Дехто з старих письменників наприклад, польський історик ХVІ ст. Мартін Бєльський, французький інженер Боплан (автор відомого “Опису України” 1940р.) і наш козацький літописець Самійло Величко з початку ХVІІІ віку вважали козаків за місцевий, тубільний стан, хоч тож, як і Величко, називали його сарматами або козаками.
П. Куліш у своїм “Першім періоді козацтва аж до ворогування з шляхами” (1868р.), а потім і в “Исторяй возсоеднанія Руси” (1873р.), говорячи про походження козаччини, підкреслював про козаччина була продуктом степового життя. Козаки були волками-добичниками: вони складали ватаги й рушали в степ під проводом обібраних ними: отаманів і там промишляли полюванням і риболовством, а потім здобували в городах продукти свого здобичництва. Постійна небезпека привчила їх володіти зброєю й добре пристосовуватись до обставин степової боротьби з такими ж як і вони здобичниками татарськими. Козацька верства складалася з різних елементів українського суспільства й вперше виступає на суспільній арені в кінці ХV віку. Пограничні старости використовували козаків для своїх завдань, охорони пограничних областей від татар.
Грушевський зазначав, що козаччина по суті є старим побутовим явищем, викликаним суспільством українського народу з кочовим хижацьким степом. Вона була навженної боротьби осілого хліборобського народу з кочовим розбишацьким населенням степу.
Але хоч козаччина має певні сталогії до різних явищ українського життя попередніх століть, її неможна безпосередньо від них виводити, як окрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватись лиш в ХVІ столітті й остаточно приймає певні вироблені форми лише на порозі ХVІ та ХVІІ століть. Справді короткий огляд умовин, при яких козаччина зародилась і розвинулась, як це стал показують документи, впевні підтверджує справедливість поглядів Грушевського, які й були загальною прийняті в українській науці.
Степові здобичники – воїни дістали ім’я козаків. Ця назва турецького походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в ХІV ст. у поливицькому словнику і в актах кримських і тайських колоній, а йшло 1490р. вона з’являється вперше і в Україні – на означення людей, що ходили в степи для здобичи і боротьби з татарами. “Їздили в козацтво”, “козакували” означало промишляти в степах. Унія козаків спершу не означала якогось стажу чи класу, а тільки вказувало на заняття – степові промисли. Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра давали безпеку, захист і змогу укріпитися. Перший фортифікації поклав тут князь Дмитро Вишневський, волинський магнат, що для боротьби з татарами зібрав кілька сот козацьких охотників. Він побудував невеликий замок на острові маній Хортиці і тут двічі оборонявся від татар (1557р.) Вишневецький уклав широкі плани боротьби з турками і татарами за допомогою Литви та Московщини і організували похід на Крим. Але пізніше втрутився в молдавські справи, попав у турецький полон і в 1563р. був покараний смертю в Константинополі.
Дальнішу організацію Запорозького Війська проводили вже народні ватажки, мало відомі з імен і дія. Військовий центр, Січ, переходив з острова на острів, врешті і осів на Микитиному Розі, в Базавлука. Це був замок на зразок інших українських замків, обведений валами і палісадами, з балтами і стрілемцями, укриплений артілерією. Запорожці жили на Січі у простих куренях або промишляли по угодах, татарських переправах, зимовищах. Під кінець ХVІ ст. жило вже тут кілька тисяч людей.
Упродовж дальшого часу на Запоріжжі зорганізувався окремий військовий і соціальний устрій. Доступ на Січ мав кожний, хто тут бажав поселитися: “З віків за пороги вільно кожному приїхати і виїхати хоч би як він називався”. Були тут вояки з різних частин, селяни, міщани, давні студенти чи бурлаки, шляхта, навіть панове з визначених родів. Одні приходили для здобичи і степового господарювання, інші – для боротьби з татарами і лицарської слави. Нові козаки звичайно змінювали свої прізвища, щоб затерти своє походження і минуле. Молоді хлопці проходили час проби як джури і досвідчених войовників, хто до війська не підходив, того з Січі відсилали.
Всі козаки вважалися за рівних, звалися товаришами і мали ті самі права.
Запорізька Січі на думку М. Брайчевського, бере на себе функцію носія української державності і створює козацьку республіку з послідовним демократичним устроєм. (обрання на загально-козацькій раді гетьмана і старшини).
Особливістю суспільного устрою запоріжців була відсутність кріпосництва, рівність всіх членів козацької громади. Загальна козацька рада (коло) виконувала функцію законодавчого органу. Виконавча влада – коли в собі найомного отамана та старшини. На початку ХVІ-ХVІІ ст. Запорізька січ намагалася поширити свій суверенітет на інші українські землі і виступала альтернативно державними структурами Речі Посполитої.
Новий період української історії, період творення державної, розпочало повстання 1648р.
Що час нової Української Держави назрівав, це було політично ще від кінця ХVІ ст., як тільки козаччина почала виявляти сильніший розвиток. Вже Наливайко виступив із проектом створення окремої козацької території між Дністром та Болем, а одночасно Верешинський, польський єпископ у Києві, з проходженням українець із Холмщини, радив зорганізувати козаччину на Лівобережжі, під проводом одного з князів. Ці плани зреалізувала Запорізька Січ, що створила свою владу на широких степових просторах і звідки проводила самостійну політику, входячи у зв’язки з різними державами. Існування козацької “держави в державі” визнавав польський уряд, який намагався всіма силами її знищити. Зв’язків з козацькою республікою шукали різні політики Західної Європи. Зрозуміння державності зростало також серед міщанської інтелігенції – під впливом розвинутих історичних традицій. Українські владини з захопленням порівнювали козацькі походи на Чорне море з походами Олега, Ігоря, Володимира. Але тогочасна інтелігенція, що з такою енергією вела боротьбу проти натиску Польщі, ні зуміла підготувати основ власної державності: вона занадто була зв’язана з польським устроєм і власними державами категоріями не вміла думати. Державні фундаменти створили буйні народні маси, що не мали ніяких традицій, немали державних теорій, але тримаючи зброю в руках, йшли за власним інстинктом – творили свою владу. Козацькі самостійницькі устремління заломлювались і безнастанно, повстання за повстанням спливали прав’ю, але ці змагання поновлювались постійно з дедалі більшою енергією. У довголітній боротьбі витворився цінний державницький матеріал, що тільки чекав будівничого, який укрив би його для завершення будови. Цим будівничим став Богдан Хмельницький.
Богдан – Зиновій Хмельницький, який провів глибоку межу поміж добами історії України, поклав початок Української Козацької Держави, був найбільшим державним мужем. Що його будь-коли мала Україна, так характеризував його один з найвидатніших дослідників тієї доби, В. Лишинський.
Українська козацька держава (Гетьманщина) існувала з середини ХVІІ ст. по 1786 р. (з 1667 р. козацька автономія на території Лівобережної України у складі Російської держави). Очолював державу Гетьман, який обирався на загально-військовий козацькій раді. Мав вищу законодавчу адміністративну військову владу. В його компетенції: скликання загальновійськової ради (з кінця ХVІІ ст. – старшинської ради), здійснення дипломатичних відносин, керівництво фінансами, судовою системою, урядом. Останній обирався старшинською радою, членами якої були полковники і урядові особи. Усі посади в державності – від гетьмана до сотенної старшини були виборними.
Внаслідок визвольної війни 1648-1554 рр., яку очолював Богдан Хмельницький, козацька республіка виходить за географічні межі “Запорізьких вільностей”, поширивши свою юрисдикцію на інші українські землі, остаточно формується як демократична держава з республіканським устроєм. Вперше на більшості українських земель протягом другої половини ХVІІ – кінця ХVІІІ ст. існувала держава, у якій знайшло своє втілення державне волевиявлення Українського народу.