Смекни!
smekni.com

Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу (стр. 4 из 7)

Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній І внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.

Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався повернути землі Західної України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до Берестя; скориставшися зі смерті Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив на Польщу і повернув чер­венські міста, взявши багато полонених поляків І оселивши їх у но­вих укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів.

М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі поль­сько-українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: викори­стовуючи усобицю після смерти Володимира, угорський король Стефан І Святий (1000-1038) прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул “князя русинів”. Після того до XX ст, пе­ребувало воно в складі Угорської держави.

Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році — на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. — на Лит­ву; 1041 р. — на мазовшан і в 1047 р. — знову на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провів він у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час міжусоб­ної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтриму­вав спочатку братів князя Мєшка, а потім — його сина Казіміра, в майбутньому — Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казімірові пре­стол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий — 800 душ. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра.

В піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в нап­рямку фінських земель, У 1030 році ходив він на чудь і над Західньою Двіною збудував місто, яке назвав своїм хрещеним іменем Юр'ев (згодом — Дорпат, тепер Тарту), закріпивши таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі — “ходив на Ямь” син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.

Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втра­тила свою гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини ослаблення — з одного боку боротьбою з Укра­їною, а з другого — постійним натиском зі сходу узів-торків, за яки­ми посувалися половці. Останній масовий наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників — варягів, завдав печенігам жорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Ду­най. На побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії.

Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно по­сунути кордон на південь, Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв (недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бран­цями, що їх повернув йому Казімір на віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато позитивного, бо степи залишалися неосвоєними, а шлях до Чорного моря перетя­тий кочовими ордами.

Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Ві­зантією були мирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у Візантії яко­гось купця, — писав візантійський письменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію й здобути нові при­вілеї для руської торгівлі. Проф. М. Андрусяк вважає, що при­чиною було бажання Ярослава унаслідувати візантійський престол,

тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Константина. З цим поглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї випра­ви невідомі.

Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата, закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених — осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипло­матичні стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердості лінії в обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра — Ґертрудою.

Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час бороть­би з Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі за віднову Польської держа­ви Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій хроніці опові­дається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках — з про­позицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену, Син Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імени якого не наз­вано, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орлягмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі матримоніальні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали Київську державу з Західньою Европою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не завжди правдиво. Ві­домо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Маґнус, у майбутньому також король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з доч­кою шведського короля Скотхонунґа Олафа. Інгігердою-Іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з дру­жиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її склав пісню, в якій оспівував “руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним”. Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смерти одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.

У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією, сини заби­того короля Едмунда, “Залізний Бік” Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в Києві, у Ярослава.

Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка Володимира була одружена з угорським королем Владиславом Лисим. За правління Стефана І Святого (1000-1038), одруже­ного з Ґізелою Баварською, ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава — Андрій, Левента та Бела — втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покликано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасією-Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою укра­їнців, які посідали в Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при дворі запанувала слов'янська мо­ва. В околицях Мукачева Андрій заснував манастир. Після короткої перерви — правління Бели — син Андрія І, Соломон (1061-1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янсь­кого обряду, про що свідчать закони Владислава.

АННА ЯРОСЛАВІВНА.

Багато відомостей збереглося про шлюб дочки Ярослава — Анни — з королем Франції Генріхом І року 1049 чи 1050.

По Ганну приїхало питне посольство з трьома єпископами. Прибувши до Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх зазначав: “за згодою дружини моєї” або — “в присутності королеви Ганни”. Після смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася реґенткою. Її син Філіп став королем Франції, а другий син Гуґо — родоначальником орлеансь­кої лінії королівського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти повернулася до сина.

Ганна була видатною постаттю: папи — Микола П і Григорій VII - писали до неї шанобливі листи, вихваляючи її чесноти, добрий вплив на Генріха І. На актах збереглися ЇЇ підписи кирилицею та латиною — серед “хрестиків” видатних васалів, у масі неписьмен­них. 3 іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної кири­лицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Ки­єва; на цю євангелію присягали всі французькі королі під час ко­ронування.

Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з бага­тої країни, але також 1 високу християнську мораль та вищу, ніж в Европі тих часів, культуру .

В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культу­ри, оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, “митрополит Іван постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави церков камену Воздвиження Честного Креста”. Року 1018 він зустрічав Святополка та Волеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених. На початку 1020-их років він виступив як ініціатор канонізації Бо­риса та Гліба, і його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина: Є. Голубинський — за українця (“Природженого руського”, М. Приселков, С. Томашівський, Т. Коструба за болгарина.