Серед усіх цих українських племен провідне значення набувають поляни, з їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з часів палеоліту (Киршгівська стоянка, про яку згадувалося вище). Можливо, що тут був Данпртштадир Готських часів. У всякому разі, від VI сторіччя тут уже було місто, як свідчать археологічні дослідження, а від VII ст. місто це вже згадується вірменським письменником під назвою Куяр.
ПОБУТ УКРАЇНЦІВ ПЕРЕДДЕРЖАВНОЇ ДОБИ
Як свідчать рештки поселень українців VII-VIII сторіч, жили вони здебільшого великими гуртами. Житлами служили напівземлянки з грубами, з дерев'яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують пляном сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували могильники з безкурган-ними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви, кінця X століття.
Українські поселення мали укріплення - городища з високими земляними валами та глибокими ровами. Розміщалися вони переважно на високих берегах рік, на рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.
По всіх українських землях залишилося багато городищ: у Київщині - 400, на Волині - 350, на Поділлі - 250, на Чернігівщині
- 150, у Галичині - 100. Ці городища були різного розміру. Одні були невеликі й служили захистом одного села, інші були укріпленим замком вождя, треті, великі, служили захистом для кількох осель. Городища, однак, не тільки захищали населення від ворогів, а й були також: адміністративними осередками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розташовані на великих ріках, відігравали значну ролю в торгівлі. У кожному племінному об'єднанні були значні городові центри: у полян - Київ, Вишгород, у сіверян
- Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у деревлян - Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів - Бузьк, Волинь (біля Городка), у білих хорватів - Белз, Червень.
Баварський географ IX ст. (уривок збережений у рукописі XI ст.) писав, що бужани мали 230 міст, уличі - "народ численний" - мали 318 міст, волиняни - 70. Передаючи ці цифри, М. Н. Тихомиров додає, що вони надто малі: тиверці, наприклад, мали 149 городищ.
Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, були майстерні. 3 ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста.
Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення. Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало ганчарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремества. Важливе місце посідало полювання на дикого звіра. Тоді було багато турів, зубрів, лосів, оленів, а також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне - бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску відігравало значну ролю в житті. Усі ці природні багатства притягали увагу чужоземних купців і втягали людність України з далеких часів у торговельний вир.
Територію українських племен перерізували важливі річкові шляхи, які зв'язували їх з культурними країнами всього світу. Перший великий торговельний шлях, що зв'язував країни Сходу з Европою - був Волзький.
У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність і включив до свого кола фінські країни східньої Европи, казкову Біярмію. В лісах північної Европи водилося багато цінного звіра: горностаїв, соболів, куниць, чорнобурих лисів та ін. Хутра цих звірів були у великій моді на сході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Евроиі. Ці хутра стали від VII ст. головним предметом експорту. Про розмір цієї торгівлі свідчать скарби, які складаються з дорогоцінного східнього срібла та арабських диргемів. Диргеми надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чинні тільки за життя халіфа, при якому їх карбовано. Ці монетні скарби охоплюють добу від VII до VIII сторіччя нашої ери. Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі - Китай.
Волзький шлях проходив поза українською територією, але великі притоки Дніпра - Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьол та інші - зв'язували Дніпро з Сіверським Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським морем. Де волоком, де по річках, арабські купці потрапляли в басейн Дніпра, і свідками інтенсивної торгівлі з арабами залишалися великі скарби диргемів. На острові Ґотлянді знайдено 67 000 дир-гемів, в Києві - кілька знахідок по 2-3 тисячі диргемів у кожній, у Могилеві в одній знахідці - 1300 диргемів, у с. Копіївці Вінницької области - 500 диргемів і ін. Крім арабських монет, знайдено за-хідньоевропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські письменники багато оповідали про слов'ян (українців), про торгівлю з ними. Вони писали, що українські купці приходили й до Багдаду, Закавказзя, навіть до Олександрії. Арабський письменник кінця VIII ст. Мохаммед бен Істак писав, що ці товари спрямовували до, Тегерану.
Той же письменник писав, що з Каспійського моря йшов інший шлях, який провадив на Слов'янське (Озівське) море рікою слов'ян (Дон), очевидно, на Україну.
У 846 році араб Ібн-Хурдадбег, завідувач пошти в Ірані, у своїй славетній "Книзі шляхів та царств" змальовував інтернаціональний характер торгівлі цієї доби. Імперія Карла Великого та його спадкоємців була зв'язана з імперією Танга, Китаєм. Шляхи вели через Райн, Дунай, Хозарію, Волгу, Каспійське море, осередню Азію, Самарканд. Купці, що йшли цим шляхом, розмовляли різними мовами: перською, грецькою (румійською), арабською, франкською, еспанською, слов'янською.
Важливий шлях був прокладений пізніше, коли арабська торгівля вже занепала. Це так званий "великий шлях з варяг у греки": з Чорного моря Дніпром, з верхів'їв Дніпра на верхів'я Західньої Двіни, р. Ловаттю на озеро Ільмень, Волховом на озеро Нево (Ладозьке), рікою Невою на Балтицьке море. Цей шлях зв'язував Візантію зі Скандинавією, південь з північчю. З Візантії везли дорогоцінні тканини, вино, ювелірні вироби, золотий посуд, приправи, овочі. Візантійська торгівля захоплювала широкі кола українського населення. В бідних похованнях знаходять кавалочки паволок, якими прикрашали одяг, кульчики, скляні намиста тощо.
Крім "великого шляху з варяг у греки" існували інші: Двін-ський - від Ризької затоки Західньою Двіною на Дніпро, Німанський - з Німана Прип'яттю на Дніпро. В Гродні був значний осередок, від якого збереглися могильники, рештки княжого палацу.
Одночасно з "шляхами з варягів у греки" існував шлях, який перетинав Україну з сходу на захід. Він ішов з Каспійського моря Волгою, волоком на Дін, Сіверським Дінцем, волоком до приток Дніпра - Сейму, Десни, або через Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, він вів на захід Прип'яттю або суходолом на Краків, Прагу, Ре-ґенсбурґ. Цим шляхом везли на захід східні товари, а з заходу - мечі, зброю, металевий посуд, полотно.
Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ з півднем, захід - із сходом, арабів та Візантію - із Скандинавією, Індію та Китай - з імперією Карла Великого.
Роля українських племен не була пасивною в цьому торговельному вирі. Вони не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили своє: насамперед - хутра, на які був однаковий попит і в Арабському халіфаті, і у Візантії, і в Західній Европі. Вони експортували мед та віск, на які був теж великий попит, бо мед ішов на всякі солодощі та питво, а віск - на освітлення церков та житла багатих людей. Поставляли вони й "челядь" - рабів.
РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД УКРАЇНЦІВ
Релігійне життя українських племен було дуже складне. Перед запровадженням християнства кожне плем'я шанувало своїх богів і мало власні культи, але з процесом творення держави відбувається об'єднання цих богів. Головні були: Дажбог, бог сонця, Велес - бог худоби, Сварог, Хоре, Стрибог, Мокоша, Смарагд та інші. Згодом, коли наприкінці X ст. Володимир прагнув об'єднати всі українські племена, він встановив спільний для всіх культ Пе-руна.
З християнізацією України зникли відомості про головних богів поганського пантеону і залишилися тільки натяки на існування певних місць, де відбувалися ритуальні дії. Очевидно, були "капища" - на це вказують споруди з каменю біля княжого двору в Києві. С. Я. Грабовський пише, що було знайдено в Києві рештки великого храму, неподалік від Десятинної церкви. Він згадує і "культовий будинок" в Білгороді.
Наприкінці X ст., за відомостями, мало місце нищення "капищ". Збереглися де-не-де статуї богів. Статую Святовида, чи Світовида знайдено в р. Збручі. Вона мала 4 обличчя під однією шапкою. На нижчому ярусі були барельєфи жінок у хороводі та чоловіків у молитовних позах. Знайдено статую в с. Липиці біля Рогатина, з 4 головами. У с. Буші на Поділлі знайдено камінь з рельєфною постаттю людини з келехом. У Дрогобичі знайдено фрагмент каменя із зображенням голови та рук.
У релігійних віруваннях українців існували дві течії: обожнення природи в різних формах та культ роду. Для українця вся природа була населена масою різних божеств: польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та інші живуть,мовляв, у річках, болотах, у лісах і можуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі істоти. У зв'язку з таким поглядом на природу існували різноманітні обряди, свята, пов'язані зі змінами весни, літа, осени, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів: коляди, щедрування, "маслениця", веснянки, гагілки, Купала тощо. У цих святах відбивається старовинний хліборобський та скотарський побут.
Другу групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На кожному кроці відчувалася присутність предків, "дідів", зокрема під час народин, весілля, смерти.