Статті Загальної частини Кримінального кодексу України не тільки визначають ті чи інші поняття чи інституції, а й за загальним правилом, у сукупності зі статтями Особливої частини вказують на необхідність виконання чи утримання від виконання певних дій як одноосібне так і спільно кількома особами.
Статті Загальної частини в єдності зі статтями Особливої частини КК України мають імперативний характер[4]. Вони виконують функцію частини диспозиції для статей Особливої частини. Ст. 26 КК України встановлює заборону на участь у вчиненні злочину, тобто на виконання частини дій, передбачених як злочин в Особливій частині, ст. 27 забороняє підбурювальну, пособницьку та організаційну діяльність щодо цих дій, а ст. 28 — створення відповідних організаційних форм з метою скоєння зазначених злочинів.
Таким чином, слід враховувати, що текст ст. 26 КК України можна сприймати як: 1) визначення поняття чи інституту кримінального права; 2) визначення поняття чи інституту Загальної частини КК України; 3) елемент складу злочину, який містять дії тієї чи іншої особи.
Для правильного розуміння співучасті недостатньо такої об'єктивної ознаки, як участь кількох (двох чи більше) осіб у вчиненні злочину. Це пояснюється тим, що спостерігаються випадки, коли дії кількох осіб, які сумарно призводять до одного злочинного результату, не можна кваліфікувати як співучасть.
Зміст цієї ознаки співучасті в теорії кримінального права тлумачиться досить неоднозначне. Насамперед є різні думки щодо віднесення спільності до об'єктивної чи суб'єктивної сторони співучасті. З цього приводу існують три основні позиції.
Так, П.Ф. Тельнов вважає, що спільність це об'єктивна ознака, що визначає взаємозв'язок дій співучасників[5]. О.О. Піонтковський вважає спільність передусім ознакою суб'єктивною[6]. Водночас спільність розглядається не стільки як об'єктивна, скільки як суб'єктивна ознака співучасті, що, зрозуміло, передбачає вивчення спільності як об'єктивної ознаки співучасті. Так, один з прихильників такої позиції Ф.Г. Бурчак стверджує, що «спільність — це ознака не тільки об'єктивна, а й суб'єктивна»[7].
Домінантною є позиція Г.О. Крігер та П.І. Гришаєва, викладена ними у цитованій раніше монографії «Співучасть за радянським кримінальним правом». Автори називають чотири складові, що, на їхню думку, становлять поняття спільності:
1) злочин вчиняється загальними, спільними зусиллями кількох осіб;
2) злочинний результат (наслідок) має бути для всіх цих осіб спільним, єдиним;
3) дії кожного співучасника є в конкретній ситуації вчинення злочину необхідною умовою вчинення дій іншими співучасниками;
4) злочинний результат, чи факт вчинення злочину перебуває у причинному зв'язку з діями кожного із співучасників. Такої самої думки дотримується М.І. Бажанов[8].
Крім зазначених міркувань щодо визначення поняття спільності, в монографії недолік позиції П.І. Гришаєва і Г.О. Крігер, на нашу думку, полягає у тому, що вони розглядають спільність тільки як об'єктивну характеристику співучасті, не враховуючи органічної єдності спільності дій і спільності умислу при співучасті. На таку однобічність розуміння спільності вказувалося й у спеціальній літературі. Так, О. О. Піонтковський писав, що «не можна повністю погодитися з П.І. Гришаєвим та Г.О. Крігер, які розуміють спільність виключно в об'єктивній площині».[9]
Водночас спільність означає і наявність певної психічної єдності, психічного зв'язку між особами, що діють спільно". В цьому разі, безумовно, слід говорити про спільність як суб'єктивну ознаку співучасті.
На нашу думку, П.І. Гришаєв та Г.О. Крігер недостатньо обґрунтовано визначають зміст спільності як такі дії співучасників, коли діяння кожного з них є необхідною умовою вчинення дій іншими співучасниками. За П. І. Гришаєвим і Г.О. Крігер, спільність виражається у вчиненні злочину загальними, спільними зусиллями кількох осіб.
У кожному конкретному випадку потрібно вивчати об'єктивний взаємозв'язок або взаємозумовленість дій кількох осіб, що, безумовно, є сутністю спільності.
Стрижнем питання про спільність як об'єктивну ознаку співучасті є те, що кожен із співучасників робить свій внесок, який відбивається в конкретних зусиллях, спрямованих на досягнення злочинного результату; кожний співучасник своїми зусиллями створює умови для дій виконавця. Дії всіх співучасників стають взаємозумовленими.
Суб’єктивна сторона співучасті передбачає лише умисну форму вини. Вина- це психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння, а у злочинах з матеріальним складом - і до його наслідків у формі умислу або необережності. Відповідно до ст. 24 КК України злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Аналіз законодавчого визначення умисної вини дає змогу виділити як її складові три розпізнавальні особливості, що характеризують психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його наслідків: 1) усвідомлення особою суспільної небезпеки (суспільної шкідливості) її діяння; 2) передбачення його суспільне небезпечних наслідків; 3) бажання настання таких наслідків або свідоме їх допущення. Перші дві ознаки становлять інтелектуальну сферу психічної діяльності особи, тобто інтелектуальний момент умислу, а третя —його вольову сферу, вольовий момент умислу.
Прямий умисел, виходячи з ч. 2 ст. 24 КК України, — це таке психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, при якому вона усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння, передбачає можливість або неминучість його суспільне небезпечних наслідків і свідомо припускає їх настання.
Інтелектуальним моментом тут є усвідомлення суспільної небезпеки своєї поведінки і передбачення її шкідливих наслідків. Поняття ці хоч і належать до однієї, інтелектуальної, сфери психіки, але різні за своїм змістом.
Свідомість охоплює не тільки чітке розуміння фактичної сторони скоюваного, його змісту, характеру і всіх інших об'єктивних ознак, а й певне розуміння соціальної значущості вчиненого діяння, його соціальної шкідливості[10].
Передбачення означає, що у свідомості особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут має конкретний характер. Особа має чітке уявлення, що саме від її конкретного діяння будуть або можуть бути суспільне небезпечні наслідки.
Вольовий момент прямого умислу — це бажання настання передбачуваних наслідків своєї діяльності чи бездіяльності. Частіше особа прагне в такому разі досягти якоїсь мети, задовольнити якусь потребу.
Теорія кримінального права при розкритті умислу у вчиненні злочину у співучасті нерідко виокремлює дві специфічні ознаки, що належать до інтелектуального та вольового моментів умислу: обізнаність і узгодженість[11].
На нашу думку, виокремлення цих ознак є недостатньо обґрунтованим. Взаємна обізнаність означає, що кожен із співучасників знає про те, що він скоює злочин не один, а спільно, хоча б ще з однією особою, що його злочинні дії (бездіяльність) є частиною спільного злочину і його особиста участь у вчиненні злочину усвідомлюється іншими співучасниками.
Цілком логічним буде висновок: зазначені вище ознаки мають бути відображені в угоді або змові (або мовчазній згоді) між двома особами, які діють умисно спільно, з приводу вчинення злочину. Така змова з певними застереженнями цілком відповідає поняттю «узгодженість». Отже, узгодженість та взаємна обізнаність є тотожними поняттями.
Змова як ознака співучасті, що здебільшого виділяє співучасть із маси інших злочинних проявів, може бути або попередньою (до початку вчинення злочину), або відбуватися під час злочину на місці його вчинення (після початку виконання об'єктивної сторони). Попередня змова характеризується, як відомо, насамперед тим, що співучасники до початку виконання об'єктивної сторони злочину вступають у змову про його вчинення.
У теорії кримінального права проблема необхідності двостороннього чи одностороннього суб'єктивного зв'язку при співучасті розв'язується по-різному. Частина фахівців кримінального права обґрунтовує необхідність лише двостороннього суб'єктивного зв'язку співучасників, для наявності якого необхідною є взаємна обізнаність не менш як двох співучасників про спільне вчинення злочину. Водночас у минулі роки деякі автори обстоювали можливість одностороннього чи мінімального суб'єктивного зв'язку, при якому співучасник (здебільшого виконавець) може бути не обізнаний щодо участі інших осіб у вчиненні злочину.
Цю думку висловлював О. М. Трайнін. Розглядаючи суб'єктивну сторону співучасті, він писав, що вона «можлива і без попередньої узгодженості співучасників і навіть взагалі без будь-якої узгодженості між ними». Принаймні, зазначав він, необізнаність виконавця не виключає співучасті. На думку О.М. Трайніна, для встановлення співучасті достатньо, щоб «підбурювач чи пособник знав про діяльність виконавця».
Проте чинний КК України[12] у ст. 26 визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (таке саме за змістом положення закріплено і в ст. 32 КК Російської Федерації[13]). Зрозуміло, що поява терміна «умисно» перед словом «злочин» пов'язана передусім з бажанням законодавця закріпити вирішене в теорії питання необережної форми вини у співучасті. Цим підкреслюється, що співучасть можлива лише в умисних злочинах. У пояснювальній записці до ст. 26 проекту КК України його автори зазначають, що «співучасть передбачає не тільки спільну умисну участь у злочині, а й умисний характер самого цього злочину»[14].