"Поглинання" містом місцепроживань вигляду в межах існуючого ареалу. В результаті цього процесу флора міста поповнюються за рахунок автохтонних (аборигенних) видів, які адаптуються до умов урбанізації і існують в місті із стабільною або збільшується чисельністю, а частина цих видів, які не можуть адаптуватися до нових умов, зникають з колишніх місцепроживань. Вірогідність зникнення прямо пропорційна ступеню порушення місцепроживань і обернено пропорційна чисельності популяцій вигляду.
2. "Зміна біотопів" і вселення в місто раніше неурбанізованих видів.
В цьому випадку флора міста також поповнюються за рахунок місцевих видів, які, як правило, не є вузько спеціалізованими і мають високий потенціал адаптації до умов життя в місті. Популяції цих видів в містах стають більшою мірою синантропними, ніж початкові популяції. По цій же схемі в міста проникають солелюбні і водно-болотяні види рослин, якщо в результаті використовування солі для танення снігу і льоду і підтоплення формуються міські місцепроживання з відповідними умовами. Вірогідність поповнення флори міст видами по даній схемі вище в тих випадках, коли початкові місцепроживання зовні міста зв'язані системою "коридорів" з їх міськими аналогами [17].
3. Формування нових екологічних ніш, які займаються вилами-переселенцями з інших географічних областей відповідно до їх екологічних вимог. Поповнення флори міст по цій схемі припускає наявність у видів механізмів активного і пасивного розселення. Активне розселення характерне для тих рослин, у яких є повзучі або "стелючі" погони або спеціальні (гідропневматичні) механізми розкидання насіння. У багатьох випадках подібного розповсюдження видів активному освоєнню нових територій передує, як правило, випадкове занесення або цілеспрямована інтродукція. Пасивне розселення характерне для більшості видів рослин. Агентами пасивного перенесення організмів або їх частин (насіння, плоди) є вітер (в цьому випадку процес перенесення називається анемохорією), вода (гідрохорія), тварини (зоохорія), людина (антропохорія). Повсюдно переважаюча частина нових видів, що потрапляють в містах з інших географічних регіонів, були занесені або завезені людиною, і лише після вселення види з пасивним розселенням використовують характерних для них агентів перенесення для закріплення в нових місцепроживаннях. В монографії Б. Клаусницера (1990) наведені десятки прикладів навмисної інтродукції.
4. Комбінована схема — результат процесів пасивного розселення і "зміни біотопів" раніше неурбанізованих видів.
Серед різних властивостей видів рослин, що використовуються у фітомеліоративних системах, виділяють наступні характеристики, які мають найбільше значення для досягнення високої ефективності фітомеліоративних заходів:
• здатність виростати в широкому діапазоні умов ґрунтового багатства, визначених механічним складом і запасом поживних речовин;
• широкий діапазон толерантності до умов ґрунтового зволоження;
• у ряді випадків, коли фітомеліоративні системи створюються в специфічних едафічних умовах, для досягнення бажаного ефекту необхідно використовувати рослини, спеціалізовані в виростанні на дуже багатих або, навпаки, дуже бідних місцезростаннях або в умовах одночасного затоплення і засолу; рослини засолених місцезростань проявляють і властивості високої стійкості до газо-аерозольних викидів;
• висока стійкість (відповідно, низька чутливість) до промислового газо-аерозольного забрудненням; як правило, листопадні дерева помірних широт і трав'янисті рослини посушливих місцезростань демонструють більш високу стійкість до цього чинника, ніж, відповідно, хвойні рослини і рослини більш вологих місцезростань;
• здатність поглинатизабруднюючі речовини з атмосфери або водногосередовища;
• добре виражені фітонциднівластивості;
• добре виражена здібність до іонізації атмосферного повітря;
• гіллясті крони з густим листям або щільною хвоєю, що є необхідною умовою для використовування рослин з метою шумопоглинання;
• високі естетичні якості: рослини з красивими, декоративними кронами, пагонами, квітками, плодами використовуються в архітектурно-планувальній фітомеліорації.
Інтродукція — переселення видів рослин і тварин у місця, де вони раніше не жили. Наприклад, види пшениці, ячменю, гороху завезені в Європу із Закавказзя, картопля — з Південної Америки, соняшник — з Північної Америки, кукурудза — з Центральної і Південної Америки. Інтродуктори, які серйозно займалися впровадженням виду у нові місцезростання, завжди були добрими екологами. Вони намагалися ввести вид у біотоп, який би нагадував той, в якому відбулася його еволюція. Для цього часто доводиться використовувати потенційні можливості виду-екзота — на акліматизаційних полях упродовж значного відрізка часу.
Процес інтродукції не припиняється. Негативні результати одержані в процесі інтродукції дерев і чагарників з рівнинних районів субтропіків, а також рівнинних і гірських видів із аридних областей (кедр атласький, кипарис вічнозелений та ін.). При доборі для інтродукції з метою збагачення міської дендрофлори слід передусім вводити в культури види даної флористичної області (Європейсько-Сибірської), а також з інших областей-аналогів і дещо термофільніших, географічно і екологічно близьких їм районів-неаналогів.
Людина, хоче вона цього чи ні, змінює географічне поширення рослин, тварин і мікробів. На окремих островах і континентах відбулася майже повна заміна ендемічних видів інтродуцентами. На Гавайськихостровах, наприклад, більшість співучих птахів — інтродуковані.
Екологічна політика має бути спрямована на підвищення продуктивності екосистем передусім за рахунок поширення популяцій місцевих видів, які впродовж еволюції виявили довговічність і стійкість проти несприятливих факторів середовища. В лісовому господарстві впровадження екзотів доцільне передусім для вирощування швидкорослих порід дерев шляхом створення плантацій (тополі, модрини, дугласії тисолистої, туї гігантської тощо). Водночас слід бути обережним, щоб не занести в місцеві екосистеми ті види рослин і тварин, поширення яких може негативно вплинути на природні чи штучні біоценози. Серед дерев і чагарників, які використовують в озелененні крупних міст, виділено три екологічні групи: найстійкіші до урбогенних умов (тополя, в'яз гладкий. ясен зелений, робінія, айлант, аморфа тощо); середньої стійкості (біота, смерека колюча, ялівець, модрина європейська, береза повисла, кизильники тощо); чутливі до забруднення (смерека звичайна і Енгельмана, модрина сибірська, всі види ялиці, сосни — звичайна і Веймутова, бук європейський, ялівець віргінський, жимолость та ін.).
Починаючи з XVII століття, в садах Європи поселився північноамериканський "емігрант" — яловець віргінський (J.virginianaL), досить поширений на батьківщині, який біля північного кордону ареалу сягає висоти 12—15 м зі стовбуром більше 1 м в діаметрі, а біля південного виростає до 24—30 м заввишки, стовбур буває до 1,5 м в діаметрі. Росте на сухих, виснажених ґрунтах на гравійних схилах гір, на річкових галькових терасах, уздовж берегів океану, на скелястих виступах. На півдні оселяється на болотах та вологих ґрунтах річкових долин, не минає свіжі глинисті, суглинкові, вапняні та піщані ґрунти.
Цей вид ялівцю славиться своєю деревиною, яку використовують для виготовлення олівців, тому цю рослину й називають олівцевим деревом. Підприємливі німці з цією метою утримують цілі ялівцеві плантації.
В Україну ялівець інтродукований Кременецьким ботанічним садом, що на Волині, у 1811 p., із того часу поширюється по всій території, в чому велику роль відіграв Нікітський ботанічний сад.
Цікаво, що швидкоросла порода з незвичайно ефектною кроною від природи схильна до поліморфізму, у нас почувається краще, ніж на батьківщині. 24 садові форми ялівцю віргінського можуть задовольнити фантазію найвибагливішого власника земельної ділянки, квітникаря-аматора, дизайнера озеленення. Яловець віргінський і справді екзотичне створіння природи. Створення контрастів, стабільності й монументальності — основне призначення хвойних у садово-паркових композиціях.
Туя складчаста, гігантська — ThujaplicataD. Don.Дерево до 30 (60) м заввишки і до 2 м у діаметрі з вузько-пірамідальною кроною, утвореною короткими горизонтальними гілками, які на кінцях звисають. Кора коричнювата, складчаста, відстає смужками. Хвоя луската, розміщена хрестоподібне, після розтирання ароматна, зверху темно-зелена, знизу — світліша з білими смужками. Шишки довгасті, завдовжки 1 — 1,2 см.
Природно поширена на Тихоокеанському узбережжі Північної Америки. Культивується в Україні. До шести років росте повільно. Потім ріст збільшується. Тіньовитривала, морозостійка, але молоді рослини під час морозу потребують захисту. Засуху витримує незадовільно. Краще росте і розвивається на потужних, багатих, вологих, але добре дренованих ґрунтах. Може рости на бідних ґрунтах. Доживає до 500 — 800 років.