Смекни!
smekni.com

Специфіка адвокатури в Україні (стр. 3 из 9)

Адвокатура — важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян та організацій[14, с. 5].


1.2 Розвиток адвокатури в Україні у дореволюційний період (1864-1917 рр.)

Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно простежити з того часу, коли вона була організаційно оформлена й законодавчо закріплена як особливий правовий інститут. Щоправда, й до цього в Україні існувало так зване судове представництво.

Зокрема, ще за часів Київської Русі (IX—XIIIст.) роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послухи (свідки порядного життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту). В цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, праця захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.

Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби (XIV—XVIст.). Як відомо, землі України в останній чверті XIV ст. були підпорядковані Великому князівству Литовському, а після укладення в 1569 р. Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внаслідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно-політичні наслідки для України, але й справило певний позитивний вплив, зокрема, на формування основ правової системи України. Особливу роль у цьому плані відіграли Литовські статути і магдебурзьке право [37, с. 129].

Привнесення на Україну прогресивного права зумовило витіснення звичаєвого права законом спочатку у містах, де впроваджувалося магдебурзьке (німецьке) право (XIV—XVОТ.)) а дещо пізніше — й у загальнодержавних судах (XVст,). Вперше станова професійна адвокатура з'являється у міських судах, а згодом — у загальних публічних. Назва «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається в «Правах, по которым судится малороссийский народ» — пам'ятці козацького права 1743 р., тобто в період гетьманщини в Україні. Доти ж перший Литовський статут 1529 р. вживає термін «прокуратор». Щоправда, вживаються слова «адвокат» — «адвокатує», але вони стосуються адміністративних урядовців — (війтів). Щодо терміну «професійна адвокатура», то тут слід зробити слідуюче пояснення. Справа в тому, що за часів суцільного панування звичаєвого права, коли, як вже зазначалося, праця захисника носила громадський або товариський характер, захисником міг бути кожний життєво досвідчений чоловік, обізнаний з правовим звичаєм, який з громадських, товариських спонукань намагався захистити право звичаю для добра ж сторони». Однак в міру того, як право писане — закон витісняє право звичаєве, захисником вже може бути людина, яка добре обізнана з писаним правом — тобто професійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного оформлення ще був віддалений у часі.

Таким чином, коли в українських містах було запроваджено магдебурзьке право, в міських судах вперше у XVст. із'являється захисник як професійний юрист. Однак в ці часи ще відсутні будь-які норми, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа могла б виступати у суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожний повноправний мешканець міста.

Уже в XVIст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих — господарських, а також у судах гродських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста — «прокуратора, або речника». Так, Литовський статут, який діяв на українських землях аж до 1842 р. в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 й 1588 рр.) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах [36, с. 124].

Зокрема, встановлювалося, що захисникам могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич) за винятком духовних осіб та судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.

Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це.

Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати.

Окремі норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником основ етики. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики. Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме вчинення шкоди клієнтові.

Отже, на основі Литовського статуту в Україні вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію.

Норми Литовського статуту й магдебурзького права залишалися діючим правом й у період гетьманщини (1648 — кінець XVIIIст.). Однак ні Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже магдебурзьке право не могло знайти в тогочасній Україні повного застосування. У першій половині XVIIIст. розпочалася кодифікація українського права, яка закінчилася в 1743 р. В результаті цього був вироблений проект кодексу українського права під назвою: «Права, по которьім судится малороссийский народ». Слід зауважити, що хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.

Глава VIIIзгаданої кодифікації присвячує п'ять (7—11) артикулів, що містять 21 пункт, шо стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул 7 намагається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокат, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, который в чужом деле, с поручения чиего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и росправляется».

Крім професійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін).

До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Нехристияни могли захищали тільки своїх одновірців, а духовні — лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта [13, с. 135].

Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відшкодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займатися адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за умисне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося навіть відрізання язика (Литовський статут, як уже зазначалося, узаконював за це смертну кару). За неумисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що завдає клієнтові шкоди, «Права» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

Адвокатура України періоду гетьманщини була вже визнаною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку.

Перш ніж перейти до наступного етапу розвитку української адвокатури, слід зауважити таке. Як відомо, на той час Україна (її лівобережна територія) перебувала у складі Російської імперії, що було оформлено результатом народно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького, яка закінчилася її приєднанням до Росії за рішеннями Земського Собору від 1 жовтня 1653 р., Переяславської Ради від 18 січня 1654 р. і Березневими статтями 1654 р. Ними Україні була надана широка автономія, яка грубо порушувалася царизмом, а в кіпці XVIII ст. була взагалі ліквідована. Тому зрозуміло, що при характеристиці процесу заснування дореволюційної адвокатури на Україні в основу покладено закони та інші нормативні акти, прийняті царським урядом.

1.3 Загальна характеристика адвокатури за реформою 1864 року

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х рр. ХГХ ст. судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р. (зокрема, за «Учреждением судебных установлений»).

Адвокати іменувались повіреними і поділялися на дві категорії — присяжних і приватних.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного — не менше п'яти років.