В різних центрах мусульманського світу й у різні часи змінювалися розміри цих веж, їхні пропорції, елементи композиції, характер оздоблення. Цікава форма мінарету в Самарі на березі Тигру. Він входив до комплексу Великої мечеті міста, найбільшої в мусульманському світі, яку почали будувати в 847 році. Велика мечеть займала площу 38000 квадратних метрів і являла собою типовий зразок арабської колонної мечеті з велетенським двором, молитовним залом і мінаретом. Мінарет аль-Мальвія має незвичну форму: на квадратній основі зрізаний конус, охоплений зовнішнім спіральним обходом-пандусом. Можливо, його архітектор узяв за взірець вавилонський зіккурат Етеменанкі.
Незвичним силуетом вирізнялися мінарети Туреччини. Вони були дуже високими, багатогранними й багатоярусними [12; 31].
У культовій архітектурі Арабського Сходу розповсюдженим типом будівлі була мечеть (араб. – місце поклоніння). Необхідність у зібранні великої кількості віруючих на спільній молитві по п’ятницях обумовила просту форму дворової п’ятничої мечеті, схожу за планом до житлового будинку. Основу мечеті складав двір, оточений арочною галереєю, у центрі якого розташовувався басейн для ритуального омовіння.
Мечеть орієнтована завжди на священне місто Мекку, тому стіна звернена до неї, мала з боку двору нішу – михраб. Колони біля цієї стіни стояли у декілька рядів й створювали багатоколонний зал з вузькими нефами. Нефи з’єднувалися арками стріловидної, циркульної або підковоподібної форми та декорувались орнаментом, різаним по гіпсу.
Тип колонної арабської мечеті, котрий виник уже в VІІ столітті, відрізнявся від споруджених за життя Мухаммеда в Кубі й Медіні. Її зовнішній вигляд нагадує фортецю, оточену глухими стінами, в яких пробиті входи, але жоден не виокремлюється як головний. І справді, в ті досить буремні часи кріпосні стіни мечеті ставали в пригоді під час оборони міста.
На відміну від християнського храму, в колонному залі мечеті немає центральної осі, яка спрямовувала б рух віруючих до святилища. Скоріше, навпаки, зайшовши в залу мечеті, треба зупинитися, аби охопити поглядом ряд опор, розташованих поперек руху до міхраба.
Риси кочового менталітету можна знайти в ісламській архітектурі. Багатьом елементам конструкції (колонам, портикам) притаманна певна автономія. “Сталактики” із стука (гіпсу) звисають з внутрішніх поверхень зводів, візерунки арабесок на стінах зберігають живими деякі риси кочової “обстановки”, що складалася із килимів й тентів.
Звичайна мечеть у формі великого молитовного залу із горизонтально витягнутою стелею, що підтримується пальмоподібними колонами, нагадує про кочеве життя. Навіть вишукана архітектура в Кордові, із її двохярусними аркадами, - це згадка про пальмовий гай. Мавзолей з куполом та квадратною соновою виразністю своїх форм також спільний із кочовим духом.
Мусульманське відчуття Божественної присутності засноване на почутті Безмежності; мусульманин відхиляє об’єктивізацію Божественного, за винятком того, що постає перед ним у подобі безмежного простору [13; 17].
Основні елементи богослужіння в ісламі зводяться до спільної молитви, читання Корану й проповіді. Тому мусульманський культ пов’язаний з досить обмеженим набором предметів і церковного начинання. В молитовному залі мечеті поруч із міхрабом зводився мінбар – узвишшя для проповідника. Як правило це дуже високе крісло на постаменті з крутими східцями. Мінбар оздоблюється дерев’яними панелями з різьбленням. Біля міхраба містилася також максура – свого роду окрема кімната чи ложа, відділена гратчастою, оздобленою зубцями та написами дерев’яною огорожею. Максура ізолювала правителя від натовпу віруючих. Низько над підлогою, на ланцюгах, підвішувалися бронзові й мідні світильники, скляні розписні лампади. Підлога мечеті, на якій сиділи мусульмани, застилалася килимами й циновками з очерету.
З ІХ століття починають будувати медресе, а через два століття вони виростають у систему вищих навчальних закладів мусульманського світу, які контролювалися державою. В медресе переважав релігійний, теологічний напрям. Світські науки – математика, філософія, медицина, філологія, риторика – набували під впливом середньовічної схоластики.
Перші медресе виникли в Сирії та Іраку. В 1227 році було споруджено велетенське двоповерхове медресе Мустапсирія в Багдаді – з бібліотекою, госпіталем, лазнею. Навколо прямокутного двору розташовувалися приміщення, де жили викладачі і студенти.
Близькосхідна традиція хрестово-купольних споруд була використана арабськими зодчими при будівництві таких культових будівель як медресе (з араб. – вчити) та мавзолеї. Медресе та мавзолеї мають форму кубу, на якому знаходиться купол. Перехід від кубу до куполу відбувався не за допомогою вітрил (як у Візантії), а рядами консольних форм, які нагадують сталактит. Пізніше сталактит перетворився на елемент декору. Вхід центрального фасаду оформлювався стрільчатою аркою. Таким чином, прямокутна основа споруди відповідала землі, а сферичний купол – Небу [13; 36].
Духовну модель любої (всякої) купольної споруди символізує притча, де Пророк описує своє вознесіння на небеса (мирадж). Він вказує, що побачив великий купол з білого перламутру, який спирався на чотири кутові колони. На колонах були написані чотири частини коранічної формули: “В ім’я Бога – милостивого – милосердного”. Від колон виходять чотири ріки блаженства: ріка води, ріка молока, ріка меду, ріка вина. Перламутр – це символ духу (ар-рух), купол який символізує світобудову. Світовий Дух – це також божественний трон, який увібрав в себе все сутнє (ал-ярех ал-мухит). Символ цього трону – небачений простір, котрий виходить за межі зіркового неба. Зірки оточені світовим духом. Таким чином, купол сакральних споруд представляє Світовий Дух. Восьмикутний барабан, що підтримує купол, символізує вісім ангелів, які водночас співпадають з рухом рози вітрів. Кубічна частина будівлі являє собою космос з чотирма кутовими арканами (опорами) як його елементами – принципами матеріального та ірраціонального світів. Вцілому сакральна споруда символізує рівновагу, відображення Божественної Єдності у космічному просторі.
Архітектурний мотив куполу, що “ребрами” спирається на прямокутну основу, з якою він зв’язаний різними способами, широко розповсюджений в ісламських країнах Малої Азії. Цей стиль заснований на мистецтві будівництва з цегли.
Почуття ритму, характерне для кочових народів та геометричний геній – ось два стовпи, на рівні духовного явища, визначають ісламське мистецтво.
Кочова ритмічність своє найвище одкровення проявляє в арабській просодії, що розповсюдила свій вплив на християнських трубадурів, тоді як споглядальна геометрія відноситься до піфагорейського надбання, безпосередньо сприйнятого мусульманською культурою.
Де б не асимілював іслам існуючий до нього тип архітектури – у візантійських країнах, у Персії, Індії – подальший розвиток йшов у напрямку геометричної точності, що набувала якісного наповнення.
В Індії контраст між місцевою архітектурою й художнім ідеалом завойовників більш помітний. Всюди, де ісламське мистецтво запозичує від індуїстської архітектури випадкові елементи, вона підкоряє їх природну міць єдності й легкості цілого.
Однак, ісламська архітектура найбільш переконливо проявляє себе в Магрибі, на заході мусульманського світу – в Алжирі, Марокко й Андалузі, де втілює стан кристальної досконалості, обертаючи інтер’єр мечеті, палацу в оазу свіжості, світ сповнений чистого блаженства.
Можна зробити висновок, що релігійно-художня символіка архітектури ісламу формувалася на арабському Сході, починаючи з ІХ ст. Вона підкорялася основній ідеї: прославлення Аллаха, божественної сили, що визначає основи людського буття. Замки, палаци, резиденції халіфів і придворної знаті презентують римсько-візантійську традицію в мусульманському мистецтві. Як образ райського саду на землі сприймалася мусульманська мечеть з її розкішним орнаментом. Релігійно-художня символіка присутня у будівництві мінаретів, мечетей. Відчуття божественної присутності збагачене почуттям безмежності. Саме це – домінантна риса арабського будівництва.
Мистецтво для мусульманина – це свідчення божественного існування, воно прекрасне без ознак суб’єктивно індивідуалістичного натхнення, його краса повинна бути безособовою, на зразок зіркового неба. Коли ісламське мистецтво дійсно досягає досконалості, це залежить не від автора – всі авторські успіхи та невдачі відступають перед універсальністю форм. Мудрість (хикма) стверджує, що на кожне художнє творіння можна дивитися згідно законам його власної сфери існування: наприклад, архітектура повинна доводити статичну рівновагу й стан досконалості нерухомих об’єктів, а пластичне мистецтво в ісламській культурі йде через каліграфію й мініатюрний живопис [31; 50].
Якщо, згідно з приписами Корану, Бога не дозволялося зображати, то все ж таки можна було його позначати буквами й знаками. Тому в мистецтві, особливо в оздобленні культових споруд, дістав розвитку геометричний орнамент, який у своїй основі мав знаки й мотиви із символічним релігійним змістом. Наприклад, слово “Аллах” позначалося чотирма вертикальними лініями, котрі схематично виражали літери цього арабського слова. Формуючи геометричну фігуру-квадрат, вони ставали символом Кааби. Два перехрещених квадрати утворювали восьмикутну зірку – найпопулярніший елемент мусульманської орнаментики. Накладання багатьох квадратів породжувало складний багатокутник. Трикутник, пов’язаний з магічними уявленнями ще доісламської пори, позначав “око” Бога. П’ятикутник символізував п’ять стовпів ісламу.