• розвиток науково-технічного прогресу без урахування екологічних вимог та обмежень;
• панування моделі ресурсомісткого, еколого-деструктивного економічного зростання з орієнтацією на збільшення обсягів споживання матеріальних благ;
• зростання чисельності народонаселення (демографічний «вибух»);
• стихійну антиекологічну урбанізацію (еколого-урбанізаційну кризу); мілітаризацію національних економік, нарощування діяльності військово-промислових комплексів.
Екологічні кризи за своїм проявом поділяються на дві групи. До першої належать кризи, які мають вибуховий характер. Типовими прикладами є промислові катастрофи (ядерні аварії на ЧАЕС та ЛЕС «Трімайл-Айленд», аварії на хімічних підприємствах у містах Уфі, Бхопалі). Другу групу складають повільні за характером розгортання екологічні кризи. Вони можуть розвиватися десятиліттями, доки нагромаджувані кількісні зміни у природному середовищі не трансформуються в якісні. Прикладами є екокриза Аралу та Приаралля, опустелювання землеробських регіонів.
Донедавна загострення суперечностей взаємодії суспільства з природою призводило до виникнення лише локальних або регіональних екологічних криз, тобто таких, які охоплювали природні продуктивні сили, загальноекологічні умови економічної діяльності й життя лише певної (але невеликої) частини людської спільноти. Однак із часом якісне ускладнення суперечностей природокористування, зростання їхніх просторових масштабів, з одного боку, та посилення інтернаціоналізації господарських зв'язків, екологічної взаємозалежності держав (виникнення транскордонних екологічних ефектів антропотехногенної діяльності, експорт власних національних екологічних проблем за кордон), а також зростання обсягів споживання і, відповідно, забруднення міжнародних природних ресурсів (Світовий океан, Антарктида, повітряний басейн, космічний простір) — з іншого, призвели, зрештою, до появи й загострення глобальних екологічних суперечностей.
Генеза названих суперечностей означає виникнення вперше в історії людства залежності кожної національної економічної системи й усього світового господарства від стану та змін планетарних природних умов і процесів. Сучасні глобальні екологічні суперечності по суті свідчать про гострий конфлікт між велетенською за своїми масштабами та інтенсивністю природо-трансформаційною діяльністю людства і біосферними процесами, їхніми асиміляційним та відтворювальним потенціалами. Нині правомірно говорити про інтернаціоналізацію генези суперечностей природокористування аж до конфліктного стану, тобто про реальну загрозу глобальної екологічної катастрофи.
| ■і.*X |
Основні напрями міжнародного економічного співробітництва в галузі екології
ЦІЛКОМ зрозуміло, що планетарний вимір, якого набрали екологічні проблеми розвитку цивілізації на сучасному етапі, об'єктивно висунуте длявсього людства завдання — всебічний захист, охорона та збереження земної біосфери шляхом об'єднання зусиль усіх держав світу. Саме завдяки спільним цілеспрямованим діям світового співтовариства можна усунути загрозу глобальної екологічної кризи, вирішити проблеми ресурсно-екологічної безпеки. Оскільки всі сучасні форми міжнародної економічної взаємодії так чи інакше, прямо або опосередковано віддзеркалюють систему відносин щодо привласнення, використання, обміну, розподілу, відтворення національних і світових природних ресурсів та умов, то від напрямів удосконалення цієї взаємодії великою мірою залежать перспективи забезпечення ресурсно-екологічної безпеки розвитку будь-якої країни, вирішення глобальних екологічних проблем і зрештою — життя й добробут нинішнього та майбутніх поколінь людства.
Отже, екологічні чинники стають одними з визначальних у формуванні та функціонуванні міжнародних економічних відносин. Тому доцільно розглянути основні напрями впливу екологічних чинників на міжнародні економічні відносини, їх удосконалення та реформування з урахуванням цих чинників, а також основні напрями міжнародного співробітництва у сфері охорони довкілля (рис. 21.1).
■ По-перше, наявна у світовому господарстві й посилювана під впливом НТР нерівномірність економічного розвитку окремих країн зумовлює і нерівномірність процесів природокористування та неоднаковість екологічних ситуацій у різних регіонах Земної кулі. Екологічні чинники потребують певних змін у розміщенні продуктивних сил як у межах національних кордонів, так і в масштабах світового господарства. Тобто розвиток природних та соціальних продуктивних сил, диференціація ресурсно-екологічних потенціалів окремих країн викликають зрушення у міжнародному поділі праці, а отже й появу нових форм міжнародного економічного співробітництва.
■ По-друге, дедалі відчутніший вплив на міжнародні економічні взаємозв'язки справляють природоохоронні заходи. Вони здійснюються відповідно до чинних у різних країнах законів, регламентів, стандартів якості навколишнього середовища та інших екологічних нормативів, які, до речі, мають істотні відмінності. Крім того, відносний рівень природоохоронних інвестицій і поточних витрат досить відчутно коливається в розрізі окремих країн. За інших тотожних умов це знижує міжнародну конкурентоспроможність товаровиробників у країнах з відносно вищим рівнем природоохоронних витрат і, навпаки, підвищує конкурентоспроможність продукції тих країн, які мають нижчий рівень екологічних витрат. Звідси виникає і поширюється нове явище в міжнародних економічних відносинах — своєрідний екологічний протекціонізм.
Чимало країн нині застосовують заборону та обмеження на виробництво, продаж, використання екологонебезпечної продукції, імпорт технологій і товарів, які становлять загрозу здоров'ю нації та завдають шкоди навколишньому середовищу. Вплив таких заходів на міжнародні економічні взаємозв'язки неоднозначний. В одних випадках це може приводити до скорочення й навіть припинення міжнародної торгівлі шкодливими товарами, в інших (якщо такі заходи застосовуються обмеженою кількістю країн), навпаки, — активізувати міжнародну торгівлю екологічно небезпечними товарами (збільшення постачань до країн, які не запровадили відповідних екологічних обмежень). Проте в обох випадках екологічні чинники зумовлюють диверсифікацію міжнародних економічних відносин, стимулюють пошук синхронізованих напрямів їхнього екологобезпечного розвитку, Створення міждержавних банків екологічної інформації, Створення міжнародних фінансових фондів охорони довкілля.
Література
1. Максаковский В. П. Географическая картина мира: в 2 кн. Москва, 2003.
2. Экология и мировая продовольственная проблема // Экономика и управление в зарубежных странах: Ежемесячный информ. бюллетень. Москва, 2005. № 1.
3. Экономическая география мирового развития XX века. СПб., 2003.
4. Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпенко, В.С. Будкін, К.: Либідь, 2007.- 640 с.