Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути іншій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком визнання недійсним інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що право чин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
3.4. Форми угод (правочинів)
Формою вчинення правочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочину мають право обирати його форму, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ст.205 ЦК України правочин може вчинятися сторонами усно чи письмово.
· Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення (наприклад, купівля речі в магазині, що супроводжується одночасною сплатою ціни речі та її передачею покупцю), за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недотримання письмової форми має наслідком їх недійсність (наприклад, довіреність, договір застави).
За участю юридичних осіб правочини також можуть вчинятися в усній формі. У цьому випадку закон зобов’язує продавця видати юридичній особі документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.
· У письмовій формі вчиняються правочини між юридичними особами; між фізичними і юридичними особами, крім тих, які можуть вчинятися в усній формі; правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, крім тих, які повністю виконуються в момент їх вчинення; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо:
а) його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінюються сторони;
б) якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного чи іншого технічного засобу зв’язку;
в) якщо він підписаний стороною (сторонами) правочину.
Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується уповноваженими особами та скріплюється печаткою.
Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Такий підпис засвідчується нотаріально або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст право чину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.
· У передбачених законом випадках правочини, які вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення. Вимоги щодо обов’язкової нотаріальної форми встановлені для: довіреності на вчинення правочинів, що потребують нотаріальної форми чи виданої в порядку передовіри; договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна; договору застави нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об’єктів; договору купівлі-продажу об’єкта приватизації; заповіту; договору дарування валютних цінностей на суму більше, як п’ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян тощо.
Нотаріальна форма правочину може бути передбачена угодою сторін у будь-якому випадку.
· Державна реєстрація правочину – правочин підлягає державній реєстрації у випадках, визначених законом, наприклад, державна реєстрація договорів, що стосуються нерухомого майна: купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна, управління нерухомим майном, оренда земельної ділянки тощо.
Правочини, які підлягають державній реєстрації, є вчиненими лише з моменту державної реєстрації. Тобто до здійснення державної реєстрації укладений сторонами правочин не є вчиненим та жодних цивільних наслідків не породжує.
Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на показах свідків.
Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимог щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.
Недотримання передбаченої законом нотаріальної форми правочину тягне нікчемність правочину. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню право чину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.
3.5. Поняття та строки позовної давності
Якщо відновлення порушеного права не досягнуто в добровільному порядку, особа може звернутись за захистом своїх порушених прав і законних інтересів до суду. Можливість захисту права у примусовому порядку обмежена встановленими законом строками позовної давності.
Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: загальний та спеціальний.
Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: фізична особа, юридична особа чи держава.
Спеціальна позовна давність встановлена законодавчими актами для окремих видів вимог. Вона може бути скороченою або більш тривалою порівняно із загальною позовною давністю.
Відповідно до ст. 258 ЦК України позовна давність тривалістю в один рік застосовується до вимог:
· про стягнення неустойки (штрафу або пені);
· про спростування недостовірної інформації, поміщеної в засобах масової інформації;
· про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;
· у зв’язку з недоліками проданого товару;
· про розірвання договору дарування;
· у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти;
· про оскарження дій виконавця заповіту;
Позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.
Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного право чину.
Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, про що укладається письмовий договір, однак не може бути скорочена.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.
Особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.
Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Якщо суд визнає поважними причини пропуску позовної давності, він може його відновити або продовжити.
Позовна давність не поширюється:
· на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;
· на вимогу вкладника до банку про видачу вкладу;
· на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю;
· на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;
· на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).
· на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов’язань, що випливають із Закону України „Про державний матеріальний резерв”.
3.6. Право власності
Право власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, на свій розсуд, з додержанням вимог закону та моральних засад суспільства.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Право володіння – це право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю. Тобто володіти означає фактично мати річ. Є володіння законне і незаконне, добросовісне і недобросовісне.
Законне – це таке володіння, яке виникає внаслідок правовідносин, що мають правові підстави. Незаконне володіння таких підстав не має.
Добросовісне володіння – це володіння майном, коли набувачі його не знали і не могли знати про незаконність такого володіння. Недобросовісні набувачі знали або повинні були знати про таку обставину, але попри це володіють річчю.