірші) і не прагненням виділитися (вона писала виключно для себе і для Бога), а прагненням виділити саме зерно думки - без лушпиння, без блискучої оболонки. Це теж своєрідний бунт проти модних тоді словесних "завитків" [13,243].
Форма віршів Дікінсон природна для неї і визначається думкою. Більше того, її неповні рими, неправильність стилю, судомні перепади ритму, сама нерівність її поезії сприймається нині як метафора оточуючого життя і стає все більш актуальною. Власне, час Емілі Дікінсон настав лише в 50-70-ті роки XX століття, коли одним з найважливіших напрямків в американській поезії стала філософська лірика, наповнена складними духовними і моральними колізіями, і коли новаторський і вільний стиль автора перестав шокувати вже привчений до дисонансів слух співвітчизників.
Емілі Дікінсон варіює в своїй творчості декілька основних тем, і її твори можна розділити на 4 групи. Першу складають вірші, в яких йде мова про принципи її художньої творчості (стратегія думки, втілення її в слові, співвідношення «периферії» і «центру» в ієрархії важливих поетичних тем) і про сприйняття поетесою світу, тобто про те, що в цьому світі є для неї поетично цінним. Вона пояснює читачеві, які вірші їй хочеться писати і як їх потрібно сприймати. З останнім пунктом її естетичної теорії - художнім сприйняттям - пов'язана друга група віршів, присвячених природі. У найпростіших з них робиться спроба охопити все різноманіття природних форм і явищ; коли з'ясовується, що це практично неможливо, вона створює цикл більш складних творів про зникнення цих форм; далі, відкривши для себе, що головна властивість матерії - рух, вона пише ряд оригінальних віршів, в яких природа представлена як процес .
Якщо оточуючий світ ухиляється від поета, Дікінсон повертається до своєї єдиної реальності - внутрішнього світу, про що свідчить третя група її віршів, де знайшли втілення два полюси людських емоцій - екстаз і відчай, які виявляються більш поетично продуктивними, ніж помірні почуття.
Нарешті, оскільки екстаз і відчай невіддільні від духовних прагнень особистості та її очікування невідворотного кінця, вони неминуче вводять у творчість Дікінсон ще одну тему - надію людини на безсмертя, і вірші цього розділу складають вершину творчості поетеси.
Можливо, про події, що відбувались за стінами дома на Мейн-Стріт, так ніхто б і не довідався, якщо б 15 квітня 1862 року Томас Хіггінсон, відомий в той час літератор і критик, не отримав дивного листа з не менш дивними віршами:
Наші нові руки
Відпрацювали кожний прийом
Ювелірної тактики
У дитячих іграх з піском. [5,97].
І манера листа, і манера віршів вразили знаменитого літератора, але й примусили замислитися. Він відчув непідробну щирість та силу цих віршів, але з іншого боку, його шокувала їх «хаотичність та несумлінність» її віршів. Критик чесно відповів, що вірші «живі», але публікувати їх поки що не варто.