Теорія і методологія дослідження управління

Узагальнення практичної (виробничої) діяльністі людей як процесу перетворення матеріального в ідеальне. Розкриття сутності та змісту теорії управління через процес пізнання. Дослідження науки управління, зв'язок науки управління з системою правових наук.

Реферат на тему

Теорія і методологія дослідження управління


Важливою складовою теорії є поняття, в яких зосереджено наше наукове знання про природу і сутність явища, відображені характерні закономірності й зв'язки. Поняття - це форма наукового мислення, форма пізнання реальної дійсності. Через систему понять виражається зміст теорії. Без чітких, науково обґрунтованих понять немає і не може бути наукової теорії. У цій системі виділяються категорії, що є максимально широкими, фундаментальними поняттями, що концентрують знання про найсуттєвіші сторони і властивості об'єкта, який досліджується, його закономірні зв'язки і відносини. Поняття не можуть бути раз і назавжди дані, вони постійно розвиваються, вдосконалюються при заглибленні у пізнання дійсності. Тільки оволодівши науковими поняттями, дослідник може науково осмислити процеси реальної дійсності, зрозуміти тенденції, перспективи їхнього розвитку. Серед управлінських понять і категорій є такі, які генетично походять з інших галузей знань, особливо філософії, кібернетики, психології, соціології, етики, моралі тощо.

При цьому важливо враховувати зауваження Гегеля, що «та дефініція, з якої якась наука починає абсолютно з самого початку, не може містити нічого іншого, крім певного коректного вираження того, що як відоме і загальновизнане уявляють собі як предмет і мету цієї науки». Природа поняття гнучка, весь час у русі, синтезується у більш глибокі і змістовні поняття.

Для понятійного апарату, дефініцій теорії управління характерні нечіткість, невизначеність, надмірна дискусійність, що негативно впливає на розвиток науки і суспільної практики (вище наводився приклад щодо визначення поняття «державне управління»). Хоча ми й усвідомлюємо, що поняття має відносний характер і будь-яке визначення віддзеркалює предмет не повністю, частково, однобічно, однак це не применшує значення наукової теорії, створення якої є не самоціллю, а методологічною основою практичної діяльності людей, її визначення не надумані, а детерміновані життям, практикою.

Ідеальне є матеріальним, пересадженим у людську голову і перетвореним у ній. Йдеться про конкретні реалії, й процес пізнання рухається від абстрактного, однобічного до конкретного, до внутрішньої єдності наших знань про той чи інший предмет. «Хто мислить абстрактно?» - запитав Гегель сам у себе і відповів: «Неосвічена людина. Той, хто мислить абстрактно, не може і не хоче помітити взаємозв'язок різноманітних аспектів предмета, що розглядається; конкретність об'єктивної реальності не лежить на поверхні, а є результатом багатоетапного аналізу і наступного синтезу, вона є синтезом багатьох визначень і у підсумку є єдністю різноманітного. Таким є науковий шлях пізнання явищ і процесів об'єктивної дійсності».

Об'єктивність пізнання є одним із наріжних положень філософії Гегеля. «Оскільки думка прагне скласти собі поняття про речі, то це поняття, а отже, і його безпосередні форми - думка і висновок не можуть складатися з визначень і відносин, що чужі зовнішнім речам». Хоча Гегель у поняття об'єктивності думки вкладав ідеалістичний зміст, сама ідея про об'єктивність логічних форм мислення є, безперечно, правильною.

Отже, наукова теорія, у тому числі управління, узагальнює, синтезує в концентрованому, узагальненому вигляді практичну (виробничу) діяльність людей як процес перетворення матеріального в ідеальне, тобто сутність і зміст теорії розкривається через процес пізнання. Оцінюючи ту чи іншу теорію (як предмет нашого дослідження - теорію державного управління), потрібно визначати, наскільки ефективно вона виконує властиві їй основні функції - гносеологічну, прогностичну, аксіологічну.

Сама по собі наукова теорія не реалізується, вона є тільки науковою методологічною основою практичної діяльності людей, що повинні бути озброєні теоретичними знаннями і водночас мати найновіші практичні навички, вміти поєднувати теорію з практикою. При цьому теоретичне узагальнення практичної діяльності у свою чергу збагачує і розвиває теорію. Всіх цих компонентів, якостей як в умовах ринкових відносин потрібна нова концепція управління, котра виходила б з об'єктивних законів ринку, враховувала специфічні умови становлення Української держави. Йдеться про створення власної науки управління, яка вивчала б внутрішні закономірності управлінської діяльності перехідного періоду й подальшого розвитку українського суспільства.

Наука управління покликана передусім досліджувати систему соціального управління, природу та зміст його функцій, форми і методи управлінської діяльності, взаємозв'язок між ними, організацію управлінської праці у різних сферах. Сам процес управління як реальна дійсність не входить до системи науки, а є об'єктом наукового пізнання, що відображається у свідомості дослідника у формі його теоретичної моделі з відповідними теоріями, науковими законами розвитку, ідеями, що і утворюють систему наукового знання. Лише у системі знань ми можемо отримати уявлення про реальний предмет. «Предмет, - писав Гегель, - без мислення і пізнання є певне уявлення або навіть лише назва; лише у визначеннях мислення і поняття він є тим, що він є». Сутність не сприймається людиною безпосередньо, а віддзеркалюється у свідомості в процесі пізнання, створення системи теоретичного знання, «...а коли б форма прояву і суть речей безпосередньо збігалися, - писав К. Маркс, - то будь-яка наука була б зайвою...».

Дослідження науки управління повинні мати чітко виражену мету і спрямованість - максимально сприяти досягненню найоптимальніших результатів у організуючій діяльності управління. Ця мета, власне, і визначає об'єкт і предмет, комплексний характер знань науки управління як творчого результату синтезування досягнень низки суспільних і природничих наук. Комплексний характер знань науки управління не позбавляє ЇЇ самостійності й певної відокремленості у загальній системі наук (вона має власний предмет дослідження, зміст та методи). Це лише підтверджує ту обставину, що постійно зростаюча складність соціального управління та його організуюча роль у житті сучасного суспільства об'єктивно вимагають розвитку та вдосконалення спеціальної галузі знань про управління - науки управління.

Наука управління - це організаційна наука, яка вивчає організаційний аспект управління. Всі ЇЇ зусилля і творчі пошуки, спрямовані на упорядкування взаємозв'язків керуючих і керованих систем, тобто на організацію складних процесів управлінської діяльності в усіх сферах соціального життя країни та її окремих територіальних одиниць. При цьому організація управлінських процесів включає системний (побудова систем) і функціональний (динаміка систем) аспекти управління. Вказуючи на організаційний характер науки управління, не слід забувати, що вона водночас є і політичною (організаційно-політичною) наукою.

Функціонування держави, а отже, і державного апарату неможливе без організуючої ролі права.

Право - найважливіший регулятор управлінської діяльності незалежно від того, в якій конкретній сфері вона здійснюється. Без його регулятивної і формалізуючої функції неможливо чітко і функціонально організувати управління складними соціальними процесами, сконцентрувати організуючу діяльність державного апарату, усіх його складових частин і структурних підрозділів. При цьому правові відносини у сфері управління складаються як відносини иторинного порядку, тобто зумовлені завданнями досягнення оптимальних результатів господарської і соціально-культурної діяльності.

Зв'язок науки управління із системою правових наук, насамперед з наукою адміністративного права, виявляється у трьох основних напрямах. По-перше, наука управління широко використовує досягнення юридичної науки, будує на цій основі висновки і практичні пропозиції. По-друге, висновки і практичні пропозиції науки управління, пов'язані з удосконаленням системи управління, її функцій, форм і методів управлінської діяльності, а також організації управлінської праці, у свою чергу, використовує юридична наука. По-третє, наука управління безпосередньо включає до свого арсеналу деякі правові проблеми, які стають спеціально-правовими проблемами цієї науки.

Правовою проблемою науки управління не є вся сфера правової регламентації і діяльності державних органів. Ця проблема має численні суто юридичні аспекти, що становлять предмет вивчення правових наук (питання законодавчої техніки, специфіка структури правових норм, їх тлумачення й застосування, гарантії реалізації та ін.). Водночас вона включає і питання, вивчення яких можна і необхідно віднести до науки управління: критерії обгрунтованості розподілу управлінських функцій у системі державного управління; визначення меж і ефективності правового регулювання у сфері організації державного управління; доцільність правового закріплення системи органів державного управління, її складу, конкретної структури і зв'язків із середовищем (передусім із системою керованих органів); встановлення порядку прийняття управлінських рішень, визначення формальних (нормативних) критеріїв обґрунтованості й ефективності даних рішень; закріплення чіткої системи моральної і матеріальної зацікавленості в ефективності управлінської діяльності на всіх рівнях її здійснення, встановлення відповідальності за прийняття необгрунтованих або помилкових рішень.

Наука управління - комплексна наука. Терміном «наука управління» на сучасному рівні наукових знань можна користуватись як збірним поняттям. Вона дедалі активніше відчуває процес диференціації на загальнотеоретичну і низку галузевих управлінських наук.

Управління в різних сферах суспільного життя має свою специфіку. Вивчення управлінського процесу вимагає диференційованого підходу, є предметом спеціального наукового дослідження, що є об'єктивною засадою, більше того, потребою розвитку системи управлінських наук, кожна з яких вивчає управління в межах свого предмета пізнання. Такими є наука управління виробництвом, дослідною діяльністю, науки, що вивчають управління у духовній сфері тощо. Всі вони мають власний предмет, характерні особливості методів наукового дослідження, а разом повинні забезпечити вивчення управління як цілісного суспільного явища.

Серед управлінських наук особливе місце посідатиме узагальнююча управлінська наука. Вона покликана досліджувати загальні об'єктивні закономірності розвитку і функціонування соціального управління, його сутність, природу, принципи здійснення управлінської функції, тобто сформулювати загальну концепцію управління, без чого важко глибоко дослідити предмет пізнання конкретних управлінських наук. Це загальна теорія соціального управління - інтегральна система науково-теоретичних знань про управління як єдину соціальну функцію. Немає іншої науки, до предмета дослідження якої входило б пізнання загальних, найсуттєвіших закономірностей здійснення цієї функції як цілісної системи. Вона виробляє загальнотеоретичні поняття й категорії соціального управління. При цьому слід зауважити, що будь-яка теорія, як би всебічно і глибоко не досліджувала дійсність, не може вичерпно й остаточно осмислити весь складний і суперечливий спектр властивостей, зв'язків і відносин, що постійно знаходяться у розвитку. Відомо, що матеріальний світ у своєму розвитку невичерпний, а тому його пізнання також невичерпне.

Предметом теорії соціального управління є загальні, найістотніші закономірності соціального управління як єдиного, цілісного суспільного явища, тобто закономірності, що випливають із суті управління як соціальної функції, притаманної всім історичним стадіям розвитку суспільства, а також найважливіші закономірності, зумовлені природою соціальної організації. Якщо фундаментальні закони теорії є загальними, то таку теорію слід назвати загальною.

Як відомо, кожному типу соціальної організації, кожному конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, специфічні процеси, форми і методи управління. Отже, теорія соціального управління досліджує загальні закономірності й найістотніші, специфічні закономірності, характерні для конкретних типів соціальної організації. При цьому вони вивчаються в діалектичній єдності як відображення реальної дійсності. Отже, теорія не звичайна сукупність знань про предмет, а чітко організована, органічно об'єднана система знань.

За своїм змістом предмет дослідження не залишається незмінним. Зміна предмета теорії відбувається разом із змінами системи знань про об'єкт дослідження. При визначенні предмета теорії необхідно враховувати рівень розвитку управління як суспільного явища і зміни системи знань про нього. Тобто не може бути раз і назавжди даного визначення предмета дослідження, воно потребує постійного уточнення з урахуванням специфіки суспільного розвитку і стану наукових знань. Наведене визначення предмета дослідження загальної теорії соціального управління, яке дається на незавершеній стадії диференціації управлінських наук, коли вони далеко не повністю викристалізувалися, є першим і значною мірою зумовлює напрям подальших досліджень.

Теорія соціального управління як загальнотеоретична наука, що синтезує наукові знання, вивчає управління як соціальне явище і не має прикладного характеру. Вона не претендує на розробку всього розмаїття функцій управління. Цими питаннями мають займатися часткові управлінські науки, що становлять єдиний науковий комплекс проблем управління.

І чим глибше пізнаватиметься природа управління, чим складнішим і специфічнішим буде процес управління у різних соціальних сферах, у суспільній діяльності людини, чим настійніше висуватиме суспільна практика вимоги удосконалення управління, тим інтенсивніше диференціюватимуться і розвиватимуться згадані часткові науки.

Удосконалення об'єктів управління, великий динамізм і багатогранність сучасної управлінської діяльності, поглиблення спеціалізації у практиці управління зумовили диференціацію науки управління, появу низки конкретних наук про управління. Процес вичленовування часткових управлінських наук із загальної науки управління тільки почався. Нині ще не можна вичерпно повно перелічити всі часткові управлінські науки. Деякі з них повністю сформувалися, а деякі ще не вийшли з ембріонального стану; цей процес розвивається і прискорюється. Підставою розмежування предметів окремих управлінських наук є сам зміст наукового знання.

Наукова класифікація явищ дійсності й заснована на ній класифікація наук і наукових теорій була розроблена ще Гегелем, який привів накопичені знання у систему, відповідну до внутрішньої логіки розвитку самого предмета дослідження. Йдеться про таку класифікацію наукових теорій, коли забезпечується взаємозв'язок у системі наук, що зумовлюється об'єктивним зв'язком між тими галузями дійсності, що відображені у цих науках. Це посилання покладене в основу й управлінських наук. До складу цієї системи входять галузеві управлінські науки, що створюються або вже створені (управління виробництвом, дослідною діяльністю тощо), міжгалузеві (наукова організація праці, управління персоналом тощо), спеціальні (психологія, соціологія управління та ін.), прикладні (техніка конторської справи, діловодство, рекламна діяльність, інформаційна забезпеченість, конфліктологія в управлінні тощо). Звичайно, межі тут рухомі й відносні, але з певними корективами таку класифікацію можна прийняти для окремих управлінських наук.

Загальна теорія соціального управління повинна займати провідне становище у системі управлінських наук, тому що її предмет становлять основні закономірності соціального управління. Вони є | визначальними щодо інших специфічних закономірностей управлінського процесу. Визнання прикладного характеру галузевих управлінських наук не означає, що у їхньому предметі не існує проблем на теоретичному рівні. Більше того, у деяких випадках галузеві науки ставлять і вирішують проблеми загальнотеоретичного характеру, що, однак, не змінює їхнього прикладного характеру. Однак без знання загальних законів розвитку і функціонування управління суспільством загалом не можна зрозуміти закони його здійснення в окремих сферах суспільного життя. Конкретні управлінські науки ґрунтуються на вироблених загальною теорією управління основних наукових принципах, загальнометодологічних положеннях, одночасно при вивченні загальних та істотних закономірностей соціального управління загальна теорія широко використовує досягнення цих наук. Єдність фундаментальних і прикладних теорій виявляється також у тому, що наукові висновки фундаментальних теорій практично реалізуються через прикладні науки.

Природу, місце, призначення, наукове і практичне використання кожної конкретної управлінської науки, кожної галузі соціального управління можна осмислити тільки у зв'язку із загальною теорією управління, управлінням в цілому як єдиною соціальною функцією. Саме тому загальна теорія соціального управління є об'єднуючим фактором, інтегратором конкретних управлінських наук. Водночас це не означає, що загальна теорія соціального управління включає теоретичні складові галузевих управлінських наук. Вона і складові галузевих управлінських наук є теоріями різного рівня.

У сфері наукового дослідження державного управління велике місце належить науці адміністративного права.

Яке ж співвідношення системи управлінських наук і науки адміністративного права? Адміністративне право як галузь правової системи регулює суспільні відносини, що виникають при організації і функціонуванні державної виконавчої влади, тобто у сфері державного управління. Існує і спеціальна юридична наука, предметом дослідження якої є комплекс проблем, пов'язаних із здійсненням державно-владних повноважень у процесі виконавчої і розпорядчої діяльності державних органів і органів самоврядування.

Поняття науки адміністративного права більш широке, ніж поняття адміністративного права як галузі права. Наука адміністративного права вивчає не тільки адміністративно-правові норми і відносини у сфері державного управління, а й аналізує практику застосування діючих норм, досліджує існуючі адміністративно-правові інститути та їх співвідношення, взаємозв'язок адміністративного права з іншими галузями правової системи, вивчає етапи його історичного розвитку, визначає шляхи його подальшого вдосконалення, широко використовує у своїх дослідженнях досвід адміністративно-правового регулювання і досягнення зарубіжної правової науки.

Отже, зміст науки адміністративного права охоплює більш широке коло проблем, хоча системи науки адміністративного права і галузі права переважно збігаються. Головне призначення науки адміністративного права - розробка наукових рекомендацій і конкретних пропозицій щодо удосконалення та посилення ефективності адміністративно-правових норм і відповідних правових інститутів, що, врешті-решт, безпосередньо впливає на ефективність державно-управлінської діяльності.

У наукових дослідженнях в галузі адміністративного права використовуються загальнонаукові та спеціально наукові (часткові) методи дослідження, передусім системний та функціональний аналіз управлінсько-правових явищ, соціологічні методи, наукові експерименти. Визначальний вплив на розвиток науки адміністративного права має теорія держави і права, наука конституційного права.

Управлінська діяльність багатоаспектна та різноманітна за змістом, формами і методами, проте не всі суспільні відносини, що за своєю природою є управлінськими, можуть бути віднесені до предмета адміністративного права, а є предметом інтересу і регулювання низки інших наукових дисциплін і галузей права. Найтісніше наука адміністративного права пов'язана з наукою управління, яка певною мірою є ЇЇ методологічною основою.

Проблеми управління безпосередньо розробляють представники різних галузей наукових знань (філософи, економісти, соціологи, психологи та ін.) із своїм підходом і розумінням цих проблем. Найактивніше питаннями державного управління займаються юристи, досліджуючи проблеми як науки адміністративного права, так і управлінських наук.

Однак проблеми управління не можна обґрунтовувати лише з позицій адміністративного права, вони мають не тільки юридичний, а й політичний, організаційно-технічний, психологічний та інші аспекти; тому теорія державного управління не може вважатися виключно правовою наукою - вона є соціологічною наукою.

Для подібних міркувань є певні підстави. Державне управління - своєрідне соціальне явище організаційно-політичного характеру і, природно, не охоплюється науковим трактуванням з позицій лише права. Наука адміністративного права досліджує тільки частину спектру управління - його правовий аспект, тому предмети дослідження юридичних наук і науки управління мають суттєві відмінності, що важливо для подальшого розвитку наукових знань.

Хоча предмети управлінських наук і науки адміністративного права і мають споріднену основу, вони досліджуються у двох площинах, що зближуються, але повністю не збігаються.

Юристи - дослідники проблем управління у визначенні предмета науки управління, як правило, не виходять за межі державної сфери й навіть за межі системи органів державного управління. Безумовно, система органів державного управління є практично й безпосередньо організуючою частиною механізму держави. Однак не визнавати такої ж ролі за іншими частинами системи державних органів та й усієї системи політичної організації суспільства було б неправильно. Система соціального управління ширша, ніж система державного управління; останнє є за сучасних умов важливою, але псе ж таки лише частиною першого.

Розвиток державознавчих знань поки ніщо не стримує у межах традиційних юридичних та інших наук, хоча процес диференціації й інтеграції знань інтенсивно відбувається і в цій галузі. Крім того, в юриспруденції давно сформувалася й активно розвивається спеціальна галузева виключно управлінська наука - адміністративне право, загальну й особливу частини якої певною мірою й становить теорія державного управління і відповідні аспекти управлінських наук.

Не можна вважати обґрунтованим виведення теорії державного управління повністю за межі системи юридичних знань. Відомо, що державознавство ніколи не зводилося до проблем юриспруденції: його питаннями займається широке коло наук. Державне управління не вичерпується правом, а питання його правової організації є характерним, визначальним. Регулюючий вплив права в державному управлінні займає вирішальні позиції, а тому державне управління значною мірою є державно-правовою категорією, хоча воно не зводиться тільки до цього.

Отже, немає підстав всю проблематику державного управління юридизувати так само, як юридичні аспекти переводити у розряд виключно політологічних або соціологічних, хоча політизація й посилення соціологічного аспекту характерні для сучасного стану юридичної науки.

Наука адміністративного права досліджує передусім правові аспекти державного управління, тобто проблеми правового регулювання суспільних відносин, які виникають у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Загальна теорія соціального управління вивчає соціальне управління, що значно ширше державного управління. Обидві галузі знань доповнюють одна одну. Якщо графічно зобразити сфери предметів згаданих наук, то утворилося б два кола різного кольору й розмірів, які частково накладаються одне на одне.

Управлінські науки, зокрема загальна теорія соціального управління, тісно пов'язані з наукою адміністративного права. Такий зв'язок має глибоке коріння і ґрунтується на єдиному об'єкті дослідження - управлінні. Але це не дає підстав ототожнювати названі науки або включати науку адміністративного права до складу «науки управління».

Отже, управлінський процес у соціальному середовищі є об'єктом дослідження багатьох наук, сфери знань яких переплітаються, тісно зв'язані між собою. Незважаючи на взаємозв'язок і взаємопроникнення, на збіг у загальних рисах об'єкта вивчення, підстав для ототожнення цих наук немає. Кожна наука зазнає впливу інших, особливо суміжних. Це об'єктивний процес розвитку наукової думки. Водночас кожна з наук має специфічний предмет дослідження, у площині якого й проходить розмежувальна лінія між нею і суміжними науками. Крім того, структура і класифікація наук, відповідних теорій не є чимось нерухомим, вони розвиваються, вдосконалюються разом із розвитком наукових знань і суспільної практики.

Наукова теорія тісно пов'язана з методами наукового пізнання. При цьому слід мати на увазі, що сама теорія є найвищою формою наукових знань, має велике методологічне значення і виконує функцію методу подальшого пізнання відповідної сфери суспільного життя.

Власне, метод - це сама підтверджена практикою теорія, звернена до практики досліджень. Метод виступає як об'єднавчі засади теорії і практики. Нерозривний зв'язок методу і теорії відображається у методологічній ролі законів науки. Кожний закон науки, віддзеркалюючи те, що дійсно існує, водночас вказує, як треба осмислювати відповідну сферу буття; будучи пізнаним, він у певному сенсі виступає і як принцип, і як метод пізнання. Метод знаходиться, зазначає С Кримський, в єдності з певною теорією чи теоріями. Щодо цієї єдності метод виступає як методологічний підхід. Однак і сама теорія може розширюватися (Гегель) у методі. Це пов'язано з тим, що теоретичні принципи методу мають ідейно-пізнавальне значення, а усвідомлення закономірностей, що розкриваються теорією, може бути перекладене у правила дії.

Проблема методології і логіки наукового пізнання останнім часом набуває у соціогуманітарних науках України, у тому числі юридичній, особливого значення. Розширюється фронт наукових досліджень, що потребує поглибленого аналізу проблем наукового пізнання, розвитку сучасних методів дослідження. На жаль, ця об'єктивна потреба не отримує необхідного відображення у дедалі зростаючому загальному потоці наукових публікацій. Більше того, останнім часом методологічним аспектам юридичної науки приділяється невиправдано мало уваги. Добре відомо, що без дослідження методологічних проблем пізнання не можна отримати нове знання в науці. Тому інтерес становлять не тільки готові знання, а й сам процес формування і розвитку цих знань, форми і методи, прийоми, за допомогою яких вони отримані. Для визначеності розуміння процесу пізнання потрібно з'ясувати саме поняття методу і методології наукового пізнання.

Френсіс Бекон у трактаті «Новий органон» (1620) образно порівнював метод у науковому пізнанні зі світильником, що освітлює мандрівнику шлях у темряві. Великого значення методу надавав Гегель. «Щоб ці мертві кістки логіки оживилися духом і отримали, отже, вміст і зміст, ЇЇ методом повинен бути той, який єдино тільки і здатний зробити ЇЇ власне наукою». Діалектичний метод він вважав «власним методом всякої речі». Саме у методі діалектики міститься весь дух початого ним перетворення логіки.

Метод визначають як форму практичного і теоретичного освоєння дійсності, виникає із закономірностей руху досліджуваного об'єкта; систему регулятивних принципів перетворюючої, практичної чи пізнавальної, теоретичної діяльності. Матеріалістична філософія розглядає метод як адекватне віддзеркалення певних явищ та закономірностей об'єктивного світу, як аналог дійсності. Такий підхід потребує не довільного, умоглядного процесу пізнання, незалежного від реалій дійсності, а обліку характерних особливостей, закономірностей об'єкта пізнання, що визначає його об'єктивну підставу. Хоча, природно, набір прийомів і правил, якими керується суб'єкт пізнання, залежить від його світогляду, наукової і практичної кваліфікації, тобто суб'єктивних якостей дослідника. Однак це визначає лише ступінь істинності й глибину пізнання, але не впливає на природу об'єкта, що досліджується. Водночас найдостовірніші методи дослідження не є гарантією повного досягнення істини (світ нескінченний), але значною мірою полегшує її пошук. Сам науковий метод не може забезпечити досягнення бажаних результатів - потрібно його вміле застосування.

Маркс вважав, що не лише результат дослідження, а й шлях, що веде до нього, повинен бути істинним. Гегель істину розглядав як процес розвитку, при цьому жоден з аспектів істини, взятий сам по собі, не може претендувати на істинність, а лише вся сукупність аспектів і елементів дає істину. «Істинне, - писав Гегель, - є ціле. Але ціле є тільки єство, що завершується через свій розвиток», «...істинна форма істини встановлюється в науковості...». Д. Керімов зазначає: «Будь-яке дослідження є науковим, якщо воно є істинним, тобто якщо відображає реальність глибоко і повно, точно і адекватно і на цій основі не лише пояснює сьогодення, а й передбачає контури майбутнього. Істинність наукового дослідження є його іманентною властивістю (хоча істинність не є тотожною науковості, оскільки охоплює не лише наукові, а й інші людські знання). Щоб досягти наукової істини, потрібно оволодіти методологією її збагнення».

Кожна наука, у тому числі управлінська, повинна використовувати такі методи, які відповідали б сутності її об'єкта. Наука управління використовує різні методи пізнання: як загальні, що використовуються й іншими науками, так і спеціальні, що розкривають специфічні особливості процесів управління. Особливо треба виділити системно-структурний метод, що найбільше допомагає розкрити закономірності управління суспільними процесами, має складно організовану систему, з властивою їй організаційною структурою. Дослідницькі засоби філософії, кібернетики та інших наук не можна механічно переносити до сфери пізнання управління. Адже методологічні проблеми управлінських наук спричинені їхніми внутрішніми процесами, але творче залучення методів пізнання інших наук є відображенням міжнаукових трансляційних процесів, що активно розвиваються, обмеження зумовлені природою управління і предметом управлінських наук, органічною єдністю предмета і методу конкретної науки.

І останнє узагальнююче зауваження, необхідне при дослідженні теорії соціального і державного управління, конкретних управлінських наук, стосується проблеми методології. У науковій літературі немає єдиного тлумачення (розуміння) сутності методології, але найприйнятніше дає «Філософський енциклопедичний словник» - як сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються у процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання об'єктивно істинного наукового знання або побудова наукової теорії та її логічне обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо. Щодо сфери юридичної науки, то «Юридична енциклопедія» методологію визначає як систему підходів, методів і способів наукового дослідження, теоретичну засаду їх використання при вивченні державно-правових явищ.

Сучасна методологічна ситуація характеризується методологічним плюралізмом, що дає можливість всебічно і глибоко дослідити закономірності й визначити перспективи державно-правового розвитку країни. При цьому потрібно вказати на такий аспект методологічних досліджень правопізнання: методи і принципи наукової діяльності суб'єкта пов'язані з його світорозумінням, ідейно-моральними ціннісними орієнтаціями, соціокультурними детермінантами розвитку науки.

Методологію не можна зводити до простої сукупності методів, що застосовуються у процесі пізнання у межах тієї чи іншої науки. Вона досліджує, аналізує ці засоби, прийоми, підходи, методи пізнання. «Методологія, - зазначає Д. Керімов, - явище інтегральне, що об'єднує низку компонентів: світорозуміння і фундаментальні загальнотеоретичні концепції, загальні філософські закони і категорії, загально- і конкретно-наукові методи. Тому методологію не можна зводити до одного із зазначених компонентів, зокрема методу чи до вчення про методи, оскільки за її межами залишаються інші компоненти. Але справа не лише у цьому. Методологія не є простим підсумком теоретико-світоглядних концепцій, принципів, методів і засобів пізнання, вироблених окремими галузями науки. Подібно до того, як неможливо лише із сукупності емпіричних даних вивести теорію предмета науки, так і сума компонентів методології не утворює її системи». Оскільки кожна наука з пізнавального погляду має суттєві особливості методів дослідження, вона повинна володіти і своєю методологією, пов'язаною із загальною. У даній книзі дослідження проводиться як на загальних, так і на конкретно-наукових методологічних засадах з використанням сучасних методів наукового пізнання.

Методологічний аспект пізнання надзвичайно важливий при аналізі взаємозв'язку таких складних соціальних явищ, як право і управління, політика і управління, оскільки теоретичне і практичне розв'язання цих проблем безпосередньо впливає на ефективність державного управління, а отже, на якість сучасного життя і соціальне майбутнє суспільства. Тобто йдеться про те, щоб реалізувати такий методологічний і загальнотеоретичний підхід, який дасть змогу показати тісну взаємодію цих явищ у соціальній практиці й одночасно повне протистояння їх одне одному.

Як зазначалося, у сфері соціального управління діють механізми як свідомого, так і стихійного регулювання. Перше, наймасштабніше, представлене юридичними засобами. Пізнання правового начала (сутності, змісту, норм правового забезпечення управління) - важливе методологічне завдання для дослідника проблем державного управління.

Використана література

1. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. — К., 1996.

2. Абизов В.С, Кремень В.Г. Політичне рішення: механізм прийняття. — К., 1995.

3. Актуальні проблеми політики: 36. наук, праць. — Одеса, 2001. — Вип. 10-11.

4. Гаджиев К.С. Политическая наука. — М., 1995.

5. Литвин В. Політична арена України: дійові особи і виконавці. — К., 1994.