Обґрунтовано, що стратегічне планування є закономірним етапом еволюції системи планування, а в умовах багатоукладної економіки - основним інструментом державного регулювання соціально-економічного розвитку міських поселень та раціонального використання ресурсів як на загальнодержавному рівні, так і на рівні територіальних громад. Воно являє собою сукупність науково обґрунтованих напрямів, методів та прийомів, які становлять методологію управління адміністративно-територіальними одиницями в умовах підвищеної нестабільності та невизначеності зовнішнього середовища та містить значний потенціал щодо підвищення ефективності прийняття управлінських рішень з боку державних органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування. Крім того, доведено, що стратегічне планування – це адаптивний процес, за допомогою якого здійснюються регулярна розробка та корекція системи досить формалізованих планів, перегляд змісту заходів щодо їх виконання на основі безперервного контролю та оцінки змін, що відбуваються зовні та всередині системи.
Стратегічне планування дає змогу органам місцевого самоврядування поєднувати аналіз поточних подій, прогнози соціально-економічного розвитку і сценарії можливого майбутнього з виробленням стратегії, а також формувати загальне бачення перспектив, розробляти плани розвитку, прийнятні для територіальної громади та суспільства в цілому, тобто стимулює їх до стратегічного мислення та дій. Найбільш помітною перевагою запровадження стратегічного планування є досягнення певного консенсусу, узгодженості інтересів та дій всіх сторін, зацікавлених у реалізації плану (органів влади, громадськості та підприємницьких структур). Дослідженням визначено, що міста взагалі, і особливо великі, в кінці ХХ століття стали зосередженням основного творчого і економічного потенціалу розвинутих країн і “генераторами” їх швидкого зростання. Для них характерна активізація науково-технічного прогресу, збільшення частки науковців тощо. Як правило, великі міста мають складну галузеву структуру економіки, більш високий технічний рівень промисловості, ніж у середньому по країні, що стимулює підвищення продуктивності праці та інтенсифікацію виробництва, створює умови для гармонійного розвитку особи. Вони є провідними науковими центрами та несуть, як правило, досить важливе адміністративне навантаження.
Тому в дисертації вказано на те, що при стратегічному плануванні економічного розвитку великих міст необхідно враховувати, що вони формуються як міста-підприємці, які являють собою територіальні утворення, що об’єднують місцеві соціальні, політичні і економічні ресурси в єдиний взаємопов’язаний організаційний комплекс з метою розробки чіткої стратегії перспективного розвитку. Формування міст-підприємців в Україні є важливою проблемою регіональної політики держави і зумовлюється, передусім, впливом структурних зрушень в економіці та переміщенням центрів економічної ініціативи на рівень місцевого самоврядування.
У процесі дослідження встановлено, що до особливостей стратегічного планування економічного розвитку великого міста належать:
- підхід до нього як до відносно автономної територіально-економічної системи і частини господарського комплексу країни, тісно взаємопов’язаної з територією, що його оточує;
- системність, ієрархічність, стохастичність і багатофункціональність;
- різноваріантність шляхів вирішення поставлених проблем і способів досягнення окремих цілей. Така структура забезпечує гнучкість плану за умов невизначеності майбутнього і ймовірності настання ризиків різного походження.
У дослідженні наголошується на тому, що особливістю стратегічного планування економічного розвитку великих міст є використання маркетингу міста, який передбачає, як зробити місто найбільш привабливим для життєдіяльності, виробництва та інвесторів, і засоби реалізації цієї привабливості, забезпечуючи тим самим приплив інвестицій і економічне зростання. Серед факторів маркетингу міста важливу роль відіграє архітектура, соціально-виробнича інфраструктура, розвиток інноваційних підприємств тощо.
Аналіз наукової літератури також дав змогу дійти висновку, що більш широке впровадження в практику ідей стратегічного планування має передбачати тісну співпрацю всіх зацікавлених сторін, створення в органах управління спеціальних підрозділів щодо координації роботи зі стратегічного планування та встановлення зв’язків і відносин підрозділів стратегічного управління розвитку міст з внутрішніми підрозділами державних адміністрацій та виконкомів, які беруть участь у цьому процесі. Напрямки вдосконалення роботи в цій сфері визначаються необхідністю подальшої адаптації теорії стратегічного планування розвитку організацій, яка використовується в сучасному муніципальному менеджменті, до рівня територіальних громад. З метою усунення певних недоліків стратегічного планування необхідно також поглибити теорію і систематизувати методологію управління розвитком міста та забезпечити своєчасне і регулярне надходження інформаційних, фінансових, матеріальних та інших ресурсів для активізації діяльності органів місцевого самоврядування з розробки стратегій розвитку міст.
У другому розділі – “стратегічне планування як інструмент ефективного використання ресурсного потенціалу великого міста” – на прикладі столиці України – міста-героя Києва аналізуються внутрішній економічний потенціал великого міста та зовнішні фактори, що впливають на його розвиток, визначаються проблеми соціально-економічного комплексу і пріоритети ефективного використання економічного потенціалу на основі визначення стратегій перспективного розвитку.
У дисертаційному дослідженні доводиться, що при стратегічному плануванні вирішуються завдання, які визначають характер економічних перетворень, стійкість економіки, рівень життя населення тощо. При цьому кінцевий результат не є строго фіксованим, а розміщений у певній зоні із заданими за величиною і часом граничними межами. Враховуючи відносно тривалий час, складність об’єкта, що розглядається, і в зв’язку із цим невизначеність багатьох показників, стратегічне планування значною мірою виконує функції активного прогнозу із застосуванням відповідних методів прогнозування при його розробці.
Наведений у дисертації аналіз демографічного розвитку міста показує, що демографічна криза, яка проявляється у погіршенні якісних і кількісних характеристик населення, охопила всі регіони України, в тому числі м. Київ, де вона набула гострої форми. До позитивних факторів демографічної ситуації в місті слід віднести: високий порівняно з іншими регіонами рівень життя, найкращі в Україні умови проживання, найбільший попит на робочу силу; до негативних – скорочення природного приросту населення, перевищення смертності над народжуваністю, старіння населення і скорочення його кількості у працездатному віці, наявність небажаної, в тому числі неконтрольованої міграції. Подолання негативних тенденцій в демографічному розвитку має передбачати такі стратегічні напрями в соціально-демографічній політиці: стимулювання народжуваності, охорона та збереження здоров’я дітей, сприяння підвищенню добробуту сімей та молоді, нейтралізація факторів, що зумовлюють підвищення смертності; регулювання міграційних процесів.
У процесі аналізу економічного потенціалу міста необхідно значну увагу приділяти оцінці людського фактора, а саме трудового потенціалу. В роботі доводиться, що трудовий потенціал на сучасному етапі розвитку технологій визначається далеко не лише чисельністю економічно активного населення, а передусім, його професійно-кваліфікаційним рівнем, розподілом за галузевою структурою зайнятості, рівнем мобільності робочої сили, статевовіковим складом у працездатному віці тощо.
Встановлено, що накопичений трудовий потенціал міста забезпечує додаткові можливості для інтенсифікації структурної перебудови його економіки, реалізація яких можлива в разі виконання таких пріоритетних завдань: забезпечення раціональної й ефективної зайнятості населення; вдосконалення нормативно-правової бази та подальшого реформування ринку праці; вживання заходів щодо покращення демографічної ситуації, зокрема зниження надсмертності населення в працездатному віці як фактора підвищення трудового потенціалу; стимулювання позитивних зрушень у галузевій структурі зайнятості населення; мінімізація рівня безробіття й повна ліквідація довготривалого безробіття. Особливу увагу слід звернути на раціональне використання трудового потенціалу жінок з урахуванням гендерного фактора.
Доведено виходячи з аналізу ресурсного потенціалу, що інноваційний шлях трансформації економіки міста виступає концептуальною основою перспективних перетворень, на якій мають реалізовуватись планові заходи. Таким чином, в стратегічному плануванні економічного розвитку міста необхідно враховувати інноваційний фактор розвитку. Воно має спрямовуватись на визначення майбутньої структури виробництва в місті, внесок кожного елемента економічної системи в економічний потенціал та інтенсифікацію дій у забезпеченні подібних змін інноваційного характеру. Очікуваним результатом при цьому має бути формування конкурентоспроможної економіки інноваційного типу, що на початковому етапі означає сучасну модернізацію, спрямовану не на нарощування обсягів виробництва, а на запровадження гнучких технологій з великою часткою програмно-інформаційних елементів.