Порівняно швидко Володимир переконався, що з встановленням язичницького пантеону на старокиївській горі Київ не перетворився в єдиний ідеологічний центр всієї Русі. Язичництво з його багатобожжям і відсутністю єдиного верховного божества для всіх східних слов’ян було далеким від ідеї її єдності. Дедалі більше вступало воно в суперечність з феодальним способом виробництва, що утверджувався на Русі. Язичництво стало гальмом суспільно-політичного і культурного розвитку країни. Відмова від нього стала потребою часу.
Проте Володимир Святославич, котрий прийшов до влади на хвилі язичницької опозиції і через труп свого брата-християнина, змушений був до певного часу орієнтуватися на ту частину панівної верхівки, яка дотримувалась традиційних язичницьких вірувань. Посилення проти язичницьких настроїв панівної верхівки тогочасного суспільства засвідчує літописна статі 983 року. Київські “старці і бояри” розв’язали тоді справжню компанію гонінь на християн. За їх намовою, зокрема, вчинено фізичну розправу над багатим варягом, який “прийшов був із Греків і потай держався віри християнської”.[6] Його син став жертвою жорстокого язичницького обряду. Це була досить продумана акція ревнителів “старої віри”, спрямована проти нових ідеологічних віянь та суспільних порядків, що владно вторгалися в усі сфери життя країни.
Охрещення Володимира Святославина і навернення в християнство підданих його країни пов’язується із військовим походом київського князя на грецьке місто Корсунь. Володимир прийняв хрещення в Корсуні та взяв шлюб із грецькою принцесою Анною. Після хрещення Володимира Святославина, очевидно, відбулося масове хрещення киян. Хрещенню киян передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсім недавно спорудженого в центрі столиці. Князь наказав, як повідомляє літописець, “поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню віддати”[7].
Відразу після знищення язичницьких ідолів у Києві розпочалася насильницька християнізація населення Новгородської землі, яку проводили урядовці Добриня та Путята. Велику активність їх у цьому засвідчують скупі, але дуже промовисті слова новгородського книжника: “Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем”.[8]
За правління Володимира Святославина не всі давньоруські землі було цілком християнізовано, але є вагомі підстави вважати, що більшість населення країни навернулася, принаймні формально, в нову віру. Було закладено основи церковної організації. Розростаючись у глиб і в широчінь, вона об’єктивно виражала єдину для всього населення Київської держави приналежність. Церква сприяла зміцненню територіально-адміністративного поділу, засновуючи єпископії в адміністративно-політичних центрах давньоруських земель-князівств, що формувалися. Все це відповідало потребам об’єднавчої політики київського уряду та згуртування країни.
Однак процес християнізації держави йшов повільно, а деколи й хворобливо (надто у віддалених від київського центру областях). Населення Київської Русі гостро реагувало на нові ідеологічні віяння, що розповсюджувалися на всій території. Християнські проповідники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволення народу, яке іноді перехлюпувалося через край і виявлялося у формі фізичної розправи над ними. Протягом одного лише десятиліття в Новгородській землі було забито трьох єпископів. Перші поставлені в Ростові єпископи Федір і Ларіон, зустрівшись із незадоволенням тамтешнього люду, змушенні були покинути цей край. Не більшого успіху в справі навернення населення Ростовської землі в нову віру досяг і їх наступник - чернець Києво-Печерського монастиря Леонтій. “Житіє” цього святителя, згодом проголошено церквою святим, повідомляє про те, що Леонтій, узявшись навіювати християнське віровчення дітям, був скараний їх батьками на смерть. Тільки єпископу Ісайї, котрий заступив Леонтія, вдалося винищити геть кумирів язичницьких богів, шанованих тамтешніми поселянами.
Ініціаторами й організаторами опору християнству виступали насамперед служителі язичницького культу - волхви. Вони, зокрема, були призвідцями заворушень у Суздальській землі, що мали місце 1024 року. Вони звинувачували місцеву знать у приховуванні хліба від голодних, ганили християнську віру.
Але запровадження християнства на Русі за Володимира Святославина, все ж мало багатогранні й далекосяжні наслідки. В некролозі на смерть князя, вміщеному в "Повісті минулих літ” , його автор чітко усвідомлював, “... скільки добра він зрив у Руській землі, охрестивши її, і до бога привів.”[9]
Розглянуті в даній роботі матеріали різних історичних джерел та наукових праць дозволяють зробити певні висновки.
1. Можна стверджувати, що коли Київська Русь увійшла до християнського світу як рівноправний партнер, то отримала значні позитивні імпульси, що безумовно сприяли розвиткові її культури загалом і релігійної свідомості зокрема.
2. Водночас давньоруська епоха стала добою протистояння старої і нової релігійних систем, взаємопроникнення ідей, що спричинило появу такого духовного феномена, як двовірство. Розвинене в пору державотворення східнослов’янське язичництво не відразу поступилося місцем новій вірі.
3. Апарат церкви за підтримки світської влади поступово, але неухильно завойовував позиції в усіх куточках східнослов’янських земель і, зокрема, на території південноруських земель.
4. Функції язичницьких богів перебрали на себе окремі християнські святі, деякі православні свята наклалися на дідівські ритуали.
Література
1. Моця О. Чому Русь прийняла християнство? // Людина і світ. – 1999. - №1. - С.21-23
2. Моця О., Ричка В. Київська Русь від язичництва до християнства. – Київ, 1996. –191 с.
3. Повесть временнх лет. - К.: Глобус, 1989. – 139 с.
4. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1981. - 367с.
5. Толочко П. Київська Русь. - К.: Абрис, 1996. - 360 с.
6. Филатов С. Языческий вызов христианству // Дружба народов. - 1996. - № 3. - С. 139-143
[1]Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1981. - С.3
[2]Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1981. - С.354
[3] Моця О. Чому Русь прийняла християнство? // Людина і світ. – 1999. - №1. - С.21.
[4]Филатов С. Языческий вызов христианству // Дружба народов. - 1996. - № 3. - С. 139
[5] Повесть временнх лет. - С. 25
[6] Моця О., Ричка В. Київська Русь від язичництва до християнства. – Київ, 1996. – С 57.
[7] Там само. – С. 67
[8] Моця О., Ричка В. Київська Русь від язичництва до християнства. – Київ, 1996. – С 69.
[9] Повесть временнх лет. - С. 41