Слід враховувати і те, що навіть справжня політична революція, за висловом Ж.Жореса, – це лише варварська форма прогресу.
Проповідь любові до ближнього, милосердя, добродійна діяльність не спроможні, зрозуміло, усунути джерела антагонізму у стосунках між людьми, але вони можуть полегшити страждання віруючих, пом’якшити гіркоту життєвих знегод.
Звичайно, для тих політичних сил, що у боротьбі за владу не схильні спускатися до повсякденних потреб індивіда, на якого дивляться як на нуль, виходять із принципів: "чим гірше, тим краще", "того, хто падає, підштовхни", "хто – кого", роблять своєю метою визволення від "химери совісті", хто шукає основу політичного руху в ненависті, все, що відриває, відволікає від розпалювання між- та внутрішньокласової боротьби, хоч у якійсь мірі пом’якшує жорстокість міжлюдських стосунків, сприймається як кістка у горлі, як "невыразимейшая мерзость".
Пересічний віруючий на відміну від дослідника оцінює не релігію взагалі, а власну релігійну конфесію, оцінює не з погляду науки, людства, а насамперед із погляду своїх особистих незадоволених повсякденних інтересів. Віруючому релігія може бути корисна своєю психотерапевтичною, компенсаторною функцією, формуванням переконаності, що Бог не залишить його одного в біді, можливістю реального спілкування з одновірцем та ілюзорного спілкуванням із Богом у молитві.
Оскільки почуття любові не може реалізуватися в повсякденних відносинах віруючого з іншими людьми, витісняється злобою, заздрістю, жорстокістю, релігія відкриває віруючому можливість реалізувати ці свої нереалізовані почуття у спілкуванні з Богом.
На жаль любов до Бога не обов’язково виростає з любові до людини. Вона може виростати і з ненависті до неї. Порівняємо дві думки на одну тему. Вони відрізняються тональністю, розстановкою акцентів. "Протягом століть українські дівчата... дивлячись в оченята своїх новонароджених діточок-пташенят, молили в Господа Бога здоров’я і кращу для них долю.., всього того, чого мати не зуміла дати ... "... Мати повивала мене, малого, і в ночі на свічку Богу заробляла; поклони тяжкії б’ючи, Пречистій ставила, молила, щоб доля добрая любила її дитину... Добре, мамо, що ти зараннє спать лягла, а тоб ти Бога прокляла за мій талан" (Т. Шевченко). Перша висловлює розчулення (умиление), невмирущу надію на краще, друга – почуття обурення, розчарування, зраджених надій від усвідомлення прірви між релігійними надіями, сподіваннями та суворою дійсністю.
Суперечливість соціальної ролі релігії знаходить вираз у тому, що релігія може як освячувати авторитетом Бога пануючі в соціальній системі матеріальні відносини і духовні цінності, тяжіти до ідеалу "не потрібно ні землеробства, ні промисловості, ні освіти. Потрібно, щоб було тихо", так і закликати до зміни відносин, цінностей, виконувати роль ідеалу, що протистоїть дійсності. Навіть при самому прихильному відношенні до релігії тому, хто бажає залишитись об’єктивним, треба визнати, що люди з психологією раба, нуля, черв’яка можуть створити лише таке суспільство, де "внизу власть тьмы, а вверху тьма власти".
В релігійній діяльності, як і у політичній, нерідко віруючим здавалось, що вони боролись за своє визволення, в той час, як насправді вони билися за своє поневолення. Розірвавши одні ланцюги, віруючі, як і атеїсти, можуть замість них викувати ще більш важкі.
Войовниче неуцтво віруючих, їхня політична активність, що немає під собою мінімуму політичної культури, можуть мати настільки ж згубні наслідки, як і їхня пасивність, коли релігія відволікає від боротьби. В обох випадках результати активності або пасивності віруючих не збігаються з їхніми намірами, цілями.
При оцінці соціальної ролі релігії не можна закривати очі на те, що релігія може не тільки об’єднувати, але і роз’єднувати. Релігія може розпалювати ворожнечу, ненависть між людьми, народами, плекати, підтримувати націоналізм і навіть законодавча заборона такого розпалювання може залишитися лише на папері. Одночасно, оскільки в релігійних об’єднаннях, організаціях потреба в спілкуванні задовольняється не тільки у молитві, в уявному спілкуванні з Богом, але і реально – у повсякденному спілкуванні віруючих один з одним, оскільки суттєвою стороною релігії є добродійність, милосердя, духовна, а інколи і матеріальна підтримка, розрада, оскільки релігія вимагає дотримання загальнолюдських моральних норм, оцінювати соціальну роль релігії як виключно реакційну було б помилкою.
До оцінки соціальної ролі релігії необхідно підходити конкретно історично. У кожному конкретному випадку необхідно спеціальне дослідження того, яким соціальним силам служать релігійні авторитети.
Релігія уповільнювала суспільний розвиток, оскільки віруючі переконані у тому, що суспільний лад є не наслідком їх власної діяльності або бездіяльності, а дарований їм потойбічними силами, відчувають себе нулями, оскільки віруючий робить вибір тим, що уникає власного вибору, намагається зняти відповідальність з себе і перекласти його на зовнішні обставини, оскільки культ ідеалів перетворюється у культ ідолів, оскільки в релігії моральність ще придушується жертвоприношеннями. Але це лише одна сторона справи. Є і інша.
Притаманна релігії ідея святого, священного, абсолютних соціальних цінностей – це не убогість, це не рабська, а велика ідея, без втілення якої в життя розглагольствування про свободу перетворюються в обдурення народу. Ще Августин звернув увагу на те, що той, хто ототожнює Бога з добром, хоче стати щасливим вже на землі і добутися, домогтися цього власними силами. Ці "дрібниці" проігнорували войовничі атеїсти, які в словах "бог та релігія" бачили лише "темряву, морок, кайдани і батіг" (В. Белінський).
Релігія – це не тільки вираз несвободи людей, але і вираз, прагнення подолати несвободу. Свобода людей і у ставленні один до одного, і у ставленні до природи не може і не повинна бути абсолютною. Абсолютна свобода – це свавілля, це розпад суспільства як системи, її дезорганізація. Обмеження сваволі людей в інтересах самозбереження як суспільства, так і індивіда. З цим не бажають рахуватись ніцшеанці усіх часів та усіх мастей, як ультраправих, так і ультралівих.
Велич Ісуса як мислителя, як людини – зокрема в розумінні того, що свобода – це не свавілля. Ісус заслуговує повагу всіх людей, незалежно від їх ставлення до релігії, за те, що він підхопив і поніс у маси одну з найвеличніших думок людства: "Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви, бо в цьому Закон і Пророки. Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, – і нею багато-хто ходить; бо тісні ті ворота і вузька дорога, що веде до життя, – і мало таких, що знаходять її!" (Мт., 7, 12 – 14).
Щоб стати людьми, навчитись жити як люди, цей основний принцип моральної культури і одночасно основний політичний принцип демократичного соціалізму – принцип гармонії суспільних та особистих інтересів – повинен стати "категоричним імперативом", яким в своїй поведінці керується кожна людина.
Завершуючи тему, повернемося ще раз до тези Канта: "Якщо Бога нема, то все дозволено". Якщо під Богом розуміти абсолютні соціальні цінності, святе, священне, то такий Бог повинен бути у кожній людині й будь-якому суспільстві. Поняття "Бог", як і усі поняття, є за своїм походженням суб’єктивним, тобто, створене людьми. Але від цього воно не втрачає загальнолюдської цінності, корисності, оскільки ядро цього поняття – почуття святого, священного – спрямоване саме проти свавілля, уседозволеності, суб’єктивізму.
Коли критика релігії переростає у заперечення таких абсолютних цінностей і апологію уседозволеності і сваволі, то така псевдореволюційна критика релігії і для суспільства і для індивіда небезпечніша, ніж релігія. Так, для Ніцше "золоте правило моралі" – це не обов’язковий для кожної людини, непорушний "категоричний імператив", а усього лише "Молох абстракції", якому "надлюдина" не схильна приносити жертву. Зрозуміло, щоб захистити людей від свавілля моралі взагалі, релігійної моралі зокрема, недостатньо. Для цього потрібні перш за все високий рівень матеріального виробництва, політичної культури, розподіл влади.
Однією з таких передумов є і моральна культура народу, у формуванні якої релігія може відігравати важливу роль. Елементарним проявом такої культури є усвідомлення того, що там, де все відносно, де нема нічого святого, священного, де відсутні абсолютні цінності, де за виразом В. Бєлінського "вимовляють боже ім’я, чухаючи собі задницю", там звільняюче від відповідальності гасло "грабуй награбоване" стає більш привабливим ніж релігійні заповіді "не вбивай", "не кради", там громадянська війна стає реальністю., ніхто не гарантований від свавілля.
Якщо люди не бажають самознищення, над зіткненням їх індивідуальних, групових, національних інтересів повинна завжди променіти, сяяти зірка загальнолюдських, абсолютних цінностей.