Возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР
В цьому рефераті мова йде про становище трудящих мас західноукраїнських земель, які перебували під владою чужоземних загарбників, Тх боротьбу за соціальне й національне визволення, возз'єднання з Радянською Україною. Аналізується взаємозв'язок між радянсько-німецьким пактом про ненапад від 23 серпня 1939 р. і визвольним походом Червоної Армії на територію Західної України, Бессарабії та Буковини. Показано початок соціально-економічних перетворень на західноукраїнських землях, йдеться про необгрунтовані репресії й довільні депортації значної частини населення далеко за межі України.
У результаті Великого Жовтня, революційної боротьби трудящих усіх народів колишньої Російської імперії вперше в історії була утворена суверенна держава українського народу — Українська Радянська Соціалістична Республіка. Та з допомогою США й Антанти реакційні кола Румунії загарбали Північну Буковину і придунайські землі, під владою панської Польщі опинилася Західна Україна, а на Закарпатті запанувала чехословацька буржуазія. Отже, частина споконвічних українських земель залишалася за межами УРСР.
На загарбаних територіях, 3/4 населення яких становили українці, був встановлений жорстокий колоніальний режим. Переважна більшість українців жила в селах, але понад чверть з них були безземельними, майже третина мала мізерні наділи.
Переслідуванням піддавалися українська мова і культура. Більшість населення була неписьменною. Закривались українські культурно-освітні заклади, офіційно заборонялося вживати такі слова, як «Україна», «українець». До цього слід додати ще і соціальне та політичне безправ'я, відсутність, по суті, медичної допомоги.
У пошуках кращої долі тисячі й тисячі людей подавалися до країн Північної та Південної Америки, Африки й аж до Австралії. Інші ставали на шлях протесту проти існуючих порядків, проти гноблення й несправедливості, на шлях боротьби за своє соціальне й національне визволення, за возз'єднання з Радянською Україною.
Pеволюційно-визвольну боротьбу трудящих західноукраїнського регіону очолювали партійні організації Галичини, Буковини та Закарпаття, насамперед Комуністична партія Західної України (КПЗУ), створена в 1919 р. (до 1923 р. називалася «Комуністична партія Східної Галичини»). Вона ввійшла до складу Компартії Польщі (КПП), однак її діяльність була нерозривно пов'язана з КП(б)У.
У 20—30-х роках боротьба трудящих західноукраїнських земель за своє соціальне і національне визволення, за возз'єднання з Радянською Україною значно активізувалася. Одні за одним відбувалися робітничі й селянські страйки, проходили демонстрації, в яких брали участь також інтелігенція, службовці, пенсіонери, представники інших соціальних верств населення. Кульмінацією революційних виступів наЗахідній Україні були барикадні бої львівського пролетаріату в квітні 1936 р. По свіжих слідах квітневих подій 16 травня у Львові розпочав роботу Антифашистський конгрес діячів культури — літераторів, митців, активних учасників революційного руху із Західної України, Польщі, Західної Білорусії.
Pеволюційний рух на західноукраїнських землях мав яскраво виражений інтернаціональний характер. Українці, поляки, білоруси, євреї, люди інших національностей спільно виступали проти панівних класів. Добровольці з Галичини, Буковини, Закарпаття, з трудової еміграції із західноукраїнських земель, які осіли в Канаді, Бразілії, Аргентіні, США, разом з представниками інших народів захищали республіканську Іспанію.
Комуністи Західної України викривали справжні наміри тих, хто виступав проти возз'єднання з Радянською Україною. Особливо непримиренні позиції у цьому питанні займали ті, хто наприкінці 20-х років об'єднався в організацію українських націоналістів — ОУН.
Члени КПЗУ широко популяризували досягнення Союзу РСР. Однак вони погоджувалися не з усім тим, що діялося в Радянській Україні, й висловлювали свою точку зору. Так, коли члени ЦК КП(б)У звинуватили О. Я. Шумського в націонал-ухильництві й запропонували відрядити його з України, то керівник Закордонного бюро допомоги КПЗУ К. А. Саврич (Максимович) заявив про незгоду з таким рішенням. Його підтримала більшість членів ЦК КПЗУ. Неодноразово в 20—30-х рр. був репресований польськими властями за революційну діяльність один з ватажків комсомолу Західної України А. Д. Фалик. Перебуваючи у в'язниці, він у спеціально написаному документі висловлював протест з приводу незаконних репресій і судових процесів, що відбувалися в СРСР над відомими партійними діячами .
КПЗУ була чи не єдиною з європейських комуністичних партій, яка в ті роки фактично виступила проти культу особи Сталіна й попереджала про його можливі наслідки. В 1928 р. група членів Компартії Західної України у листі до редакції однієї з німецьких комуністичних газет відзначала, що сталінська група Кагановича в ЦК та ЦКК КП(б)У «своєю опортуністичною практикою відійшла від ленінської лінії в національній політиці і проводить таку національну політику, яка загрожує соціалістичному будівництву на Україні» .
Безперечно, не всі члени КПЗУ дотримувалися такої позиції, що й було одним з факторів, які зумовили розкол у її лавах в 1927— 1928 рр. Він завдав значної шкоди революційно-визвольному рухові на західноукраїнських землях, не міг не позначитися на виникненні згодом нової кризи у Компартії Західної України.
На початку 30-х років різко активізували антирадянську діяльність реакційні кола західних держав та українські буржуазно-націоналістичні організації. В Польщі посилилися поліцейські репресії проти трудящих Західної України, боротьба яких на чолі з КПЗУ розхитувала окупаційний режим і тим самим підготовляла умови для возз'єднання краю з УРСР та встановлення Радянської влади. Однак при відсутності правдивої інформації про події в Радянській Україні Компартія Західної України не змогла дати відсіч усім антикомуністичним акціям, що й призвело до безпідставного звинувачення тодішнього керівництва КПЗУ — М, Заячківського (Косаря), Г. Іваненка (Барабу) та інших—у націоналізмі й зраді. Знову почалися репресії проти чесних комуністів. Одних виключали з партії як ворожих агентів, інших — як примиренців. Чимало комуністів самі залишали партійні ряди, а то й кінчали життя самогубством.
Незабаром кризу було ліквідовано. Але в 1938 р. на основі сфальсифікованих звинувачень Виконком Комінтерну, який і сам тоді вже зазнавав помітного тиску сталінізму, ухвалив рішення розпустити КПП, у тому числі й її складові частини — Компартію Західної України та Компартію Західної Білорусії. Однак, незважаючи на це помилкове рішення, значна кількість комуністів краю продовжували співробітничати у різних громадських організаціях. Особливо активно вони діяли у тих організаціях, які мали антивоєнний, антифашистський характер. Основним завданням революційної боротьби залишалося возз'єднання з Радянською Україною.
Досягнення цієї мети, визвольні походи Червоної Армії на територію Західної України, Бессарабії й Буковини тісно пов'язані із змістом радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. При висвітленні цієї проблеми вчителю слід відзначити, що на міжнародній арені в той період переплелися інтереси багатьох країн Європи. Таке становище вимагало від керівництва Радянського Союзу ретельно зваженої оцінки міжнародного становища.
Безперечно, Англія й Франція, з якими Радянський Союз вів переговори, своїми діями давали підставу для критики з нашого боку. Проте не слід забувати, що обидві ці держави внаслідок сталінських репресій у другій половині 30-х років виявляли сумнів щодо надій» ності у воєнному відношенні такого союзника, як СРСР і не прискорювали досягнення з ним згоди у пошуках забезпечення колективної безпеки в Європі. Одночасно Сталін, ставши на шлях зближення з фашистською Німеччиною, нехтував стратегічні плани Гітлера про завоювання території за рахунок Радянського Союзу, насамперед України, не брав до уваги його заяву про бажання мати в руках німців родючу Україну, Урал і Сибір, допустив фатальний прорахунок щодо умов та строків нападу Німеччини на нашу країну.
Відсутність взаємного довір'я між СРСР в особі Сталіна й англійським і французькими урядами призвела до того, що 21 серпня з ініціативи Союзу РСР переговори з Англією й Францією були перервані. Отже, було упущено останній шанс не допустити другої світової війни. Замість цього 23 серпня було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад. За таємним територіальним протоколом, підписаним додатково до пакту, передбачався поділ сфер інтересів обох держав, за яким Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала ввійти до складу СРСР. Радянська сторона заявила також про свою заінтересованість у Бессарабії.
Підписання таємного протоколу було не тільки виявом зневаги до моральних критеріїв у політиці, а й являло собою прямий відступ від ленінських принципів зовнішньої політики, за якими не визнавалися таємні угоди за спиною третіх країн, особливо у питаннях, що стосувалися їх інтересів. У даному випадку мова йшла про інтереси суверенної Польщі.
Радянсько-німецький договір, відзначає ряд дослідників, мав для нашім' країни як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивним є те, що він на сотні кілометрів на захід відсунув можливі рубежі зосередження фашистських військ, перешкодив об'єднанню капіталістичного світу проти СРСР. Радянському Союзові було повернуто ряд територій, відторгнутих внаслідок підступних дій імперіалістичних держав після першої світової війни і Жовтневої революції. Завдяки підписанню договору наша країна одержала майже два роки для зміцнення своєї обороноздатності. Однак неправильна оцінка Сталіним міжнародного становища, його переконаність у тому, що Гітлер так скоро не нападе на СРСР, адміністративно-командна система, яка панувала у нашому суспільстві, не дали змоги максимально ефективно використати той час.