Своєрідним гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале ("покозачене") селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала до 100—150 тис. осіб.
Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою у протиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм:
— функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся "чернь", тобто все військо;
— виборність всіх посадових осіб від сотника до гетьмана;
— відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам "покозачитися" і стати частиною привілейованої верстви — козацтва;
З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавіллямас), під впливом Б.Хмельницького та його однодумців набирають силу авторитарні начала. Безпосередніми проявами цього процесу були:
— поступове обмеження впливу "чорних" рад та витіснення їх старшинською радою;
— зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;
— домінування командних методів управління в державному житті;
— встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади у монархічну.
Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно переплелася з національно-визвольним фактично переросла у Селянську війну. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинноїсистеми господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.
Умови Зборівського (1649 р.) та Білоцерківського (1651 р.) договорів тимчасово загальмували розгортання цих прогресивних змін. Знову відновлюються феодальне землеволодіння і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Селянської війни. Лише після перемоги у битві під Батогом (1652 р.) на території Української держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарювання, велика земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх факторів, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупними земельними власниками. Проте гетьман, розуміючи, що основною масовою рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, намагався гасити виникнення нових соціальних конфліктів і як міг гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.
Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.
Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.
Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки (друга половина 1994—1998 рр.)
Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992 р. основна маса населення опинилася за межею бідності. Якщо 1990 р. частка заробітної плати у валовому національному доході становила майже 60%, то 1993 р. вона знизилася до 39%, а 1994 р. становила лише 25—30%. Відбулося повне знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як мінімальна заробітна плата. Так, якщо в розвинутих країнах середня заробітна плата, як правильне перевищує мінімальну більш як у 3—4 рази, то в Україні у жовтні 1992 р. мінімальна плата була в 10 разів нижча від середньої у народному господарстві, а в листопаді 1993 р. взагалі становила лише 7% середньої заробітної плати. Різко впала купівельна спроможність населення. Протягом 1991—1994 рр. вона фактично знизилась у 5 разів.
Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі України. Вже в 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64% населення, "середній клас" танув майже на очах, а кількість багатих становила 10%. Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження між полюсами "багаті"—"бідні".
За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма у жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Принципова новизна у трансформації економіки полягала у відмові від концептуальної тези "попередня стабілізація і лише згодом реформування" та перехід до формули "прискорене реформуванняяк єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації". У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання:
І. Фінансова стабілізація — послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.
2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.
3. Докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектора.
4. Децентралізація управління економікою.
5. Лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків, чітке визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики.
6. Соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування, передачу через акції у приватне користування населення державного майна.
Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були швидкими і рішучими. Одна за одною вийшли урядові постанови про підвищення зарплат, пенсій і стипендій; про лібералізацію цін; лібералізацію експорту. Національний банк України видав постанову про уніфікацію курсу валют та монетаристські методи стримування інфляції. Все це значною мірою було зумовлено і тим, що принциповою вимогою Міжнародного Валютного Фонду, який вже 26 жовтня 1994 р. надав Україні першу частину позики, була саме лібералізація цін.
Реалізація нового соціально-економічного курсу виявила суттєві недоліки запропонованої ліберально-монетаристської моделі реформування: по-перше, ринок не може регулювати ціни природних монополістів; по-друге, глибокі структурні зміни неможливі лише на основі ринкових стимулів, вони відбуваються за допомоги державного програмування; по-третє, ринок погано розв'язує соціальні проблеми, а також проблеми невиробничої сфери. Недосконалий механізм соціальних компенсацій, пов'язаний з лібералізацією цін, не тільки не дав змоги розширити соціальну базу ринкових реформ, а й суттєво підірвав її, зробив проблематичною масову підтримку нового реформаторського курсу.
Ситуація, що склалася, вимагала певної корекції стратегії 1994 р., її адаптації до умов життя, що динамічно змінювалися, доповнення програмою антикризових дій. Вже в квітні 1995 р. у своєму Зверненні до Верховної Ради України Президент визнав потребу корекції реформ. Вона передбачала посилення керованості економікою, подолання кризи державної влади, активізації соціальної політики та ін. У політичних колах пожвавилися дискусії щодо пошуку власної української моделі ринкового трансформування економіки, прагматичного врахування особливостей сучасного розвитку республіки. Ці ж ідеї лягли в основу програми антикризових дій, яку Президент обнародував у своїй доповіді з нагоди першої річниці Конституції. Основними положеннями програми були прискорення приватизації, легалізація за рахунок лібералізації податкової політики тіньової економіки, активізація інвестиційного процесу, отримання максимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі, енергійний перехід аграрного сектора на рейки інтенсифікації виробництва, піднесення рівня ефективності використання енергоресурсів, економічне забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери.
Позитивні тенденції та процеси.
1. Часткова фінансова і цінова стабілізація. У 1993 р. інфляція в Україні становила понад 10000%, 1994 р. — 500%. В 1995 р. прогресуючу інфляцію вдалося призупинити: в січні вона становила — 21,2%, а вже в травні — лише 4,6%.
2. Певні структурні зрушення. Вже 1995 р. промисловими підприємствами недержавного сектора було вироблено 45% загального обсягу промислового виробництва. Надалі ця тенденція набрала сили і в першому півріччі 1998 р. недержавний сектор продукував 65,9% промислової продукції.