Відкіля запозичений запорожцями цей рід покарання киями,— невідомо; відомо лише, що покарання ціпками існувало й у монголів: у монголів ціпками вищі били нижчих за дрібне злодійство, визначаючи до ста і менш ударів. Те ж саме було й у татар, у яких злочинець, викритий у злодійстві, що не заслуговує страти, присуджувався до деякого числа кийових ударів, відповідно до ціни украденого й обставинам, що супроводжували злодійство.
Поруч з ганебним стовпом практикувалися в запорожців шибениця і залізний гак; до них присуджувалися за «велике» чи кілька разів повторюване злодійство.
Шибениці ставилися в різних місцях запорізьких вільностей над дорогами шляхами і представляли із себе два стовпи з поперечною поперечиною нагорі і з мотузковим сильцом, тобто петлею, на поперечині; для того, щоб зробити страту, злочинця саджали верхи на коня, підводили під шибеницю, накидали на шию його петлю, коня швидко проганяли геть, і злочинець залишався висіти на петлі. Передають, що від шибениці, по запорізькому звичаї, можна було позбутися, якщо яка-небудь дівчина виявляла бажання вийти за злочинця заміж. Якщо цей переказ справедливо, то, мабуть, подібний звичай допускався у вигляді постійного прагнення запорожців усіляко збільшити свою чисельність, при що існувала безжінності січових, але при звичаї сімейного життя в паланочних козаків.
Залізний гак (з німецького Hакеn-крюк) та ж шибениця, але з заміною петлі мотузкою з гострим сталевим гаком на кінці; злочинця, засудженого на гак, приводили до шибениці, просмикували під ребра гострий гак і залишали його в такім положенні висіти доти, поки на ньому не розкладалося тіло і не розсипалися кісти, на страх злодіям і лиходіям; зняти труп із шибениці аж ніяк нікому не дозволялось під загрозою страти. Залізний гак практикувався в поляків і, без сумніву, від них запозичений і запорізькими козакам; поляки у свою чергу могли запозичати гак у татар; принаймні, садження на кол - поширена страта на Сході, і в Бухарі вона була знищена тільки після кілька років з часу завоювання цього ханства росіянами, тобто після 1868 року.
Гостра чи палячи гострий кіл — це високий, дерев'яний стовп із залізним шпіцом нагорі. Для того, щоб посадити на гостру палю злочинця, його піднімали кілька людей по круглих сходах і саджали на кіл; гострий кінець кола простромлював усю внутрішність людини і виходив між хребцями на спину. Запорожці рідко, утім, прибігали до такої страти, і про існування її в них говорять тільки перекази глибоких старих; зате поляки дуже часто практикували цю страту для лякання козаків: запорожці називали смерть на гострої пале «стовповою» смертю: «так умер покійник мiй батько, так і я вмру наслідницькою стовповою смертю». Гостра палячи практикувалася й у татар від який, імовірно, і була запозичена запорожцями. Для всіх описаних страт у запорізьких козаків не покладалося зовсім катів; коли ж потрібно було страчувати якого-небудь злочинця, то в цьому випадку наказували страчувати лиходія лиходію же; якщо ж у відомий час у готівці виявлявся тільки один лиходій, те його залишали у в'язниці доти, поки не відшукувався інший; тоді новий злочинець страчував старшого.
Архівні документи 1700 року говорять ще, що в запорожців допускалося іноді кидання людини в ріку; «насипати за пазуху піску, посадити його в ріку Чортомлик». Але такі випадки були рідкі і допускалися тільки при загальному обуренні війська проти якого-небудь ненависного всім козакам людини.
Строгі закони, по зауваженню Всеволода Коховського, підрозуміваються в Запоріжжя трьома причинами:
· тим, що туди приходили люди сумнівної моральності;
· тим, що військо жило без жінок і не користалося зм'якшуючим впливом їх на вдачі;
· тим, що козаки вели постійну війну і тому бідували для підтримки порядку у війську в особливо сурових законах.
7. Адміністратівні і судові влади в запорізьському низовому війську.
Складаючись під верховною протекцією спершу польського, потім російського уряду, тимчасово під заступництвом кримського хана, запорізькі козаки увесь час свого історичного існування керувалися власним урядом, звичайно щорічно змінювалися і неодмінно неодруженим начальством. Повний штат начальницьких облич у запорізьких козаків, по різних джерелах, визначається по-різному: 49, 118, 149 чоловік. Послідовно ступінь цих начальників представляється в такому, приблизному, порядку: військові начальники — кошовий отаман, суддя, есавул, писар і курінні отамани; військові служителі — підписарій, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підесаульний, довбуш, піддовбуш, пушкар, підпушкарний, гармаш, товмач, шафар, підшафар, кантаржей, і канцеляристи; похідні і паланочні начальники — полковник, писар, есавул, підписарій, підесаульний. Коли уперше визначився склад запорізької влади, за браком точних даних, вказати не можна; думають лише, що чин кошового існував уже в XVI столітті, тоді як чина військового писаря в цей час ще не було. Але такої вказівки прийняти не можна через те, що саме слово «Кіш» стає відомим, як ми бачили, по документальних данхм, біля початку XVII сторіччя.
Перші чотири з перерахованих посадових осіб, саме кошовий отаман, військовий суддя, військовий есавул і військовий писар, складали власне так названу військову старшину; до них іноді зараховували курінних отаманів і старих козаків, що були старшини, але що вступили, чи добровільно проти волі, свої звання іншим; інші названі обличчя чи складали «молодшу старшину», «військових служителів», чи ж паланочні і перевізних старшин; в мирний час військова старшина керувала адміністративними і судовими справами війська, в воєнний час керувала козаками, уступаючи своє місце в Січі наказний старшині, але по закінченні війни знову приймаючи свої права.
Кошовий отаман з'єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу. У військовий час кошовий був «головним командиром», «фельдмаршалом» війська і діяв як зовсім необмежений диктатор: він міг викинути неслухняного чи за борт човна, на шиї з мотузкою тягти його за важким обозом; у мирний час він був «конституційним владикою» Запоріжжя і тому керував всією областю козацьких вільностей з їх паланками, селищами, замовниками й бурдюками; виконував роль верховного судді над усіма винними і злочинцями, і тому карав винних за провини і визначав страту лиходіям за злочини; вважався верховним начальником запорізького духівництва і тому приймав і визначав духовних облич з Києва в січову і паланочні церкви, чи залишав повертав їх назад, дивлячись по поведінці й здібностях кожного. З'єднуючи у своїх руках таку велику владу, кошовий отаман «владний був над життям і смертю кожного з козаків», і хоча вказом 1749 року, 13 березня, російського уряди строго заборонялися в Січі смертні вироки, але кошові отамани ігнорували подібні накази і завжди підписували смертні вироки злодіям і лиходіям, як це бачимо з багатьох прикладів: так, у 1744 році повішений був у Січі козак Іван Покотило; у 1746 році забитий киями у Самарі козак Сухий; у 1746 році повішені три козаки в Січі й один козак, Павло Щербина, у Самарскій паланці; у 1770 році страчений козак Зима в Протовчанській паланці; перші шість козаків страчені по розпорядженню кошового Павла Козелецького, останній, сьомий, по визначенню кошового Петра Калнишевського.