Після знищення місцеперебувань світ деякий час перебуває у стані розсіяння, коли існує тільки акаша. „Потім знову завдяки енергії сукупних дій живих істот в акаші починають віяти дуже легкі вітри як знаки, що сповіщають майбутню появу вмістилищ. Тоді цей світ, який двадцять проміжних, або малих, кальп перебував у стані розсіяння, слід розглядати як такий, що завершив своє існування, а світ, який буде ще розгортуватись, – як такий, що виник” [5, с.183]. Це положення з автокоментаря до „Абхідхармакоши”, по-перше, вказує тривалість проміжного етапу (взагалі, кожен з чотирьох етапів великої кальпи налічує двадцять малих кальп), а по-друге, - ще раз вказує на доктрину аніт’ї, адже йдеться про те, що хоча Всесвіт і не має абсолютного початку в часі, він не є вічним, і кожного разу йдеться про нове його виникнення. З часом кармічна енергія істот минулого циклу стає достатньою для розгортання нового світу-вмістилища, вітри посилюються та створюють коло вітру, на якому виникає нова побудова місцеперебувань. Після виникнення місцеперебування богів найвищої сфери світу форм починається його заселення. Слід зазначити – вмістилища розгортаються перш, ніж з’являються істоти, які могли б вичерпувати в них свої кармічні борги. Проте це можна пояснити тим, що поява світів-вмістилищ має місце через дії істот попереднього циклу. Після виникнення місцеперебувань істота, що померла останньою в світі богів сфери сяючого проміння, народжується першою та займає престол Брахми (це значний удар у бік традиційного брахманізму, що вважає Брахму істотою, яка не підкорена часу, від якої залежить створення світу, врешті-решт – Творцем світу). Після цього розгортається процес заселення світів за схемою „хто першим помер – народжується останнім”. Проте мається на увазі не те, що народжується та сама істота, оскільки це суперечило б доктрині анатми, – просто мається на увазі, що народжується істота в тому чи іншому місцеперебуванні, яка має відповідну карму. Нарешті народжується перший мешканець пекла, і це завершує кальпу створення, або виникнення. Починається доба існування світу в розгорненому стані – вона триватиме двадцять проміжних кальп. Ця кальпа буде розглянута нижче, у зв’язку з соціогенезом, але варто зазначити зараз, що в цей період відбуваються суспільствотворчі процеси, зокрема поява будд, чакравартинів, зміна тривалості життя та здібностей людей (зміна тривалості життя стосується лише мешканців Джамбудвіпи, життя на інших континентах вважається таким, що триває постійно визначену кількість часу) і відбувається праця по досягненню нірвани.
Отже, якщо говорити про велику кальпу, то вона складається з чотирьох періодів, а кожен із них – у свою чергу з двадцяти малих кальп. „Світ створюється протягом двадцяти проміжних кальп, руйнується, або розсіюється, також протягом двадцяти проміжних кальп і стільки ж перебуває в зруйнованому стані. І хоча в ці періоди не відбувається ні збільшення, ні зменшення тривалості життя, час їхньої тривалості вважається однаковим” [5, с.185]. Таким чином, тривалість і перебіг подій у буддистському Універсумі підкорені певним законам, і єдиним важелем, який рухає хід історії абхідхарміки визнають кармічну енергію живих істот. Саме завдяки їй періодично відбувається зміна космічних циклів, а не через волю особистісного початку. Васубандху вдалося поєднати традиційну космогонічну й космологічну теорію з абхідхармістськими концепціями нірішваравади, безпочатковості Всесвіту (хоча й дотримуючись позицій аніт’ї), а також із концепцією карми як рушія історичного процесу.
Кальпа, що триває між розгортанням і руйнацією світу, заслуговує на окремий розгляд із кількох причин. По-перше, саме в цей час відбувається реалізація кармічних наслідків як минулої, так і теперішньої кармічної енергії істот; по-друге, саме в цю проміжну кальпу живе сучасне людство, тож розуміння її закономірностей може привести до розуміння подій, що мають місце в безпосередній історії; по-третє – і це, певно, найголовніше – це доба, коли на землі з’являється Будда, а також діють бодхісаттви, коли живі істоти можуть стати на шлях визволення від сансари. Як уже зазначалося, під час цієї кальпи постійно змінюється тривалість людського життя: при появі перших людей тривалість їхнього життя незліченна, але поступово зменшується до десяти років (за які людина проходить усі необхідні стадії біологічного процесу онтогенезу). Це займає одну малу кальпу. Протягом інших вісімнадцяти зміна тривалості життя людей нагадує синусоїду з екстремумами вісімдесят тисяч і десять років, при чому кожна мала кальпа характеризується зростанням життя до вісімдесяти тисяч років, а потім зменшенням до десяти. Двадцята кальпа характеризується тільки зростанням тривалості життя до вісімдесяти тисяч років. „Яка тривалість його збільшення та зменшення в інших проміжних кальпах, така тривалість зменшення в першій [кальпі] та збільшення в останній. Таким чином, тривалість усіх [проміжних кальп] однакова” [5, с.184]. Щодо цього періоду Васубандху засвідчує поступову деградацію людства, і це підтверджується певною філософсько-історичною концепцією, що розвивається в „Лока-нірдеші”. Проте не варто вважати її справжньою історіографією, адже, як зазначав М. Еліаде, „як і інші країни з традиційною культурою, Індія цікавиться тільки взірцевими моделями й парадигматичними подіями, а не особистим й індивідуальним” [15, с.132-133]. Васубандху як представник індійської культури не звертає уваги на окремі історичні події; навіть під час опису певних епізодів із життя Будди в четвертій частині „Абхідхармакоши” він звертається до них радше як до канонічних сюжетів, аніж до історичних подій. Історичний підхід повністю заперечував би абхідхармістські парадигми, як гносеологічні, так і онтологічні. Скоріше, філософсько-історичні погляди слід вважати переробкою ідеологічних домінант буддизму. Філософсько-історична концепція Васубандху торкається двох протилежних за моральним змістом процесів – деградації людського суспільства та появи чакравартинів і будд, що має припинити рух сансарного буття. Людське суспільство, за Васубандху, виникає в період скорочення життя до вісімдесяти тисяч років (перша мала кальпа досліджуваної кальпи існування світу). „В цей час люди під впливом внутрішніх вад людської природи змінюють свій вигляд: коли їхнє життя не мало наперед даного обмеження, вони були подібні до істот світу форм, але постійно змінюються, отримуючи моральні недоліки паралельно зі звичайним фізичним виглядом” [5, с.63]. Тобто люди через афекти своєї свідомості отримують негативну кармічну енергію, що призводить до поступової деградації їхньої свідомості, а потім – також і тіла. Коли люди отримують звичайний вигляд, деградація продовжується у вигляді появи варнової системи (новий удар по брахманістичним концепціям, що пояснюють виникнення варн як результат космогонічного процесу за участі божественних істот і сил), лінощів, брехні, злодійства, насилля тощо. Цей процес відбувається обов’язково, проте він охоплює також благі випадки, як от: поява будд, чакравартинів, прат’єкабудд тощо. Зокрема, Будда приходить у світ, коли тривалість життя людей скорочується від восьми тисяч до ста років, оскільки в цей час люди вже починають замислюватися над недовершеністю свого світу, а з іншого боку ще не настільки деградували, щоб не збагнути проповідь Будди. Прат’єкабудди з’являються частіше, проте їхня роль для подолання тенет сансари набагато менша, оскільки вони не проповідують і можуть викреслити з сукупної кармічної енергії тільки свої дхармічні потоки. Отже, Васубандху в своїй праці поєднав традиційні (навіть архаїчні) уявлення про соціогенез, а також про Золотий вік із буддистським вченням про появу серед людей таких, що наділені властивістю перемогти страждання світу, навчити людей методу визволення від сансари.