Смекни!
smekni.com

Люблінська та Берестейська унії (стр. 2 из 2)

Чи не найяскравішим православним письменником того періоду був Іван Вишен-
ський, галичанин, що провів більшу частину свого життя (жив він десь між 1550
та 1620 рр.) як чернець-відлюдник у Греції на горі Афон. Вишенський був фанатич-
ним оборонцем православних традицій. У своїх простих і яскравих прозових творах.
таких як «Послання єпископам — відступникам від православ'я» та «Короткослівна
відповідь Пйотру Скарзі», він безжально таврує греко-католиків. Проте він також
критикує православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність
їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище
церкви. Щиро вболіваючи за свій народ, Вишенський був єдиним, хто оплакував
закріпачення селян і безстрашно викривав їхніх визискувачів. Проти всіх вад україн-

ського суспільства він бачив лише один засіб: цілком відкинути усі нові віяння,
включаючи такі «язичницькі хитрощі, як граматика, риторика, діалектика та інші
ганебні спокуси», і повернутися до давньої православної віри.

Літературна продукція полемістів була невеликою за обсягом. Протягом кіль-
кох десятків років дискусій представники обох ворогуючих таборів разом узяті
написали всього 20—ЗО творів. Та вони ретельно читалися і палко обговорювалися
при дворах тих небагатьох магнатів, які ще трималися православ'я, в тісних при-
міщеннях братств по всій Україні. Утягнувши суспільство в цю першу для нього
справжню ідеологічну полеміку, вони сприяли піднесенню рівня його усвідомлення
самого себе і свого місця в навколишньому світі.

Релігійна полеміка кінця XVI — початку XVII ст. висвітлила ряд наболілих
проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість
між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька
Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству.
Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила
українську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною
спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що
величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася.
Внаслідок цього українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали епохальне
значення в їхній подальшій історії.

Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками,
що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві конфесії. Це
поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східни-
ми та західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для українського
суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворож-
неча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

ПОВСТАННЯ

Повстання 1648 р. стало одним з найбільших катаклізмів української історії.
Повстання аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді важко знайти на перших
етапах нової історії Європи. Але чому саме Україна? Які властиві їй риси спричи-
нилися до цього грандіозного вибуху? Щойно освоєні Київщина, Брацлавщина та
Чернігівщина, що стали ареною повстання, були унікальними не лише в Речі Поспо-
литій, а й в усій Європі. По-перше, ці землі належали чи не наймогутнішим
та найбагатшим в Європі магнатам, а по-друге, їх заселяв люд, готовий і здатний
рішуче боротися за свої інтереси. Інакше кажучи, в новоколонізованій Україні
одні з найбільших в Європі феодалів-гнобителів зіткнулися з одним з найнепо-
кірніших народів.

Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала роль
кордону. Власне, присутність «Дикого поля» уможливила виникнення козацтва й да-
ла змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння. Вибуховість ситуації поси-
лювалася слабкістю королівської влади в Речі Посполитій. Не в змозі власними си-
лами обороняти кордони, король дарував магнатам величезні ділянки землі за умови,
що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався,
хоч і лише до певної міри, із зростанням козацтва. Проте із швидким посиленням
обох цих явищ королівський уряд утратив над ними контроль і нічого не робив,
щоб розв'язати загрозливі протиріччя, що загострювалися на українському погра-
ниччі.

Напередодні Великого повстання

Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння чи, як висловлювалися
польські історики XIX ст., «цивілізування» України, вони також були чинником
нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Ке-
руючись принципом «сильний завжди правий», вони постійно вдавалися до на-
сильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні,
анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних
землях змусили поляків визнати, що «на Україні править беззаконня». Схиль-
ність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала в їхньому
ставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи і в такий спосіб
заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян по-
винностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали,
особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної
поразки у 1638 р.

Ще недавно вільних селян змушували відробляти на своїх панів по три-чотири
дні щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалів різно-

манітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податку
за хату та худобу. Та цього ще було замало: магнати часто здавали свої воло-
діння в оренду, згідно з якою орендар отримував собі в прибуток усе, що здатен
був витиснути з селян понад встановлену кількість. Орендарями часто ставали
євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Напри-
клад, у величезних володіннях роду Острозьких сиділо 4 тис. орендарів-євреїв,
а у 1616 р. більше половини українських земель, що належали Короні, орендува-
лися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними
гроші за відносно короткий період у два-три роки, вони нещадно визискували
селян та виснажували землі, не дбаючи про майбутні наслідки. Нерідко орендар
вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість-сім днів, виганяючи їх у поле
за допомогою магнатських слуг.

Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництво
і продаж горілки та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян яку завгодно
плату за ці високо ціновані продукти. Немає потреби доводити, що все це не
додавало євреям-орендарям популярності серед українського населення. За словами
англійського історика Нормана Дейвіса, участь євреїв у жорстокій експлуатації
селян шляхетсько-єврейською спілкою «була єдиною найвагомішою причиною
тієї страшної відплати, що не один раз упаде на них у майбутньому».

Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства. Специфі-
ка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно заснованих
міст були слабо захищені від магнатських зазіхань. На Київщині та Брацлавщині
в містах проживало близько половини всього населення, що було втроє більше,
ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоч вони й мали статус міст, а деякі навіть Магде-
бурзьке право, більшість їх являли собою лише форти, зведені для захисту від татар
своїх мешканців (велика частина яких займалася сільським господарством). На-
піваграрна природа міст і те, що розміщувалися вони на землях магнатів, давало
олігархам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них виконання
обтяжливих повинностей і сплати податків. Об'єктом утисків і експропріації
з боку магнатів ставала навіть дрібна знать, переважна частина якої все ще була
православною. Зростало загальне невдоволення та обурення, але «клапани», що
ними в таких випадках виходив їх надлишок, були закритими. З подальшим
освоєнням території збіглим селянам ставало все важче відшукати незаймані землі;
водночас козацтво, що традиційно приваблювало найбільш невдоволені елементи,
після 1638 р. стало жорстоко придушуватися.

На відміну від селян в інших частинах Речі Посполитої та навіть у Західній
Україні мешканці Наддніпрянщини не знали тягаря кріпаччини й не бажали
приймати її. Незважаючи на те, як їх класифікували магнати, багато з них вважали
себе людьми вільними. Серед козацтва своєрідним догматом віри було те, що у
1582 р. король Стефан Баторій начебто дарував козакам привілеї, котрі майже
зрівнювали їх у правах із шляхтою. Численні міщани зі свого боку доводили, що
вони за самим своїм статусом люди вільні й самостійні. По десятиліттях сло-
бідського життя важко було переконати селянина втому, що він не сам собі госпо-
дар. І не мало значення, наскільки такі погляди узгоджувалися з правом. А головне,
більшість населення порубіжжя вважала, що їй законно належить статус вільного
люду, а ця віра значно посилювала готовність боротися з ляхами, як вони називали
поляків. Переслідування православ'я польськими католиками викликало ще більший
гнів українців.

Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивою
рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно харак-
теризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору
Україна відрізнялася, від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували,

що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та
міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки
утворювали в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстерних
вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва
у боротьбі з регулярною армією. Відтак із посиленням експлуатації народу магната-
ми в українському суспільстві пограниччя зростала готовність і здатність боро-
тися проти неї.
Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.