Смекни!
smekni.com

Основні тенденції розвитку релігійних процесів в сучасному українському суспільстві (стр. 2 из 2)

Водночас, через різні обставини, траплялися міжконфесійні та міжцерковні конфлікти, в які було втягнуто найвпливовіші релігійні організації, відомих церковних діячів, мільйони віруючих. Міжцерковні протистояння є наслідком довготривалої відсутності державної самостійності України, перебування українських територій у складі різних держав, які здебільшого безцеремонне втручалися у релігійне життя українців.

Отже, в Україні свобода совісті є конституційним принципом і нормою державного права. З одного боку, секуляризовано державно-правові відносини (церква позбавлена можливості регулювати відносини в освітній, соціальній, трудовій сферах), з іншого — окремі сфери суспільного життя повністю перебувають у віданні держави. Законодавство чітко формулює права та обов’язки релігійних організацій, з урахуванням того, що релігія є особистою справою, якщо відправлення культів не наносить шкоди державі та суспільству.

Виникнення нових релігій, релігійних напрямків, культів — явище в історії релігій закономірне, є воно характерною, помітною ознакою і нашого часу. Нові, нетрадиційні релігії і культи виникли і поширилися починаючи з 60-х рр. у західному суспільстві — спочатку у США, згодом у Західній Європі. З 80-х рр. з'явилися вони і в Україні, викликавши спочатку жах або здивування громадської думки. Пройшов час, і тепер ми звикли до цього явища, часом навіть вважаючи його ознакою цивілізованості.

Дослідники називають багато причин виникнення нових і нетрадиційних релігій. Це — економічні труднощі, кризовий стан економіки, екологічні, демографічні проблеми, які спричиняють зміни у світогляді людей. Серед причин називають і консервативність традиційних релігій, які не мають ефективного механізму реагування на болючі питання сьогодення. Не можна не відзначити і такого фактору, як розширення контактів і взаємодії народів і країн, розширення інформаційного простору. Пошуки істини, нових цінностей, духовних орієнтирів, притаманних людському духові — також неабиякий фактор цього процесу.

Населення, що жило на території сучасної України, ніколи не було моно-релігійним. І на сьогодні в Україні близько 20 усталених релігійних течій і майже стільки ж їх різновидів. Відновлюються деякі забуті вірування, з'являються нові. Всього нараховується понад 50 напрямів. З цим релігійним плюралізмом .ми вступили і в XXI століття. Хочеться вірити, що вступили толерантними ; і цивілізованими.

3. Розкол у православній Україні

В умовах сучасного релігійного І Ренесансу в Україні одним із найгостріших сучасних протиріч релігійного життя є розкол православ'я і утворення паралельних конкуруючих між собою структур: УПЦ — Українська православна церква, УАПЦ — Українська автокефальна православна церква, УПЦ-КП — Українська православна церква — Київський патріархат.

Українська православна церква (УПЦ), створена як автономна частина Руської православної церкви (РПЦ) у січні 1990 р. Керівництво РПЦ, зрозумівши незворотний характер процесу національного відродження в Україні та інших республіках СРСР та намагаючись зберегти контроль над православними парафіями в Україні, на Архієрейському соборі РПЦ 1 січня 1990 р. прийняло «Положення про екзархати», відповідно до якого РПЦ в Україні було перейменовано на Українську православну церкву (УПЦ). їй надано адміністративну автономію при збереженні канонічного підпорядкування Московського патріархату. 9 червня 1990 р. Предстоятелем УПЦ був обраний Філарет. Керівництво УПЦ стало на. шлях виборювання нової незалежності Церкви. Неодноразове звернення духовенства УПЦ до Московського патріархату про надання Церкві самостійності, складна релігійна ситуація та міжконфесійні конфлікти в Україні спонукали ієрархію РПЦ надати УПЦ незалежність в управлінні, що і було ухвалено в жовтні 1990 р. Архієрейським собором у Москві. Константинопольський патріарх Димитрій визнав УПЦ частиною РПЦ.

Після проголошення Української держави Помісний собор УПЦ у листопаді 1991 р. звернувся до Московського патріарха Алексія II і архієреїв РПЦ з проханням дарувати УПЦ повну незалежність відповідно до церковних традицій, що призвело б до утвердження в Україні канонічної автокефалії православної церкви. Проте рішення про надання автокефалії УПЦ почало штучно гальмуватися у Москві. Наприкінці 1991 р. у російських засобах масової інформації розпочалася кампанія з дискредитації митрополита Філарета (11 червня 1992 р. архієрейським собором РПЦ позбавлений усіх церковних санів). У червні 1992 р. на зібранні у Харкові частина духовенства проголосила себе собором УПЦ і ухвалила рішення про зміщення предстоятеля УПЦ митрополита Філарета та обрала предстоятелем керуючого справами Московської патріархії митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана), громади УПЦ складають близько 37% усіх релігійних громад в Україні.

Українська православна церква — Київський патріархат (УПЦ-КП) утворена на об'єднавчому Всеукраїнському помісному православному соборі, що відбувся 25—26 червня 1992 р. у Києві. Учасниками Собору були духовенство і миряни Української автокефальної православної церкви та представники частини УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом, які прагнули автокефалії Української церкви у незалежній державі. Собор проголосив визнання авторитету і повноважень Патріарха УАПЦ Мстислава. Після незгоди Мстислава з деякими умовами об'єднання частина УАПЦ відійшла від УПЦ-КП.

Предстоятелем УПЦ-КП є Патріарх. Після смерті у червні 1993 р. Патріарха Мстислава УПЦ-КП вперше провела вибори свого предстоятеля. 20—24 жовтня 1993 р. у Києві Всеукраїнський православний собор обрав на престол Патріаршого місцеблюстителя митрополита Чернігівського і Сумського Володимира (В. Романкжа) із титулом Патріарха Київського і Всієї Русі-України. На чолі церкви стала людина безперечних моральних якостей, котра двічі була покарана за свої релігійні переконання у Радянському Союзі. Але недовго тривало це високе служіння — неповних два роки. 14 липня 1995 р. Патріарх Володимир помер. Мотивуючи тим, що УПЦ-КП — це національна церква, яка є спадкоємицею Київських митрополитів, починаючи з князя Володимира, вірні цієї церкви прийняли рішення поховати Патріарха Володимира на території Святої Софії. Але уряд такого дозволу не дав. 18 липня 1995 р. у день похорону Патріарха на Софіївській площі у Києві сталися події, які народ назвав «новими українськими Кругами», «кривавим вівторком». Загони ЗМОП жорстоко розправились з учасниками похоронної процесії, вживаючи сльозоточивий газ і гумові палиці. Церква пояснила ці події тим, що у владних структурах багато людей, колишніх комуністичних можновладців, які не надають особливої уваги національним почуттям українських віруючих і симпатизують УПЦ.

У жовтні 1995 р. Всеукраїнським собором УПЦ-КП Патріархом Київським і всієї Русі-України обрано Філарета. В критичний і визначний час для церкви багаторічний досвід керівництва церковними справами є дуже необхідний. В публіцистиці можна зустріти паралелі між образом гетьмана Мазепи і Патріарха Філарета. Сам патріарх про. свої помилки висловився скромніше: «Забагато прислужився російській церкві і недооцінював греко-католиків». «Як людині повітря, як сонце й дощ для землі, Українській Державі потрібна єдина помісна національна Православна Церква, канонічне незалежна від Московського Патріархату» — така позиція Патріарха сьогодні.

Таким чином, православ'я в Україні сьогодні є розколене на три церковні організації. Предстоятелі двох із них мають патріаршу гідність, третя — найбільша — канонічне пов'язана з Московським патріархатом. Державні діячі України в більшості дотримуються думки про те, що православ'я в Україні має бути єдиним. Колишній президент України Л. Кравчук у листі до Вселенського патріарха Варфоломея писав, що ідеальним виходом було б надання повної канонічної незалежності (автокефалії) православним України, об'єднаним у рамки однієї церковної організації.

Проте православні церкви України дуже розійшлися у своїх поглядах, хоча і являють собою три ланки, минулому єдиної церкви. Зближує їх прагнення працювати на благо незалежної України та здобути канонічну автокефалію. Але історія триває.

Література

1.Лубський В.І. Релігієзнавство. – К., 2000.

2.Ходькова Л.П. Релігієзнавство. – Львів, 2001.

3.Жуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України. - К., 1999.

4.Історія релігії в Україні. – К., 1998.

5.Історія християнської церкви в Україні. – К., 1992.