регистрация / вход

Принципи адміністративного судочинства та особливості їх застосування

Законодавча база та значення основних принципів адміністративного судочинства: верховенства права, законності, змагальності, диспозитивності та офіційності. Взаємозв'язок принципів судочинства між собою та їх використання в адміністративних справах.

РЕФЕРАТ

на тему:

"Принципи адміністративного судочинства та особливості їх застосування"


Зміст

1. Основні визначення принципів адміністративного судочинства

2. Верховенство права

3. Законність

4. Змагальність

5. Диспозитивність

6. Офіційність

Література


1. Основні визначення принципів адміністративного судочинства

Найбільш абстрактні правила розгляду і вирішення судових спорів, які реалізуються у нормах процесуальних кодексів, називаються принципами (засадами) судочинства. Судочинство засноване як на загальних принципах, які не залежать від виду спеціалізованої юрисдикції, так і на особливих (галузевих) принципах окремих видів судочинства, що обумовлені предметом розгляду і специфікою завдання суду. Вважаємо за необхідне розглянути поняття принципів адміністративного судочинства, чому значення принципів в адміністративному судочинстві настільки важливе, а також дати характеристику особливим (галузевим) принципам адміністративного судочинства, та принципи, які мають специфічне змістовне наповнення, й окреслити основні способи їх застосування.

Принципи адміністративного судочинства можуть бути як писані (закріплені у Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, КАС), так і неписані (ті, що реалізуються у судовій практиці). Конституція України закріплює основні засади судочинства (статті 8, 129). Ці засади можуть бути як загальними для усіх видів судочинства, так і властивими лише одному виду судочинства.

Згідно зі статтею 7 КАС, принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є:

1) верховенство права;

2) законність;

3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом;

4) змагальність сторін;

5) диспозитивність;

6) офіційне з'ясування всіх обставин у справі;

7) гласність і відкритість адміністративного процесу;

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення адміністративного суду;

9) обов'язковість судових рішень.

Принципи адміністративного судочинства, що закріплені у КАС, є нормами прямої дії. Тобто вони можуть застосовуватися безпосередньо і не обов'язково у сукупності з більш конкретною нормою, адже такої може й не бути.

Діяльність адміністративних судів заснована як на загальних принципах судочинства, так і на галузевих принципах, тобто тих, що властиві лише адміністративному судочинству. До загальних принципів судочинства, що втілені і в КАС, можна віднести принципи верховенства права, законності, рівності учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності, гласності і відкритості, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, обов'язковості судових рішень.

Водночас, на відміну від цивільного судочинства, принципи верховенства права і законності мають особливе значення в адміністративному судочинстві,а змістовне наповнення принципів змагальності та диспозитивності є дуже специфічним. Особливим (галузевим) принципом, властивим лише адміністративному судочинству є принцип офіційного з'ясування обставин у справі, або принцип офіційності. Такі відмінності в адміністративному судочинстві обумовлені предметом адміністративної юрисдикції (а це діяльність публічної адміністрації) та завданням адміністративного судочинства.

Значення принципів у тому, що їх втілення у судочинстві надає йому якості правосуддя і навпаки – ігнорування веде до порушення права на судовий захист і, як правило, до неправосудності судових рішень. Крім того, принципи є ціннісним орієнтиром для надання тлумачення правилам адміністративного судочинства при їх застосуванні, а також усунення прогалин у них. Розглянемо принципи, які мають в адміністративному судочинстві велику специфіку, більш детально.

2. Верховенство права

Верховенство права закріплено у статті 8 Конституції України як загальноправовий принцип. За змістом це один із найбагатогранніших правових принципів. У Конституції не подано його визначення. Просто зазначено:

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, (частина перша статті 8 Конституції України)

Цей принцип має дуже важливе значення для судової влади. Як принцип судочинства він визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості. Справедливим повинен бути як судовий процес, так і результат судочинства. Принцип верховенства права має особливе значення в адміністративному судочинстві, зокрема й тому, що предметом розгляду в адміністративних судах часто будуть правові акти. На жаль, в Україні відсутня усталена судова практика його прямого застосування. Відсутнє також уніфіковане розуміння принципу верховенства права. Водночас намагання віднайти загальне визначення поняття верховенства права може призвести до обмеження його змісту.

У КАС здійснено спробу дати визначення змісту принципу верховенства права:

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, ії правата свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Таке визначення відповідає статті 3 Конституції України, яка визначає права людини першочерговими і вищими щодо інтересів держави.

Зрозуміло, що таке визначення не відображає усіх граней верховенства права, а дає лише найзагальніше розуміння спрямованості адміністративного судочинства та критерій для судового контролю за діяльністю публічної адміністрації.

Принцип верховенства права є сукупністю засад, положень та ідей – вимог, що грунтуються на природніх правах особи та її автономії відносно держави. Втілення цих вимог повинно знаходити у діяльності всіх гілок влади. Але останнє слово завжди залишається за судовою владою.

Найбільш різнобічне тлумачення принципу верховенства права дається у рішеннях Європейського суду з прав людини, який діє на основі європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. У преамбулі цієї Конвенції верховенство права визнається як принцип, що об'єднує країни-учасниці Ради Європи. У своїх рішеннях Суд неодноразово звертається до зазначеного у Преамбулі Конвенції принципу і, вважаючи його одним із основоположних принципів функціонування країн-учасниць, надає йому тлумачення при вирішенні справ.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України. Законом «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (пункт 1) Україна визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Саме тому, у КАС зазначено:

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини розкриває зміст принципу верховенства права через формулювання вимог, які виводяться з цього принципу.

Однією з таких вимог є вимога про якість закону. Під законом тут мається на увазі правову норму, а точніше положення нормативного акта. По-перше, закон повинен бути доступним особі, тобто містити зрозумілі й чіткі формулювання, які б давали можливість особі самостійно або за допомогою консультацій регулювати свою поведінку. По-друге, він має бути передбачуваним, тобто таким, щоб особа могла передбачити наслідки його застосування. По-третє, закон повинен відповідати всім іншим вимогам верховенства права, зокрема він з достатньою чіткістю має встановлювати межі дискреційних повноважень, наданих органам влади, та спосіб їх здійснення. Це необхідно, щоб особа була захищеною від свавілля публічної адміністрації. Звідси й ще одна вимога принципу верховенства права – захист від свавілля.

Захист від свавілля означає, що втручання публічної адміністрації у права людини повинно підлягати ефективному контролю. Щонайменше це має бути судовий контроль, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури. Держава також повинна забезпечувати наявність достатніх та ефективних гарантій проти зловживань.

У зв'язку з судовим контролем важливою є вимога про доступ до суду. Зокрема, вона означає, що з юрисдикції судів не можна вилучати будь-які позови, так само не можна надавати імунітети певним категоріям осіб від судових позовів. З цією вимогою несумісними є надмірні затримки зі здійсненням правосуддя та виконанням судових рішень.

Ще однією складовою верховенства права є вимога (принцип) юридичної визначеності. Відповідно до неї, зокрема, остаточне рішення суду у вирішеній ним справі не може піддаватися сумніву, навіть у разі зміни законодавства. Це означає, що повинні виключатися будь-які спроби з боку несудових органів влади піддавати сумніву судове рішення, перешкоджати його виконанню, позбавляти його юридичної сили або безпідставно затримувати його виконання. Ця вимога зобов'язує державу та будь-який орган виконувати судові розпорядження чи рішення, у тому числі й ухвалені проти держави чи органу. Отже, вимога про юридичну визначеність одночасно включає й вимогу про обов'язковість судових рішень.

Елементом принципів верховенства права та юридичної визначеності є вимога про невтручання законодавчої влади у здійснення правосуддя. Будь-яке втручання з боку законодавчого органу в процес здійснення правосуддя з метою вплинути на вирішення судом спору є недопустимим, окрім випадків, коли для цього існують неспростовні підстави, що випливають із загального інтересу.

Принцип верховенства права не вичерпується лише названими вимогами. Європейський суд з прав людини при вирішенні конкретних справ постійно збагачує його новим і новим змістом

Принцип верховенства права поширює свою дію на всі гілки державної влади – законодавчу, виконавчу та судову. Однак останнє слово, як правило, за судовою владою. Важливими є, зокрема, такі питання: як може застосовуватися принцип верховенства права в адміністративному судочинстві? Як діяти суду у разі порушення вимоги про якість закону? По-перше, КАС (частина четверта статті 8) забороняє відмову в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Таке положення гарантує право доступу до суду навіть у разі відсутності нормативних підстав для захисту порушених права, свободи чи інтересу. Отож, суд повинен подолати прогалину, застосувавши аналогію закону чи права, або усунути неясність чи колізію, витлумачивши положення закону у такий спосіб, щоб це забезпечувало права особи.

Яскравим прикладом застосування принципу верховенства права у цьому ключі є Рішення Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року про визнання дій Центральної виборчої комісії по встановленню результатів повторного голосування з виборів Президента України та складанню протоколу про результати повторного голосування з виборів Президента України від 24 листопада 2004 року неправомірними. Цим Рішенням Верховний Суд скасував результати повторного голосування з виборів Президента, встановлені Центральною виборчою комісією, хоча закон про вибори Президента України передбачав можливість визнання недійсним голосування лише на виборчій дільниці. Водночас Верховний Суд поновив права суб'єктів виборчого процесу через проведення повторного голосування, хоч закон про вибори прямо не встановлював такий спосіб захисту виборчих прав.

Так само принцип верховенства права вимагає, щоб адміністративний суд не застосовував положення правового акту, у тому числі закону, якщо його застосування порушуватиме права, свободи, інтереси особи. Суд не повинен також допускати тлумачення закону, яке б несправедливо обмежувало ці права і свободи.

Принцип верховенства права відкриває шлях до творчого, а не бездумного застосування закону, але в жодному разі цей принцип не може стати виправданням для зловживань з боку суду, інакше – суддівського свавілля. Судові рішення з посиланням на верховенство права за змістом повинні утверджувати права людини й укріплювати довіру до адміністративних судів.

3. Законність

Законність випливає із принципу верховенства права і, як загальна засада судочинства (пункт 1 частини третьої статті 129 Конституції України), покладає на суд обов'язок розглядати і вирішувати судові справи на підставі закону з урахуванням його Цілей й у встановленому ним порядку.

Згідно з КАС, принцип законності означає, що:

<…> органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таке визначення принципу законності збігається з положенням частини другої статті 19 Конституції України. Стаття 129 Конституції України передбачає, що судді при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону.

Законність в контексті адміністративного судочинства вимагає, щоб суд розглядав і вирішував справи відповідно Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Конституція України має найвищу юридичну силу (частина третя статті 8 Конституції України), тобто її норми мають пріоритет над законами та міжнародними договорами. Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, мають перевагу над законами України (частина шоста статті 9 КАС). У разі встановлення невідповідності положень цих актів Конституції України, суд застосовує положення Конституції України як норми прямої дії. При цьому суд не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закон чи міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України (див. п. З Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року). Суд може лише не застосувати закон чи міжнародний договір, який не відповідає Конституції України, навівши відповідне обґрунтування в мотивувальній частині судового рішення.

І, лише у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду адміністративної справи щодо відповідності закону Конституції України, суд повинен звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи міжнародного договору (частина п'ята статті 9 КАС). Це правило стосується також дій суду у разі сумніву у конституційності підзаконних актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

При застосуванні інших нормативно-правових актів суд повинен перевірити, чи прийняті вони відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції, закону, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Тобто при застосуванні правових актів суд повинен враховувати їхнє місце у ієрархії національного законодавства – юридичну силу. Тож законність одночасно є:

1) вимогою до суду здійснювати усі процесуальні дії, а також ухвалювати рішення у справі відповідно до закону (у широкому розумінні цього слова);

2) критерієм перевірки рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

Для подолання прогалин у правовому регулюванні відносин застосовується інститут аналогії закону та права (див. частину сьому статті 9 КАС). Так, у разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону). «Відсутність закону» означає як відсутність відповідного правового акта, так і його неповноту, тобто відсутність у ньому положень, які б урегульовували спірні відносини. Необхідність розширеного тлумачення поняття «закон» тут обумовлена тим, що КАС встановлює можливість застосування не лише закону, а й інших правових актів.

Якщо у такий спосіб не вдалося подолати прогалину – суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права) і виводить з них конкретне правило для врегулювання спірних відносин.


4. Змагальність

Змагальність існує у судових процесах, де є рівноправні сторони. Вона полягає у процесі доведення перед судом особами, які беруть участь у справі, своєї позиції у справі (вимог та заперечень). Змагальність реалізується передусім через доказування, тобто підтвердження сторонами обставин, на які вони посилаються для обґрунтування своїх вимог чи заперечень, доказами. Адже саме сторонам найкраще відомі обставини у справі, саме вони найкраще знають, якими доказами ці обставини можна підтвердити.

Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

(частина перша статті 11 КАС)

Особливість адміністративного судочинства у тому, що обставини в адміністративній справі суд може встановлювати на підставі не лише доказів, зібраних сторонами або за їхньою ініціативою, а й доказів, зібраних судом з власної ініціативи.

Для доведення своєї позиції перед судом особи, які беруть участь у справі, наділені рівними процесуальними можливостями. Так, згідно з частиною третьою статті 49 КАС, вони мають право:

1) знати про місце й час судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів;

2) знайомитися з матеріалами справи;

3) заявляти клопотання і відводи;

4) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення;

5) подавати докази, брати участь в дослідженні доказів;

6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам;

7) подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб;

8) знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них;

9) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень;

10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів;

11) користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм КАС.

Усі ці права завжди поєднані з обов'язком користуватися ними добросовісно, не зловживаючи.

За загальним правилом, виходячи з принципу змагальності, сторони повинні доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення <…>.

(витяг з частини першої статті 71 КАС)

Специфіка доказування в адміністративному судочинстві полягає у тому, що у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доведення правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Тобто в адміністративних справах запроваджено презумпцію вини відповідача-суб'єкта владних повноважень.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

(частина друга статті 71 КАС)

Особливість адміністративного судочинства, на відміну від цивільного судочинства, щодо забезпечення змагальності полягає у більш активній ролі суду. На суд покладено обов'язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для всебічного і повного з'ясування обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (див. частину четверту статті 11 КАС). По-перше, це дає змогу врівноважити можливості людини, яка зазвичай необізнана у тонкощах юриспруденції, і суб'єкта владних повноважень, а по-друге, предмет публічно-правового спору найчастіше стосується публічних інтересів – тобто інтересів широкого кола осіб. Суд повинен дослідити як судове рішення може вплинути на ці інтереси, а не лише на інтереси осіб, які беруть участь у справі.

Для всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі суд:

1) у разі необхідності пропонує особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребовує докази, яких на думку суду не вистачає (частина п'ята статті 11 КАС);

2) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні процесуальні права та обов'язки (частина третя статті 34, частини перші статей 127, 130, 167 КАС);

3) іншим чином сприяє особам, які беруть участь у справі, здійсненню їхніх прав відповідно до КАС.

Якщо для встановлення певних обставин недостатньо доказів, суд повинен з'ясувати, якими ще доказами можна підтвердити чи спростувати ці обставини. За наявності доказів в осіб, які беруть участь у справі, суд пропонує їм подати ці докази. У разі знаходження доказів в інших осіб суд витребовує їх.

Необхідно звернути увагу на те, що, коли особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду, суд вирішує справу на основі наявних доказів. Але лише за умови, що такі докази необхідні для підтвердження обставин, на які посилається саме ця особа.

Активна роль суду є наслідком дії принципу офіційності. Детальніше про це йдеться у істині, присвяченій цьому принципу.

Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.

(частина шоста статті 71 КАС)

Це спонукає до добросовісного ставлення до ведення своєї справи в суді. У разі ж ігнорування пропозиції суду іншими особами, які беруть участь у справі, суд повинен витребувати необхідні докази (див., зокрема, частину четверту статті 71).

Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи та матеріали.

(частина четверта статті 71 КАС)

5. Диспозитивність

Класичний принцип диспозитивності покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Суд позбавлений можливості ініціювати судове провадження, інакше він перетворився б з органу правосуддя у контролюючий орган. За загальним правилом, як і в цивільному судочинстві, адміністративний суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і він не повинен виходити за межі цих вимог. Інакше кажучи, суд зв'язаний предметом і розміром заявлених вимог.

Суд розглядає адміністративні справи не інакше, як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог.

(перше речення частини другої статті 11 КАС)

Але, на відміну від цивільного судочинства, правила адміністративного судочинства допускають випадок, коли суд може, навіть зобов'язаний, вийти за межі вимог адміністративного позову. Це потрібно, якщо спосіб захисту, який пропонує позивач, є недостатнім для повного захисту його прав, свобод та інтересів.

Суд може вийти за межі позовних вимог лише в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

(друге речення частини другої статті 11 КАС)

Наприклад, позивач звертається з вимогою визнати незаконним положення нормативно-правового акта міністерства, яким порушується його суб'єктивне право. Виходячи з принципу диспозитивності, адміністративний суд начебто не повинен перевіряти нормативно-правовий акт поза межами позовних вимог. Однак, здійснюючи системний аналіз положень правового акту, адміністративний суд може дійти висновку, що порушення права позивача зумовлене не лише тим положенням нормативно-правового акта, на незаконності якого наполягає позивач, а й низкою інших положень цього акта або й іншим актом. Тому для повноти захисту права, яке відстоює позивач, суд повинен вийти за межі позовних вимог. Водночас суд не може визнавати нормативно-правовий акт чи його положення незаконними, якщо вони не порушують права позивача.

Якщо у процесі розгляду справи щодо нормативно-правового акта виявлено незаконність або невідповідність правовому акту вищої юридичної сили інших правових актів чи їхніх окремих положень, крім тих, щодо яких відкрито провадження в адміністративній справі та які впливають на прийняття постанови у справі, суд визнає такі акти чи їхні окремі положення незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили.

(частина дев'ята статті 171 КАС)

Відповідно до принципу диспозитивності сторони вільно розпоряджаються своїми правами щодо предмету спору.

Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

(перше речення частини третьої статті 11 КАС)

Такими правами є насамперед:

1) право на звернення до суду за захистом;

2) право змінити свої вимоги або відмовитися від них;

3) право визнати вимоги іншої сторони або не визнавати їх;

4) право за взаємною згодою припинити спір (примиритися).

Ці права, виходячи зі змісту диспозитивності, одержали назву «диспозитивні права».

<».> позивач має право змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду. Позивач має право відмовитися від адміністративного позову й у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду.

<…> відповідач має право визнати адміністративний позов повністю або частково, подати заперечення проти адміністративного позову.

Сторони можуть досягнути примирення на будь-якій стадії адміністративного процесу, що є підставою для закриття провадження в адміністративній справі.

(витяги зі статті 51 КАС)

Диспозитивність в адміністративному судочинстві дещо обмежена і підконтрольна судові. Високий ступінь втручання суду обумовлений публічним характером спорів, підсудних адміністративним судам, який полягає, зокрема, у тому, що Результати їхнього вирішення можуть мати значення не лише для сторін, а для широкого кола осіб. Крім того, однією зі сторін в адміністративному процесі зазвичай виступає людина, не обізнана у тонкощах юриспруденції. Вона не завжди може розуміти правове значення своїх дій та на скільки вони відповідають її інтересам. Тому реалізація диспозитивних прав в адміністративному судочинстві перебуває під контролем суду. Метою такого контролю є захист прав, свобод, інтересів сторін та будь-яких інших осіб при розпорядженні сторонами своїми правами щодо заявлених вимог.

Контроль суду здійснюється через:

процедури прийняття судом відмови позивача від адміністративного позову чи визнання відповідачем адміністративного позову;

прийняття судом відмови стягувача від примусового виконання;

визнання судом умов примирення сторін або мирової угоди, укладеної в процесі виконання.

Так, суд не може прийняти відмову позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову відповідачем, відмову стягувача від примусового виконання, а також визнати умови примирення сторін чи мирової угоди між учасниками виконавчого провадження в адміністративній справі, якщо внаслідок цього будуть порушені норми права або чиї-небудь права, свободи чи інтереси. Інакше кажучи, відповідальність за правомірність цих дій в адміністративному судочинстві покладена на суд, а не на сторони, як це прийнято у цивільному судочинстві.

Суд не приймає відмови позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову відповідачем і не визнає умов примирення сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси.

(частина 4 статті 51 КАС)

Суд не приймає відмови від адміністративного позову, визнання адміністративного позову і продовжує розгляд адміністративної справи, якщо ці дії позивача або відповідача суперечать закону чи порушують чиї-небудь права, свободи або інтереси.

(частина четверта статті 112 КАС)

Умови примирення не повинні суперечити закону або порушувати чиї-небудь права, свободи або інтереси.

(друге речення частини третьої статті 113 КАС)

Суд не визнає мирову угоду або не приймає відмову стягувача від примусового виконання, якщо це суперечить закону або порушує чиї-небудь права, свободи або інтереси.

(частина четверта статті 258 КАС)

Наприклад, орган місцевого самоврядування звернувся з адміністративним позовом про скасування акта місцевого органу виконавчої влади, посилаючись на те, що видання такого акта належить до виключної компетенції місцевого самоврядування. Під час судового розгляду позивач заявив про відмову від заявлених ним вимог. Якщо наявні у справі матеріали свідчать про те, що видання такого акта не належить до компетенції відповідача, визначеної законом, а зміст акта порушує права членів відповідної територіальної громади, то суд повинен відмовити у прийнятті відмови позивача від адміністративного позову і розглядати справу далі.

Ще одна особливість диспозитивності в адміністративному судочинстві: на відміну від цивільного судочинства в адміністративному існує процесуальний інститут заміни неналежного позивача. Він полягає у тому, що, коли із адміністративним позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, суд може за згодою позивача допустити заміну первинного позивача належним позивачем (див. частину першу статті 52 КАС). Наявність такого інституту в адміністративному судочинстві знову ж таки обумовлюється публічно-правовим характером спорів.

Наприклад, позивач оскаржує нормативно-правовий акт міністерства, яким насправді порушуються права та інтереси не позивача, а акціонерного товариства, акціонером якого є позивач. Суд повинен роз'яснити це позивачеві. Якщо позивач погодиться на його заміну належним позивачем – акціонерним товариством, суд повинен повідомити про такий позов акціонерне товариство і можливість вступити у справу у ролі позивача, підтримавши заявлений акціонером позов. Акціонер у разі його заміни належним позивачем вибуває зі справи.

Якщо ж позивач не погоджується на його заміну іншою особою, то ця особа може вступити у справу як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. Суд повинен повідомити таку особу про наявність позову і право вступити у справу як третя особа із самостійними вимогами, заявивши адміністративний позов з подібними вимогами (див. частину другу статті 52 КАС). За наслідками розгляду справи суд відмовляє у задоволенні позову неналежному позивачу і при наявності законних підстав задовольняє позов третьої особи.

6. Офіційність

Особливим принципом в адміністративному судочинстві є принцип офіційності, який обумовлює основні відмінності адміністративного судочинства від цивільного. Офіційність полягає в активній ролі суду і за своїм змістом обмежує дію принципів змагальності і диспозитивності. Наявність принципу офіційності обумовлена специфікою публічно-правових відносин, яка полягає у тому, що в учасників таких правовідносин, як правило, нерівні можливості.

Особливістю адміністративного судочинства вважається те, що у судовому процесі особі протистоїть потужний адміністративний апарат. У зв'язку з цим у сторін заздалегідь складаються нерівні вихідні можливості. Щоб збалансувати їх, адміністративний суд повинен відігравати активну роль у судовому процесі з тим, щоб сприяти особі у захисті її прав. Тому адміністративний суд має вжити всіх передбачених законом заходів, щоб порушені владою права були захищені. Така роль суду обумовлена тим, що переважно саме з вини публічної адміністрації виникають конфлікти або вона не вжила достатніх заходів, щоб цьому запобігти. Принцип офіційності, інакше – розшуковий, або інквізиційний принцип, в адміністративному судочинстві характерний для багатьох європейських країн.

Як обмеження змагальності, принцип офіційності проявляється у тому, що:

1) суд визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору; з'ясовує, якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин (пункти 3 і 4 частини четвертої статті 111 КАС);

2) у разі необхідності суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, доповнити чи пояснити певні обставини, а також надати суду додаткові докази, означивши їх (частина п'ята статті 11, частина перша статті 114 КАС);

3) при потребі суд з власної ініціативи повинен виявити і витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає (частини четверта-п'ята статті 11, частина четверта статті 65, частина п'ята статті 71, пункти 1 і 3 частини другої статті 110 та ін. КАС);

4) суд може визнати обов'язковим з'явлення сторони чи третьої особи, якщо є необхідність заслухати її особисто (пункт 2 частини другої статті 110, стаття 120 КАС);

5) суд може визнати за необхідне дослідити докази щодо обставин, які визнаються сторонами, якщо у нього існує сумнів щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (частина третя статті 72 КАС);

6) під час допиту свідка суд може задавати йому питання в будь-який час, а не лише після закінчення допиту особами, які беруть участь у справі, як це заведено у цивільному судочинстві (частина восьма статті 141 КАС).

Отже, адміністративний суд, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує виключно тим, на що посилаються сторони, має повністю встановити обставини справи, щоб ухвалити справедливе та об'єктивне рішення. І це не дивно, адже майже завжди судові рішення в адміністративних справах так чи інакше стосуються публічних інтересів. При цьому публічні інтереси не слід змішувати з інтересами державних органів, органів місцевого самоврядування, окремих посадових осіб. Це можуть бути інтереси широкого кола осіб, прав та свобод яких стосується правовий акт, що став предметом судового розгляду. Або інтереси платників податків, які не зацікавлені нести тягар відшкодування з бюджету збитків лише через те, що державний орган чи орган місцевого самоврядування недобросовісно поставився до ведення справи в суді.

У КАС принцип офіційності сформульовано як принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі.

Однак, насправді принцип офіційності стосується не лише з'ясування обставин у справі, а й сфери диспозитивності сторін. Як обмеження диспозитивності, принцип офіційності проявляється у тому, що:

1) суд у разі відмови позивача від адміністративного позову, визнання відповідачем адміністративного позову або досягнення сторонами примирення повинен перевірити, чи не суперечитиме це закону та чи не порушуватиме чиї-небудь права, свободи чи інтереси (частина четверта статті 51, частина четверта статті 112, частина третя статті 113 КАС);

2) суд повинен з власної ініціативи вжити заходи забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також, якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень (частина перша статті 117 КАС);

3) суд уповноважений вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять (частина друга статті 11 КАС);

4) суд у разі укладення мирової угоди або відмови стягувача від примусового виконання на стадії виконання судового рішення повинен перевірити, чи не суперечитиме це закону та чи не порушуватиме чиї-небудь права, свободи чи інтереси (частина четверта статті 258 КАС).


Список літератури

1. Адміністративне процесуальне (судове) право України: підруч. / Одеська національна юридична академія / С.В. Ківалов (ред.). – О.: Юридична література, 2007. – 312 с.

2. Демський Е.Ф. Адміністративне процесуальне право України: навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 495c.

3. Картузова Ірина Олексіївна, Осадчий Анатолій Юрійович. Адміністративно-процедурне право: навч.-метод. посібник / Одеська національна юридична академія. – О.: Юридична література, 2008. – 288c.

4. Ковалів М.В., Кісіль З.Р., Калаянов Д.П., Тиндик Н.П., Чорномаз О.Б. Адміністративна діяльність: навч. посібник / Львівський держ. ун‑т внутрішніх справ. – К.: Правова єдність, 2009. – 432 с.

5. Кодекс адміністративного судочинства від 6. 07.2005 р. № 2747-ІУ //http://www.rada.qov.ua.

6. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року № 8073‑X (остання редакцiя вiд 07.05.2008)

7. Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.: Школа, 2009. – 240 с.

8. Конституція України від 28.06.96 р. № 254к/96‑ВР //http://www.rada.qov.ua.

9. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України: монографія / Київський національний ун‑т внутрішніх справ. – К.: Текст, 2008. – 440 с.

10. Старилов Ю.Н. Курс общего административного права. Т. II: Государственная служба. Управленческие действия. Правовые акты управления. Административная юстиция Издательство НОРМА, 2002

11. Шуба В.В. Адміністративно-правові відносини в діяльності органів прокуратури України: монографія. – Д.: Ліра ЛТД, 2008. – 224c

12. //http://www.rada.qov.ua. – Офіційний веб-сайт Верховної Ради

13. http://yurist-online.com/ukr.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий