Зараз наші політики так зайняті між партійними змаганнями, що ігнорують чимало дійсно важливих суспільних питань і громадських інституцій. Так, у деяких областях згортаються ще нещодавно вельми активні міжконфесійні ради; відроджено забутий і дискредитований Державний комітет у справах національностей і релігій, що, як вважають, може призвести до посилення контролю релігійного життя з боку держави. Чи не нормою стала повна байдужість органів правопорядку до фактів публічного нагнітання релігійної нетерпимості; майже не розслідуються факти вандалізму в храмах. Зареєстровано чимало випадків, коли правоохоронці стають на бік тих, хто чинить насилля і безправ’я.
На думку деяких виступаючих, зокрема, Юрія Решетнікова (канд. філос. н., консультант народного депутата, баптист), сьогодні у ВР відчувається нова тенденція — в Законах, пов’язаних з релігією, «шикуватися» на закони Росії, які, як добре відомо, поділили всіх російських віруючих на «чистих» і «нечистих». Він нагадав присутнім також про те, що предмет «Теологія» знову зник зі списку предметів, які вивчаються в університетах. Те саме відзначив також пан Антошевський: Міністерство освіти всіляко гальмує релігійну освіту на всіх рівнях. (Здається, однак, що Міністерство освіти має серйозну причину для «гальмування» — це критична відсутність відповідних педагогічних кадрів. — К.Г. )
Байдужість влади до релігійних справ (особливо, у перерві між двома виборами) проявляється у багатьох аспектах. Так, підготований великою групою світських та церковних вчених новий законопроект «Про свободу совісті та релігійні організації» все ніяк не попаде на обговорення Верховною Радою. Песимісти ж вважають, що в процесі обговорення та прийняття у цей законопроект будуть внесені зміни, які перекреслять всі його позитиви. Законодавці та урядовці перестали цікавитися також оцінками і пропозиціями міжконфесійної Всеукраїнської Ради церков та релігійних організацій, як це було раніше, та багато чого іншого. Що тут може допомогти, так це громадський контроль над процесами прийняття відповідного законодавства, а також утворення постійно діючих комісій, до складу яких увійшли б як церковні люди, так і представники уряду. (Але де в нас той громадський контроль? Де спільні комісії?)
Насамкінець відзначимо, що львівський РІСУ — кращий портал, присвячений релігійним українським справам, спроектований і реалізований спеціалістами високого класу. Особливо варто підкреслити, що хоча більшість з них — греко-католики, це аж ніяк не завадило їм відкрити двері до сторінок свого порталу представникам інших конфесій та релігій. Тим більше, що портал — кількамовний. РІСУ постійно розширяється — майже кожного дня там з’являються нові теми, розділи, персоналії. Ще один амбітний план засновників РІСУ — відстоювати мораль в інтернеті, подавати користувачу тільки «чесні тексти». Дуже обнадійливим є те, що там співпрацюють люди різних релігій і конфесій (зокрема, там друкуються священики УПЦ МП та ін.).
№64, субота, 14 квітня 2007, підготувала Клара ГУДЗИК, «День»
Громадянська непокора та релігійна толерантність
У сучасних дослідженнях з проблеми громадянської непокори помітно переважає концепція М.Ганді, зокрема, згаданий вище американський філософ Джон Роулз визначає її як "прилюдний ненасильственний, проте свідомий політичний акт з метою домогтися зміни в законодавстві чи політиці уряду". Виправдовуючи застосування громадянської непокори, зазвичай посилаються на моральний закон, що є вищим від законів будь-якої конкретної держави, і на необхідність давати рішучу відсіч кричущим порушенням прав людини. Обидва ці аргументи є у Торо.
Крім того, часто виходять з вищого національного чи міжнародного права. Ті, хто у 1955-1963 рр. під керівництвом Мартіна Лютера Кінга протестував проти встановлених на Півдні США сегрегаційних порядків, могли посилатися на принципи американської конституції, коли вони порушували місцеві закони, що насаджували расизм Демонстранти, які протестували проти ядерної зброї чи В'єтнамської війни, нерідко заявляли, що вони захищають міжнародне право. У подальшому аргументація, котра раз-у-раз використовувалася для виправдання акцій громадянської непокори, полягала в тому, що нагальну загрозу людському життю не можна відвернути належним чином за допомогою пересічних демократичних і виборчих процесів.
Одним із центральних питань для концепції громадянської непокори, котре часто не розв'язують ті рухи, що вдаються до неї, є питання про її мету: який характер вона носить - насамперед переконуючий чи примусовий. Якщо метою демонстрантів є засвідчити свою затяту опозиційність до певної політики і, виказуючи свою готовність постраждати за власні погляди, виявити непорушність своїх переконань, то вони можуть змінити уявлення багатьох своїх опонентів і співвітчизників. Таке переконуюче застосування акцій громадянської непокори може прискорити вирішення конфлікту шляхом переговорів чи запровадження політичної реформи.
Акції громадянської непокори стали більш звичною і загальноприйнятою формою протесту на Заході в другій половині XX ст. Але й досі є чимало людей, які мають сумнів у тому, чи можна взагалі виправдовувати порушення закону, якщо існують інші – легальні форми протесту і тиску. Вони побоюються, що отримає поширення беззаконня і буде створена така політична обстановка, за котрої підриватиметься повага до демократичних процедур. Це спірне питання, котре навряд чи буде розв'язане остаточно.
Найпоширенішим способом припинення зіткнення ворогуючих сторін є толерантність (від латинського tоlегаntіа - терпіння), тобто обачне рішення не забороняти, не обмежувати і не оспорювати поведінку, яку хтось не схвалює, навіть якщо він і має потрібну для цього владу чи авторитет.
В історії ідея толерантності спершу ототожнювалася з релігійною практикою і віруваннями й виникла у Європі, роз'єднаній за доби Реформації релігійними суперечками та війнами, як гасло основоположного значення. На користь віротерпимості виклали ґрунтовні доводи багато політичних теоретиків XVI - XVII ст. Французький правник Жан Бодуен (1529-1596 рр.), що був свідком кривавих громадянських воєн на батьківщині, в "Шести книгах про республіку" (1576 р.) першим розглянув можливість співіснування кількох релігій в одній державі й визнав факт розколу християнства. Відповідно, політика, котру він обстоював, полягала в тому, щоб уберегти від катастрофи те, що можна ще вберегти, дозволити релігійні розбіжності, які неможливо усунути, й утримати вкупі французьку націю навіть ціною втрати єдності релігії.
Секретар з "іноземних мов" кромвелівської Державної ради Джон Мільтон (1608-1674 рр.) примус у справах віри вважав головною причиною загнивання Церкви. Він не лише прийняв протестантський принцип, що символ віри - Святе Письмо, а й дав йому щонайширше тлумачення: кожна людина мусить пояснювати Біблію та Євангеліє на свій лад, ніхто не може вважати, що він має цілковиту рацію, а отже ані урядовець, ані Церква не повинні запроваджувати віру у винятковість своєї інтерпретації. Особисте сумління - то суд останньої інстанції, і жоден щирий вірний - не єретик.
Та найвідоміше слово на захист релігійної толерантності мовив Лок у "Посланні про віротерпимість" (1689 р.), серед його ключових аргументів було і твердження про те, що релігійні вірування не можна запроваджувати за допомогою жорсткого зовнішнього примусу, оскільки вони потребують свідомої згоди, а також про те, що істинна функція держави - це підтримання громадського порядку і забезпечення безпеки. Тому релігійна нетерпимість виправдана лише в тому разі, якщо постає необхідність у досягненні таких цілей.
Поступово царина толерантності розширилась і почала охоплювати інші сфери соціальних і моральних суперечностей. На Просвітництво, теорію й практику застосування конституції США значний вплив справила праця англійського філософа Джона Мілля (1806-1873 рр.) "Про свободу" (1859 р.). У ній Мілль доводить, що узвичаєння толерантного ставлення необхідне і для соціального та наукового прогресу, і для морального та духовного розвитку індивіда.
Водночас ідеї толерантності ніколи не бракувало критики і спростувань. Хоча заперечення були доволі різними, в остаточному підсумку вони зазвичай ґрунтувалися на твердженні про те, що ставитися толерантно до морально несхвалюваної поведінки означає цілковито пробачати її. Часто виказували і неприхований страх перед тим, що наслідком толерантного ставлення стане моральний хаос і розпад суспільства.
Серед найбільш аргументованих моральних доводів на користь толерантності називають принципи корисності, нейтралітету, поваги до особистості. Обстоюючи толерантність, стверджують, що вигоди від неї з огляду на забезпечення якнайповнішого щастя, добробуту або інших джерел користі, яким віддають перевагу, переважають шкоду, витлумачену в такий само спосіб. Межу ж толерантності має бути встановлено в тій точці, де вигода від неї перестає перевищувати шкоду. Таким чином, толерантність являє собою перший ступінь позитивних взаємовідносин, що утворюють тріаду: толерантність - повага - співробітництво.
Указ толерантності
Усі говорять про толерантність, про її можливі межі стосовно нетолерантності, і про те, як вона може захиститися проти нетолерантності.