Контрольна робота
Тема 5
Закони виключення третього та несуперечності
З М І С Т
1. Несуперечність думки. Закон виключення третього та його практичне значення для юриспруденції.
2. Несумісність думок. Закон несуперечності та його роль у діяльності законодавчих та правоохоронних органів.
3. Задачі.
Література.
1. Несуперечність думки. Закон виключення третього та його практичне значення для юриспруденції.
Закон виключеного третього формується так: із двох суперечних суджень про один і той же предмет, в один і той же час і в одному й тому ж відношенні одне неодмінно істинне, друге хибне, третього бути не може.
Наприклад, із двох суджень «Обвинувачуваний у момент здійснення злочину був осудним» та «Обвинувачуваний у момент здійснення злочину не був осудним» - одне неодмінно істинне, а друге хибне. Якщо буде встановлено, що істинним в перше судження, То друге буде обов'язково хибним, а якщо істинним визнане друге судження, то перше буде неодмінно хибним.
У вигляді формули закон виключеного третього записується так: А або не-А. У математичній логіці цей закон має формулу АVА.
Зміст закону виключеного третього полягає в тому, що він забороняє визнавати одночасно хибним або одночасно істинним два суперечних судження.
Із закону виключеного третього випливає така вимога: у процесі міркування не можна вважати одночасно, хибними два суперечних судження і визнавати істинним якесь трете судження.
Згідно з законом виключеного третього, із хибності одного суперечного судження неодмінно випливає Істинність другого І тому не може бути істинним якесь трете судження, окрім двох суперечних суджень. Істинним законом виключеного третього може бути тільки одне з двох суперечних суджень: або А, або не - А, третього не дано; третє судження об'єктивно існує, воно виключене (чому цей закон і називається законом виключеного третього).
Закон виключеного третього не вказує, яка з двох суперечних думок істинна, це установлюється конкретним дослідженням» він тільки стверджує, що дві суперечні думки не можуть бути одночасно хибними, одна з них має бути обов'язково істинною.
Закон виключеного третього зумовлений властивостями самих речей, він відображав той простий факт, що предмет не може мати даної властивості, або її не має. Предмету не можуть одночасно належати суперечливі ознаки:
Наявністьоднієї припускає відсутність другої і, навпаки. Так, обвинувачуваний М. або «винен», або «невинен» і не може бути, щоб він був «винен» і «невинен» одночасно.
Закон виключеного третього має схожість на закон суперечності. Він, як і закон суперечливості, забезпечує несуперечливість і послідовність мислення. При порушенні вимоги закону виключеного третього мислення стає, як і при порушенні вимог закону суперечності, суперечним і непослідовним. Але якщо закон суперечності свідчить про те, що два суперечних судження не можуть бути одночасно істинними у крайньому випадку одне з них хибне, то закон виключеного третього Свідчить про те, що два суперечних судження не можуть бути одночасно хибними, одне з них безперечно істинне.
Сфера дії закону виключеного третього вужча за сферу дії закону суперечності. Закони суперечності поширюються на всі суперечливі судження: на супротивні (контрарні) і суперечні (контрадикторні), Закон виключеного третього застосовний тільки до суперечливих суджень, а до суджень супротивних він не застосовується.
Закон виключеного третього вимагає бути послідовним у мисленні, забороняє лавірувати, ухилятися від вибору одного з двох суперечливих рішень і шукати середнє рішення, вимагає давати зрозумілі, певні відповіді на поставлені запитання. Ленін, викриваючи ліквідатора, який намагався уникнути прямої відповіді на запитання про характер розбіжностей між більшовиками і ліквідаторами, писав: «Одне з двох: мізерні чи не мізерні. Говоріть же прямо. Середини тут нема, бо мова йде саме про те, можлива єдність (так, можлива, якщо незгоди мізерні або малі), чи неможлива (ні, неможливі, якщо незгоди не «мізерні»)».
Послідовність мислення є необхідною умовою будь-якого пізнання, послідовним має бути не тільки наукове, а й звичайне щоденне мислення людини. Послідовність в характерною ознакою всякої справді наукової теорії і науки в цілому.
Логіка ніколи не була нейтральною стосовно філософської боротьби. У логіці завжди існувало (й існує) чимало різноманітних шкіл і течій, котрі в залежності від розв'язання основного питання філософії групуються навколо двох напрямків: матеріалізму й ідеалізму.
Як відомо, основним питанням філософії є питання про відношення мислення до буття, свідомості людини до природи. Основне питання філософії має два напрями. Перший з них - питання про те, що первинне: матерія, природа чи мислення, дух, свідомість Філософи, котрі визначають первинність природи, матерії, буття і вторинність духу, свідомості, мислення людини, складають різні школи матеріалізму. Ті ж філософи, коли за первинність беруть дух, мислення, а природу, матерію вважають вторинним, похідним від духу, -становлять табір ідеалізму.
Другим напрямком основного питання філософії є питання про те, чи здатна людина пізнавати світ, чи може наше мислення давати нам правильну картину світу, забезпечувати об'єктивно істинне пізнання світу Чимало філософів, розв'язуючи це питання, визначають за можливе пізнання світу, але деякі з них заперечують цю можливість.
Єдино правильним поглядом на світ є погляд матеріалістичний Матеріалізм спирається на науку, узагальнює її досягнення і в той же час сприяє її розвиткові. Побудувати логічну систему, науково витлумачити питання логіки можна тільки з позицій діалектичного матеріалізму. За своїми завданнями, за своїм відношенням до інших наук формальна логіка є наукою філософською.
Як самостійна наука логіка склалася в IVст. до н. є. її засновником був давньогрецький філософ Аристотель (384-322 рр. до н. є.), котрий першим змістовно дослідив і описав основні форми умовиводів (особливо дедукцію) і доказів, розкрив суть законів тотожності, протиріччя і виключеного третього, дав класифікацію суджень. В історії античної філософії Аристотель першим робить думку людини предметом спеціального дослідження. Його логіка - наука про доказовість до засобів обґрунтування істини.
В античну епоху аристотелева силогістика далі була розвинута стоїками. У логіці стоїків багато уваги приділялося теорії умовних і розподільних умовиводів.
У середні віки сформувалась схоластична логіка. Середньовічні мислителі продовжували тенденції у формалізації силогістики Аристотеля. В схоластичній логіці набули подальшого розвитку ідеї логіки висловлювань висунутих стоїчною логікою. Але схоластична логіка в певному відношенні була й кроком назад стосовно античної логіки. В Аристотеля логіка була зброєю пізнання навколишнього світу. Середньовічні ж схоласти логіку підпорядкували завданням богослов’я і релігії. Основне призначення філософи й логіки схоласти вбачали не в пізнанні світу, а в захисті офіціальної церковної ідеології завдяки штучним, формально-логічним хитрощам.
Подальший розвиток логіки пов'язаний з виникненням в надрах феодалізму капіталістичних суспільних відносин, розвитком дослідних наук, техніки наукового експерименту і наукового знання взагалі. Особлива роль у розробці логіки цього періоду належить таким видатним мислителям, як англійський філософ Ф. Бекон (1561-1626), французький учений Р. Декарт (1596- 1650), німецький математик Лейбніц (1646-1716) та ін.
Родоначальник англійського матеріалізму Ф. Бекон непримиренно виступав проти середньовічної схоластики, як головної перешкоди на шляху пізнання природи. Він твердив, що схоластика плідна в словах, але безплідна у справах і не дала світу нічого, окрім чортополох}' суперечок У своїй головній праці «Новий Органон» Ф. Бекон заклав основи індуктивної логіки Вважаючи, що безпосереднім завданням пізнання є розкриття причинних зв'язків предметів і явищ навколишньої дійсності, він розробив методи визначення причинних зв'язків між явищами Розробка цих методів наукової індукції була запропонована пізніше Гершелем, Уевеллем і Дж. Ст. Міллем.
Рене Декарт, визнаючи середньовічну схоластику і схоластичну логіку, слідом за Беконом оголосив створення такої філософії і логіки, яка слугувала б практиці, посилюючи панування людини над природою. Як і Бекон, Декартвбачав головне завдання у створенні наукового методу. Але якщо Бекон як метод експериментального пізнання висував на перший план індукцію, то Декарт, виходячи з даних математики, віддавав перевагу дедукції. Послідовниками Декарта А. Арно і П. Ніколь у 1662 р. було написано підручник логіки — «Логіка, або Мистецтво мислити», відомим під назвою «Логіка Пор-Рояля», в якому ставилося завдання звільнити логіку Аристотеля від схоластичних перекручень. «Логіка Пор-Рояля» довгий час вважалася основним керівництвом із формальної логіки.
Важливий крок у розвитку ідей математичної (символічної) логіки зробив Г. В. Лейбніц. Застосувавши до логіки математичний метод, він намагався побудувати логіку як математичне обчислення («універсальна характеристика»). Лейбніц першим використав символи для позначення логічних постійних (символи для позначення перемінних були уведені Аристотелем), започаткувавши розробку принципів побудови дедуктивних теорій, першим дав чітке формулювання закону достатньої підстави.
Подальший етап розвитку логіки пов'язаний з іменем філософа-ідеаліста І. Канта (1724-1804). Кант надав логіці різко виражений формалістичний характер. Вона розглядається ним як наука про голі форми мислення, не тільки не пов'язані зі змістом мислення, а й незалежні від нього. Лексичні форми і закони мислення Кант оголосив апріорними (додослідними) нормами, які ніколи не виникали і не розвивалися, а просто дані людському розуму в готовому вигляді. На думку Канта, логіка з часу Аристотеля не зробила жодного кроку вперед і має абсолютно замкнений, викінчений характер.