Для продовження хаджу паломники зновузодягаютьіхрам тапрямують до долини Арафат, розташованій у 24 километрах від Мекки, де проводятьу молитвах дев’ятий день місяця зу-ль-хіджжа з полудня до заходу сонця. Післе заходу сонцявони йдуть до "маш’ар аль-харам" (Священому монументу) у 15 километрах від Мекки, де залишаються до ранку. Зі сходом сонцявони вирушають у розташовану неподалік долину Міна. Цього дня починається свято жертвоприношення. Паломники кидають сімь каменців в один з трьох особливих стовпів ("джамарат ’укба") та здійснюють обряджертвоприношення, після чього чоловіки голять голови, а жінки обрізають пасмо волосся (цей обряд називається "таксир").
У цей же день чи наступного дня вони повертаються до Мекки, здійснюють прощальний обхід навкруги Кааби, який супроводжується читанням молитвою, ритуальний біг між пагорбами Сафа та Марва. Одинадцятого та дванадцятого зу-ль-хіджжа паломники відвідують долину Міна, де кидають каменці„джамарат”зараз вже у всі три стовпи – по сімь каменців щоденно у кожен стовп, при цьому ночи, які передують цим двом дням, вони зобов’язані проводитиу долині.
Відвідання Мекки у будь-який інший час із здійсненням усіх ритуалів (крім жертвоприношення) називається малим паломництвом („умра”).
Якщо паломник не може дістатися до Кааби, щоб завершити хадж чи умру, якщо він захворів чи заблукав, зуcтрівся з ворогом чи з будь-якою іншою перешкодою, яке затримало його, то йому потрібно принести в жертву те, що він зможе. Кожний паломник, що затримався, може самостійно принести в жертву одного барана (вівцю), а сім паломників можутьразом принести в жертву одну верблюдицю (верблюда) чи одну корову (бика). Потім він повинен поголити голову та звільнитися від іхраму, тому що так піступив Пророк тайого прибічники, коли язичники не дозволили їм увійти до Меккиу рік підписання Худейбійського миру. Якщо ж паломник не має можливостіздійснити жертвоприношення, то він повинен піститисьпротягом десяти днів й лише піся цього зняти іхрам. Схожим чином піступають паломники під час перерваного хаджа (хадж таматту).
Хадж здійснюється у певний час, і той, хто вірішив виконати цей обряд, не повинен у цей період мати близкість з жінкою, не повинен грішити та сваритися. ПотімАллах наказав мусульманам готуватисядо хаджу. Запасаючись необхідними припасами, паломник позбавляється від необхідностізвертатися за допомогою до людейта зберігає свою гідність. Якщо ж він бере з собою додатковий провіант, то може допомогтиіншим мандрівникам та ще більше наблизитися до Господу. Суть паломництва у тому, щоб мусульманин принизився й покоривсяАллахові, наблизився доньогоза допомогою будь-яких праведних вчинків та очистився від грехів. Таке паломництво є благочестивим, та нагородою за нього може бути лише Рай. І хоча грішити забороняється у весь час та всюди, під час паломництва усі послані Аллахом заборони стають ще більш суворими.
Таким чином паломники виконують ритуали хаджа, коженз яких символизуєпевну історичну подію, нагадує необхідність морального удосконалення людини, а також відображає певний аспект суспільного буття.
Навіть тоді, коли аш-шахада, молитва, піст й милостиня були суворо обов’язкові по усій формі, хадж до Мекки та Медини, тобто міста, де відбувалася діяльність Мухаммада, не було неодмінним обов’язком. Справа у тому, що далека мандрівка у ці міста, особливо, коли вона здійснюється віруючими з інших країн, пов’язана зі значними матеріальними витратами й усілякими іншими перешкодами. Але кожний повнолітній мусульманин, чи то чоловік чи жінка, повинен прагнути до здійснення священого обрядухаджа хоча б раз у житті. Святість хаджа є безмежною. Здійснюючи паломництво, мусульманіз усіх континентів земного шару, незалежновід національності й кольору шкіри, політичних поглядів та переконань, на деякий час відрешаються відметушні, щоб предстати перед своїм Господом на землі пророков, освяченої негаснучим світлом Священної Кааби, та звернутися до Нього з проханням про милість: "И паломничество к Дому [Священной Каабе] – долг для людей перед Богом, тех, кто в состоянии это сделать. А кто не верует [имеет возможность, но не выполняет предписание Творца,] – воистину, Всевышний не нуждается ни в ком из всех миров" [14, 3:97].
Люди, які здійснили хадж, мають право носити зелену чалму та носять почесне звання хадж чи хаджия, яке розглядається мусульманами у якості майже святої людини. Його пістійно запрошують на частування, надсилають подарунки. Привезена з джерела Замзама вода, яка шанується як свята та, що має цілющі властивості, нерідко стає предметом спекуляцій.
У часджахілійї(неуцтва, темряви) люди вважали, що торгівля, а також перевезення та доставка урізноманітні пункти призначення пасажирів та вантажів в період хаджа є справами протизаконимита гріховними (харам). Вони гадали, що для людей, які займалися подібними справами, обряд паломництва губить свою силу. Тому в період хаджа у мусульман виникало природнє бажання упевнитися у тому, чи зберігаєсвою силу положення епохи джахілійї, чи, згідно поглядам Ісламу, вони втратили своє значення. Тогда й був приведений аят, у якому повідомлялося:"Вы не совершите греха, если [во время хаджа] будете искать милости от своего Господа" [14, 22:50].
Цейаят оголушує невірним положення, яке існувало в епоху джахілійї, згідно якому торгівля під час хаджувважалася гріхом. У ньому повідомлялося, що комерційна та подібна діяльність в період хаджу не підлягає засудженню та що люди можуть вільно користуватися прибутками, які здобуваються своєю працею та турботами. Як вказується у мусульманській літературі, присвяченій різноманітним аспектам хаджу, цей аят, на додаток до етичних, політичних та культурних моментів, торкається також й економічного аспекту паломництва, суть якого полягає у тому, що прибуття мусульман з різних країн світу до Кааби та їх масовий збір для цілей паломництва можуть бути добрим фундаментом для спільного руху на користь економічного розвитку мусульманських держав. Цей велетенський з’їзд дозволяє людям, розум яких зайнятий економічними проблемами, зустpiчaтиcя один з одним безпосередньо до чи післе здійснення обрядів паломництва та спільними зycиллями сприяти укріпленню основ економічного життя мусульманських країн. Так, наприклад, завдяки правильно організованому торгівельному обмінувони могли б побудувати сильну та стійкунаціональну економіку, яка набула б незалежного характеру, позбавилась необхідностізвертатися зі своїми потребами донедругівтаіноверців. Подібні комерційні контактисамі по собіє засобом укріплення позицій мусульманських держав у їхпротистоянні ворогам ісламу. Проте, з іншого боку, очевидно, що комерційна діяльність повинна гратидругорядну роль по зрівнянню зетичними та релігійним цілями хадджжу та в ніякому разі не займати домінуючу по відношенню до них. На щастя, у паломників достатньо часу для усіх цих занятьяк до, так і післе здійснення ритуалів поклоніння.
Слід відмітити, что паломництво досвятих міст, особливодо Меккий Медини, грає далеко не останню роль у пропаганді ісламу серед певної частини населення.
2.4. Закят
Закят є одним з стовпів ісламу. Це не звичайна милостиня, не виявлення доброти та милосердя, не державний податок, яким деякі люди нехтують. Закят – обов’язок, який був посланий Аллахом та який виконується мусульманами в інтересах свого суспільства.
Всевишній Аллах відносно обов’язковостізакяту каже: «Богобоязненные, так же те, кто уверовал в сокрытое, совершают молитву, и выплачивают с того, чем мы их наделили» [14, 2:3].
„Вам не достичь благочестия, покуда не будете делать жертвований из того, что любите" [14, 3:86].
"Каждое пожертвование, какое ни пожертвуют они, малое ли оно будет или большое... записано будет за ними, для того, чтобы богу наградить их наилучшим благом.." [14, 9:122].
Мусульмані вірять, що милостиня звільняє від гріха та сприяє досягнення райської насолоди. Вона має дві форми: „закят" й „садака". „Закят" в ісламській теократичній державі означає податок, що виплачується натурою. Сьогодні більш поширену форму має „садака", тобто добровільне даяння („милостиня за раптовим спонуканням”) на користь бідного, каліки чи на користь мечеті.
Закят повинні сплачувати мусульмані, які досягли зрілого віку, вільні та разумні, що володіють певним майном та лише у тому випадку, якщо розмір цього майна досяг певного мінімума (нісаба, який рівняється 85 грамам золота).
Витрачається закят на мінімум матеріального та духовного достаткуусіх, хто терпить нестатки. Пророк Мухаммад сказав: "Той, хто лягає спати ситим, а сусід його голодний, той – не з нас".
Іслам виховує в людях почуттяєдності та необхідностіпіклування про інших, в першу чергу – про своїх близьких. Та й необхідно зауважити, що це усе робиться мусульманами не з корисливих цілей, а лише для того, щоб бог бувзадоволений рабами своїми, які вміютькористуватися подарованим їм на час благами.
У сурі «Аль-Ан`ам» аят 141, звертаючись до віруючих, каже: «Вкушайте плодов этих, когда созревают они и отдавайте должное в день жатвы (в том числе в день сбора плодов и овощей) и не расточительствуйте. Воистину Он не любит расточительных».
Цей аят чітко вказує на обов’язковість видачі десятини (гушеру) на користь бідних, жебраків, сиріт, немічних з усього, що вирощується на землі (фрукти, овочі, корніплоди, злакові). Також Мухаммад наказував: „Из того, что орошается небом и источниками, а так же из того, что питается водой по средствам своих корней (т.е. естественным путем, без вмешательства человека)- десятина, а из того, что орошается поливом (самим человеком) – половина десятины”.