Смекни!
smekni.com

Структура державного управління (стр. 6 из 7)

Визначальним фактором побудови організаційної структури державного управління виступає державний устрій.

Форма державного устрою – це спосіб територіально-політичної організації держави. Основними формами державного устрою є унітарна і федеративна держава.

Унітарна держава – єдина централізована держава, не розділена на самоврядні одиниці. Як форма державного устрою вона характеризується такими ознаками.

3. Вдосконалення структури державного управління

Одна з головних проблем, яка сьогодні стоять перед системою державного управління та суспільством, полягає в низькому рівні дотримання вимог законодавства всіма суб’єктами: й органами державної влади, і громадянами, і бізнес-структурами.

На це є декілька об’єктивних та суб’єктивних причин, одне з чільних місць серед яких посідає низька узгодженість нормативно-правових актів різного рівня з очікуваннями суспільства, за чого буква закону поступається звичаєвому праву. Ознаками цього стану справ є:

─ відсутність визначення проблеми, на розв’язання якої спрямовано нормативний акт;

─ невизначеність цілей державного регулювання;

─ відсутність індикаторів досягнення нормативним актом своїх цілей.

Підвищити рівень виконуваності законодавства можна завдяки застосуванню таких інструментів державного управління, якими зацікавленим групам надається можливість ознайомлення з проектами нормативно-правових актів та в яких чітко визначається, обчислюється й аргументується необхідність запровадження даного державного регулювання, аналізуються можливі альтернативи та доводиться, що запропонований нормативний акт розрахунково має найбільшу ефективність. За забезпечення нової якості системи державного управління, що її вимагає Президент України, в центрі уваги суспільства та держави має перебувати пересічний громадянин, а формування економіки відбувається на основі реалій та на засадах прагматизму. Така управлінська система безпосередньо повинна базуватися на безумовній участі зацікавлених неурядових інституцій, професійних кіл у формуванні та реалізації державної політики [16].

Такий інструмент в Україні визначено і закріплено законом «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Цей закон повністю відповідає найкращим світовим зразкам, і його положення аналогічні принципам регуляторної реформи, що здійснюється протягом останніх років країнами-членами OECD (Organisation for Economic Co-operation and Development) і, відповідно, країнами-членами ЄС. За цього слід зауважити, що регуляторна політика в першу чергу визначає певні стандарти щодо необхідних процедур підготовки та затвердження рішень на всіх владних рівнях, тобто принципи регуляторної політики мають дотримуватися як на центральному рівні державної влади, так і на рівні місцевого самоврядування, і тому слід визнати, що дотримання в повсякденній практиці державного управління принципів регуляторної політики сьогодні є суттєвою складовою «вхідного квитка» до ЄС.

В Україні регуляторна політика за своєю суттю не є окремою політикою державних органів в окремих сферах регулювання (наприклад ядерного регулювання, регулювання цін чи технічного регулювання), а виступає як інструмент адміністративної реформи. Саме тому використання норм та принципів регуляторної політики може забезпечити перехід системи державного управління України на якісно новий рівень, поставити державну владу на службу кожному громадянинові.

Але стан виконання цього закону є вкрай незадовільним. Цього висновку доходять як урядові інституції, так і незалежні аналітичні інституції та бізнес-асоціації.

Однією з внутрішніх причин цього є внутрішньовідомчі інтереси. За законом, методичне забезпечення діяльності органів державної влади, що здійснюють регулювання господарської діяльності, покладено на спеціально уповноважений орган центральної виконавчої влади з питань регуляторної політики – Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Згідно з положенням про Держкомпідприємництва його діяльність спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. За ідеологією регуляторної політики, проведення та реалізація якої є одним з основних завдань Держкомпідприємництва, спеціально уповноважений орган з питань регуляторної політики має виконувати функцію «сторожового пса», не допускаючи до затвердження проекти нормативно-правових актів, що не відповідають вимогам регуляторної політики. Але спрямування та координація діяльності Держкомпідприємництва з боку Кабінету Міністрів України призводить до певного конфлікту інтересів, за чого орган центральної виконавчої влади, що має право та інколи й обов’язок не пропускати рішення Кабміну, підпорядковується йому.

Тому на часі постала потреба в прийнятті рішення щодо вдосконалення структури державного управління, а саме щодо створення Національної комісії України з питань регуляторної політики – центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення здійснення державної регуляторної політики. Задля обмеження конфлікту інтересів у системі державного управління Національна комісія України з питань регуляторної політики має бути підзвітна Верховній Раді України, а її поточна діяльність повинна спрямовуватися та координуватися Кабінетом Міністрів України. Як убачається, таке рішення дозволить забезпечити на першому етапі належне виконання законодавства про регуляторну політику і, як наслідок, належне дотримання законодавства країни загалом. Вимоги регуляторної політики за умов свого неухильного дотримання здатні забезпечити реальну прозорість органів державної влади, а тому зрозуміло, чому регуляторна політика натикається на відкритий та прихований супротив [16].

Так, 17 травня 2006 року на засіданні уряду України була затверджена Постанова КМУ №683 «Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів». Цим документом було внесено зміни до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів, затвердженого постановою КМУ від 23 лютого 2006 р. №207, зокрема до пункту 1, а саме передбачено спрямування та координацію Держкомпідприємництва через Міністерство економіки України [20].

У зв’язку із цим слід наголосити, що відповідно до ст. 30 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» і до Положення про Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, затвердженого Указом Президента України від 25 травня 2000 р. №721 з наступними змінами та доповненнями, Держкомпідприємництва України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері підприємництва. Діяльність Держкомпідприємництва України до прийняття постанови КМУ №683 спрямовувалась і координувалась Кабінетом Міністрів України.

Відтак хоча Кабінет Міністрів і прогнозував, що внесені до переліку зміни і доповнення підвищать вплив відповідних міністрів на стан справ у доручених їм секторах державного управління, дозволять скоординувати діяльність інших центральних органів виконавчої влади і стануть іще одним кроком до переходу на сучасні принципи побудови системи виконавчої влади в Україні, та все ж належить визнати, що зниження рівня структурного підпорядкування контролюючого органу, яким у частині регуляторної політики в системі державного управління виступає Держкомпідприємництва, не тільки не знімає конфлікту інтересів, а навпаки, тільки збільшує його і підвищує ризик невиконання регуляторної політики.

Відповідно до покладених на нього завдань Держкомпідприємництва України має право призупиняти рішення центральних і місцевих органів виконавчої влади, що створюють перешкоди для вільного розвитку підприємництва, а в разі невиконання рішення спеціально уповноваженого органу про необхідність усунення порушень – призупиняти дію регуляторного акта або окремих його положень. Окрім того, комітет розглядає в установленому порядку проекти регуляторних актів, що подаються на погодження, ат відповідні аналізи їх регуляторного впливу, приймає рішення про погодження цих проектів або про відмову в їх погодженні, здійснює відповідно до закону експертизу регуляторних актів центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів, приймає рішення про необхідність усунення виявлених під час експертизи порушень принципів державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності. Необхідно зазначити, що основним положенням закону про засади державної регуляторної політики є положення про те, що спеціально уповноважений орган не може сам виконувати регуляторні функції. Водночас Міністерство економіки такі функції має. Відтак підпорядкування Держкомпідприємництва Міністерству економіки призведе до того, що орган зі спеціальним статусом, який є незалежним «контролером» процесу виконання регуляторних функцій, буде підпорядкований органу, підконтрольному йому за законом. Це фактично унеможливить дотримання засад державної регуляторної політики [20].