вчить облагороджувати людське серце. її невидима сила наповнює все єство людини. Збагнути сутність людини — значить пізнати Бога. Справжню людину Сковорода уподібнює до Бога. Іскра Божа проростає в серці людини її духовністю. В Біблії криється Божа сила, здатна дати наснагу будь-якій спраглій душі. Адже все, що стверджується в Біблії, стосується людини.
Філософа ніколи не задовольняли повсякденні людські відносини. Він прагнув вивчати інші моральні чесноти. Адже саме в моральнісній сфері найбільш повно виявляються інтимні відносини людини і Абсолюту. Основне моральнісне завдання людини, на думку Г. Сковороди, — досягти такого внутрішнього стану, в якому б вона стала рівна Богу. При цьому моральність розглядається ним як релігійна повинність, містичний обов'язок і водночас як нагорода людині від Бога. Це та ланка, що поєднує її з Богом, підґрунтя, що дає змогу людині прилучитись до Бога. Г. Сковорода наголошував, що моральний катарсис допомагає людині звільнитися від злих пристрастей, є необхідною умовою сходження до Бога. Вірить він у буттєвість божественного й абсолютного. Його осягнення розкриває, по-перше, духовно-моральнісну діяльність людини, її становлення як духовної особистості у поєднанні з Богом, по-друге, задає відповідний спосіб життя, створення такої моделі поведінки як наслідування Богу.
Г. Сковорода вважав, що лише релігійна людина досягає того морально-етичного злету, що піднімає її над буденністю й наповнює її життя повноцінним смислом. Як не може людина жити без серця, так не може вона без релігійної віри. Життя філософа — неперевершений зразок пробудження морально-етичних підвалин духу, прозріння. Біограф Г. Сковороди М. Ковалинський розповів, що український філософ не вживав ні м'яса, ні риби, обмежувався рослинною й молочною їжею, спав не більше чотирьох годин на добу, одягався дуже просто, завжди був стриманим і цнотливим. "Надмірність породжує пересиченість, пересиченість — нудьгу, нудьга ж — душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим" [16, с. 227]. Він свідомо відмовився від усіх видів суспільного служіння, від усіх форм соціальної кар'єри, навіть від духовної. Мислитель обирає шлях благочестивого мудреця-проповідни-ка, надає перевагу усамітненню. Він засуджував лицемірство, матеріальні спокуси життя і ніколи не міг змиритися з тими срібнолюбцями, честолюбцями, облесниками, звідниками, які "лицем святі", а насправді лицеміри, "звірі".
Найвищою цінністю людського життя, на думку Г. Сковороди, є щастя. Воно може бути короткою миттєвістю ейфорії, моментом переживань надзвичайних позитивних емоцій. Такий стан блаженства охоплює всю людину, все її єство. Однак щастя знаходиться не поза людиною. Це її внутрішній стан. Бог є єдиною буттєвою основою благого життя. Тому щастя — це вище благо, "мир душевний", причина якого знаходиться в Богові. Воно пов'язане з внутрішнім життям людини. Г. Сковорода стверджує: "Щастя наше всередині нас... Нехай ніхто не сподівається щастя ні від високих наук, ні від шановних посад, ні від багатства... Немає його ніде. Воно залежить від серця, серце — від миру, мир — від звання, звання — від Бога" [19, с. 441]. Філософ переконаний, що принципом і способом щасливого життя є аскеза, самообмеження, що доходить до самовідречення, відмови від мирських благ і насолод. Бути щасливим, за Г. Сковородою, означає "пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді із загальною потребою" [18, с. 418]. Ця спорідненість — вияв у людині божественного, "іскри Божої", яка, з одного боку, онтологічно вкорінена в людині, а з іншого — її неодмінно слід розпалити в серці своєму. Людина повинна прислухатись до порад Бога, інакше вона йтиме проти свого покликання, втратить "споріднену працю" і її життя стане безглуздим. Г. Сковорода наголошує, що кожна людина вибудовує для себе індивідуальний шлях, який має значущість для неї самої. Ця ідея конкретизується в його науці про "нерівну нерівність". Саме індивідуальний шлях є глибинною сутністю "внутрішньої" людини, який вона покликана віднайти. Втрата "спорідненості", покликання прирікає людину на нестерпні страждання. Тому "коли відняти від людини споріднене діяння, тоді їй — смертельна мука. Сумує і непокоїться, мов бджола, замкнена у світлиці, коли сонячний промінь, який пронизує вікна, кличе її на медоносні луки. Ця мука позбавляє людину здоров'я, тобто злагоди, забирає бадьорість і розслаблює" [19, с. 432].
Злі помисли, безпутні думки призводять до руйнації та омертвіння серця. Щоб цього не сталося, людина має постійно очищати душу, підтримувати "радість серця", тобто готуватися до прийняття божественного в себе. Як зазначав Д. Чижевський, саме сон Г. Сковороди про вади світського та церковного життя відштовхнув його від світу, закріпив процес очищення. За очищенням настає просвітлення. Завершенням цього процесу є "нові народини".
Сковорода все своє життя уникав тілесних насолод, щоб віддатися обіймам "божої дочки". Як стверджує філософ, "...зродилась від мене дитина; досконала та правдива людина, вмираю я не бездітний", "це є... божа людина" [22, с. 183]. За процесом просвітлення настає найвищий ступінь містичного переживання — екстаз. Г. Сковорода не тільки пережив подібне прозріння в особистому житті, а й залишив його опис. Це містичне переживання характеризується такими ознаками: вольове зусилля, надзвичайне внутрішнє піднесення, прозріння, екстатичний вихід за межі власного фізичного існування, втрата просторово-часових орієнтирів, інтенсивні позитивні емоції, почуття блаженства. Це безпосереднє досягнення людиною того морального ідеалу, що називається щастям.
Найдосконалішою наукою Г. Сковорода вважав науку про людину та її щастя. Д. Чижевський вказує, що в творчості філософа можна віднайти всі особливості християнської містики, адже саме містик бачить Бога як "всесвітнє світило", об'єднується з ним, обожується, оскільки преображения прилучає його до царини божественного. Душа містика стає божою нареченою і в процесі містичного екстазу народжується вдруге. Радість екстазу Г. Сковорода характеризує як певну "сп'янілість", а містичне переживання — як гармонію, смак, аромат [22, с. 49—50]. Проте антропологізм мислителя не суперечить містицизму його філософії. Ці два поняття зливаються, і завдяки такому симбіозу людина постає в особливому буттєвому зрізі, який можна ідентифікувати як світ абсолютного, сакрального. Пізнання внутрішньої людини є процесом, що включає акт народження нової божественної людини та її ствердження в світі, розквіт. Витлумачуючи феномен "внутрішньої" людини, Г. Сковорода виокремлює такі аспекти: розуміння її як гносеологічного джерела; екзистенційно-персоналістське її осягнення як глибинної сутності людини, як витоку її індивідуальності, унікальності.
Шлях містичного єднання з Богом — досить утаємничений процес, насичений антиноміями, незбагненними антитезами та парадоксами. Однак містичний стан як вияв любові до Бога, як екстаз відкриває перед людиною духовні обрії її особистісного самовдосконалення. В цьому стані зникають бажання, людська природа уподібнюється божественній, не перестаючи, проте, бути собою. Щоб пізнати Бога, потрібно наблизитися до нього.
3. "Вчуття" як засіб дослідження релігії у філософіїФ. Шлейєрмахера
Осмислення релігії суттєво впливає на духовно-світоглядну орієнтацію людини, розширює особистісні духовні пошуки, що поєднують онтологічні, феноменологічно-психологічні та аксіологічні її виміри. Однак релігійні феномени іноді вкрай складно вербалізувати, зокрема щодо інтуїтивно-ірраціонального, почуттєвого. Ця проблема особливо актуалізувалася в епоху утвердження протестантизму, коли індивідуалізація та інтимізація віри радикально змінили статус віруючого, піднявши його на рівень співбесідника Бога.
У 1746 р. з'являється праця Д. Едвардса "Трактат про релігійні почуття", в якому автор описує релігійні почуття як основу індивідуальної віри. Очистивши віру від різноманітних нашарувань, можна віднайти в глибині душі кожної людини релігійне почуття — любов до Бога. Д. Едвардс вважає це релігійне почуття найбільш стійким і незмінним "в земній маніфестації віри". Американський мислитель, перемістивши центр віри в площину релігійних почуттів, уперше спробував їх дослідити, з'ясувати психологічні витоки релігії, по суті, проклавши шлях психології релігії Шлейєрмахера.
Ф. Шлейєрмахер (1768—1834р.р.) — німецький філософ і теолог, з раннього дитинства виховувався в релігійній атмосфері. Обидва його діди і батько займалися теологією; мати була донькою берлінського придворного проповідника. Навчання в гімназії, а згодом і в семінарії гернгутерської "братської общини" (протестантське об'єднання лютеранського спрямування, що виникло в 1772 р. в м. Гернгут, неподалік від Дрездена) не задовольняли допитливий розум юнака. Це були часи, коли дух просвітництва охопив усі сфери життя, навіть богословські заклади. Чим ретельніше оберігався аскетично-релігійний дух у навчальних закладах гернгутерів, тим настирніше посилювались духовні пошуки їх вихованців. Духовна криза не оминула і молодого Шлейєрмахера. Він переходить до галльського університету, де ще глибше починає вивчати філософію. Твори Платона, Канта, Фіхте, Гегеля поглиблювали скептицизм молодого теолога щодо лютерансько-ортодоксальної догматики. Проте пристрасть до філософії не стояла на заваді теологічним роздумам юнака. Ф. Шлейєрмахер стверджував, що до біблейських текстів слід ставитися, як і до інших пам'яток писемності. Він любив літературу, мистецтво, брав активну участь у берлінському гуртку романтиків, завжди знаходився у центрі основних подій. Однак протягом усього життя філософ зберігав ту надзвичайну релігійність, що була прищеплена йому батьками, середовищем, в якому виховувався. У "Промовах про релігію до освічених людей, які гордують нею" Шлейєрмахер розповідає про себе: "Благочестя було материнським тілом, у святій темряві якого живилося моє юнацьке життя й готувалося до ще невідомого йому світу; в ньому дихав мій дух, допоки він ще не знайшов відповідної собі сфери в науці та життєвому досвіді; воно допомагало мені, коли я почав перевіряти віру батьків й очищувати думки та почуття від сміття попередніх часів; воно залишилось у мене, навіть коли Бог і безсмертя часів дитинства зникли перед моїм сумнівним ликом" [24, с. 55].