Недешево обійшлася ця перемога і всієї Росії й особливо Росії Мал-Україні. Крім великих втрат убиту і пораненими, головну вагу постачання виючої армії продовольством, як найближчий тил, несла Україна, де в цей час до того ж усі було тероризовано биронщиною. Починаючи від Генеральної старшини і кінчаючи останнім козаком або селянином усіх могли бути в будь-яку хвилину арештовані і піддані катуванню по будь-якому бездоказовому доносі.
Тільки після смерті імператриці Ганни Йоанівни (1740 р.) і падіння Бирона усі зітхнули полегшено, особливо, коли Шаховського перемінив англієць ген. лейт. Кейт, людина справедлива, що залишила в населення кращі про себе спогади.
Розділ 3. Нова Січ.
3.1 Організація Січі.
В адміністративно-територіальному відношенні весь район Війська Запорізького, був розділений на “паланки” (області); спочатку них було 5, а згодом — 8.
Центром “паланки” була слобода — місцеперебування всього адміністративно-військового апарата: полковник, писар, його помічник — “подписарий” і отаман “паланки”.
Цей апарат зосереджував у собі усю владу: адміністративну, судову, фінансову, військову.
Завдяки напливу переселенців з півночі, незабаром у слободах, крім козаків, з’являються і селяни-”посполиті”, що у “паланках” були організовані в “громади” і мали, за прикладом козаків, свого отамана. Усі посади — виборні, а вибори вироблялися щорічно (1 січня) на козацьких радах, причому право участі у виборах на “посполитих” не поширювалося. Вони вибирали тільки свого отамана. Перехід же з “посполитих” у козаки і назад, був вільним, як на Гетьманщині в перші десятиліття після возз’єднання.
В іншому, вся організація влади на території Січі, була копією організації Лівобережжя.
Адміністративним і військовим центром була Січ, що складалася з міцності і передмістя. У міцності, навколо площі, на якій збиралася рада, крім церкви, військової канцелярії, пушкарні, складів, майстерень, старшинських будинків і школи, знаходилося 38 “куренів,” — довгих бревенчатих будівель-казарм. У передмістя — крамниці, шинки, частки майстерні. Кожен бажаючий стати запорожцем, повинний був з’явитися курінному отаманові, що його запитував, чи вірить він у Бога і чи православну віру? Після позитивної відповіді і хресного знамення, це підтверджуючого, його заносили в кошовий “компут” — список. Звичайно при цьому мінялося прізвище, тому що і для Січі, і для тих, хто приходив не було бажано, щоб була відома його біографія і справжнє прізвище.
На цьому усі формальності закінчувалися і людина ставав формально рівноправним січовиком. Йому дозволялося або залишитися в курені і нести гарнізонну службу і виконувати різні господарські роботи, або знайти заняття в кожній з “паланок” по власному виборі, будучи в Січ тільки для відбування “черги”, до чого були зобов’язані всі козаки.
Вища військова або “кошова” старшина складалася з: отамана, судді, писаря й осавула. Кожен курінь мав свого отамана, а також свою “курінну” старшину.
3.2 Соціальна структура
Формально всі козаки були рівноправні, але, у дійсності, ця рівноправність була тільки на папері і на словах. Соціальні розшарування і створення груп багатих запорожців, фактично, усю владу віддали в руки цих “знатних” або “старих” козаків, що, користуючись своїм багатством і впливом, вершили на радах усі справи.
Твердо укорінений міф, що представляє Січ, як безкласове братерство, знаходиться в повному протиріччі з історичною правдою.
Якщо, для першого періоду існування Січі, це ще і можна прийняти, та й то з великими застереженнями, то збережені численні документи з епохи Нової Січі (1734 - 1775р.) незаперечно і категорично спростовують цей, сентиментально-ідилічний міф.
На територіях, підвладних Січі, населення яких у 60-х р. 18 ст, доходило до 100.000, як в усім світі в ті часи, минулого і бідні, і багаті, були соціальні протиріччя інтересів окремих груп населення, було прагнення багатих груп використовувати владу у своїх, корисливих інтересах і протидія груп бідних цим прагненням. І ніякого ні соціального, ні політичного “братерства”, про яке, так часто говорять і дореволюційні історики і сепаратистична “історична школа”, у дійсності, не було.
Навпаки, байстрюки попадали в Січі в надзвичайно важке положення, нерідко більш важке чим було там, відкіля вони бігли. Якщо вони вирішували залишитися в курені, то повинні були жити в казармах, нести важку гарнізонну службу і виконувати різні господарські роботи, не одержуючи за це ніякої винагороди, крім більш ніж убогої їжі, що складалася, у головному, з — “саламахи”, що “варилася густо з житнього борошна на квасі або рибній юшці”, як описує очевидець С. Мишецький. Все інше додавалося на “власні гроші”, добути які було не легко. Гроші добувалися тільки в результаті походів і зв’язаних з ними грабежів або шляхом наймання за гроші до заможних козаків і старшини, що, на правах власності, володіли хуторами-зимовниками, нерідко декількома.
Як видно з численних документів, що зберігаються в “Центральному Державному Історичному Архіві” Укр. РСР., були зимовники з табунами в стільник коней і рогатої худоби, тисячами овець і великою, власною запашкою, що давала тисячі пудів зерна. Обслуговувалися вони “молодиками” або “найманцями”, число яких, на деяких зимовниках доходило до 30.
Заробітна плата була мінімальною: від 2 р. 50 коп. до 5 карбованців у рік на хазяйських кормах. (Кінь у той час коштував 10-20 карбованців, віл або корова 5-8 руб.; сорочка 40 коп., чоботи — 50 коп. — 1 карбованець.)
Крім платних працівників, на зимовниках було чимало працівників “без наймання” — так називалися працівники без грошей, тільки за дах і їжу, переважно, слабосильні, старі, підлітки. З численних, збережених “описів” зимовников, видно, що таких було до 7 % загального числа робітників зимовников.
Заробити можна було також на рибних промислах і в “чумацьких” обозах. Як перші, так і другі, зовсім не були артілями рівноправних учасників, як це затверджують багато істориків. Збережені “розрахунки” незаперечно доводять, що серед чумаків минулого і власники десятків пара возів з найманими “молодиками” і чумака-одинака з однієї — двома волячими запряганнями. Таке ж змішання було і на рибних промислах, де поряд із власниками мереж (невід коштував тоді до 100 карбованців) працювали за гроші і “найманці” або, дуже часто, “з половини” тобто половина всього улову йшла власникові мереж, а друга половина поділялася між робітниками, що у цьому випадку, не одержували ніякої грошової плати.
Положення, в якому жили ті від продажу своєї праці було не легке, але вони мали волю і могли вільно змінювати роботодавця, чого тоді вже не було в іншій Росії, у тому числі і на Гетьманщині і Слободщині. Були також формально нічим не обмежені можливості вибитися в більш заможні групи, бути обраними в старшини, організувати свій зимовник або яке інше власне підприємство.
І це залучало всі нових і нових утікачів з півночі, а нерідко і дезертирів з армії. Зберігся документ про прибуття в Січ у 1735 р. п’яти солдатів Ревельського драгун полку, на конях і з озброєнням. Січ їх проковтнула і “не знайшла”, коли цього зажадав російський уряд. “Не знаходила” вона і численних кріпаків, повернення яких вимагало російський уряд.
3.3 Бунти “сіроми”
До половини 18 століття соціальні протиріччя в цьому, за твердженням сепаратистів, “рівноправному братерстві” настільки загострилися, що справа дійшла до бунта. 1-го січня 1749 р. при виборі посадових осіб “сірома” (бідняки) вигнали із Січі заможних козаків, що розбіглися по своїм зимовникам, і вибрали свою старшину, з бідняків, з І. Водолагою на чолі. Осавулом, за свідченням секунд-майора, що робив розслідування, Никифорова, був обраний козак “що не мав на собі одягу”. Бунт був незабаром утихомирений і засівша в Січі “сірома (бідняки) капітулювали.
Набагато більші розміри мав бунт у 1768 р., під час якого “сірома” кілька днів була паном положення і розграбувала будинки і майно старшини і заможних козаків, що бігли за допомогою в “паланки” і до росіян, сусіднім із Запорожжям, гарнізонам. Сам кошовий отаман, як він описує у своєму показанні, врятувався тільки завдяки тому, що сховався на горищі і біг через діру в даху.
Козаками з “паланок” і старшиною цей бунт був подавлений, а його призвідники жорстоко покарані. Послані для утихомирення Київським ген. губернатором Румянцевим 4 полки, не знадобилися. В архівах збереглися “описи” розграбованого майна, подані постраждалим старшиною і козаками. “Опис” одного з вищих старшин займає кілька сторінок перерахуванням розграбованого, наприклад, 12 пар чобіт нових, шкіряних, 11 пар чобіт сап’янових, три шуби, срібний посуд, 600 ліктів полотнини, 300 ліктів сукна, 20 пудів рису, 10 пудів маслин, 4 пуди фініків, 2 бочки горілки і т.д.
“Опис”, що займав “заможнього” козака, значно скромніше: одна шуба, два кожухи, 4 каптани, різна зброя і готівкою (які не устиг віднести) 2.500 руб великою монетою, 75 червінців і 12 руб. 88 коп. мідною монетою. Сума величезна по того часу.
Крім цих двох бунтів чимало було і більш дрібних бунтів у “паланках” і слободах, про що збереглася безліч документів. Наприклад: у Калміуській “паланці” у 1754 р., у Великому Лузі в 1764 р., у Кодакі в 1761 р. і в багатьох інших місцях.
Те, що бунти були — факт незаперечний. Те, що це були бунти “сіроми” проти старшини і “знатних”, “старих” козаків доводять збережені документи. Як же погодити ці факти з версією українських істориків про Запорожжя, як про “рівноправне братерство”?
Ясно, що погодити їхн неможливо, а потрібно визнати, що все написане про “аскетизм”, “братерстві” і “рівноправності”, що ніби-то панували в Запорізькій Січі, треба віднести в розряд вимислів або міфів.