Смекни!
smekni.com

Центральна Рада і пролетаріат України (стр. 6 из 6)

На Україні ж події розвивалися за іншим, більш цивілізованим, мирним і демократичним сценаріем. 20 листопада 1917 р. було опуб­ліковано III універсал Центральної Ради. Водночас проводилася підготовча робота до загальнонародних виборів в українські Установчі збори. Робітники, весь трудовий люд України, окрилений надією на краще життя, готувався до визначення свого майбутнього “шляхом голосування”. “Восени 1917 року Україна являла собою “оазис” серед збаламученого всеросійського моря, серед його хаосу і смути, - це було далеко не одною лиш красивою фразою”.

Однак такий перебіг подій не всіх влаштовував як у Києві, так і в революційному Петрограді. Вже 17 грудня 1917 р. В.Ленін і Л.Троцький оголосили ультиматум Українській Народній Республіці, погрожуючи розпочати війну проти неї. В той же час у Києві з ініціативи місцевих більшовиків було скликано з'їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів. Але він не приніс більшовикам очікуваних ними результатів: з 2500 делегатів за їхню платформу проголосувало лише 150. Однак замість того, щоб підкоритися волі більшості, група делегатів переїхала до Харкова, де обрала Виконавчий комітет, який одразу проголосив себе керівним “органом всієї України”. М.С.Грушевський цю неординарну подію оцінив так: “Все могло б скінчитися опереткою, якби, на нещастя, не прорвалися до Харкова більшовицькі війська...”.

Всупереч твердженням українських радянських істориків про те, що нібито український народ треба було визволяти від “буржуазної” Центральної Ради, а робітники та селяни України всіляко підтримували більшовиків, факти свідчать про протилежне. Центральна Рада наприкінці грудня 1917 р., тобто через кілька тижнів після описаних вище подій, одержала на виборах до Установчих зборів значно більше голосів, ніж більшовики. Із 7,6 млн. голосів за представників українських партій було подано 3,9 млн., а за більшовиків - лише 754 тис. В результаті з 172 депутатських місць більшовикам дісталося тільки 34 (19,8 %). Якщо в цілому в Росії за більшовиків ваддали свої го­лоси 24 % виборців, то 10% голосів, одержаних ними в Украині, наочно показують “популярність” тут цієї партії. Таким чином, вибір на­роду був на користь українських соціаластичних партій.

Однак такий результат не влаштовував В.І.Леніна, народних комісарів Російської Федерації у Петрограді та їх “помічників” на українській землі. Тому в центрі готувався заколот, падтриманий більшовицьким урядом. Для його здійснення українські більшовики отримали значну фінансову допомогу - 18 млн. крб. і ця допомога надавалася тоді, коли стояли сотні заводів і фабрик, голод і холод панували в робітничих оселях Росії! Проте тим, хто багато говорив про самовизначення народів та демократію, імітував постійну турботу про трудящих, ближче все-таки було імперське світобачення, не давала спокою незалежність Української держави.

Зрозуміло, що значна матеріальна підтримка та демагогічні зая­ви і популістські лозунги більшовиків робили свою чорну справу. На початку січня 1918 р. було оголошено страйк на найбільшому заводі Києва - “Арсеналі”. Однак не всі робітники підприємства підтримували більшовицьких лідерів. “Із приблизно 3500 арсенальців у заколо­ті брало участь не більше 50 чол.”. Але до страйкарів-арсенальців приєдналися зрусифіковані робітники інших підприємств міста і сол- дати деяких підрозділів Київського гарнізону. За даними К.Лукеренка - автора цитованої вище статті, “Ленін виділив арсенальцям 3 млн. 2 тис. крб. Їх привезли у спеціальному вагоні київські червоногвардійці (37 чоловік)”. Проте і це не допомогло. Повстання було придушено. Від 700 до 1500 його учасників загинуло. Пролилася кров невинних росіян-робітників, зрусифікованих українців. Усі суспільні сили, класи та соціальні групи були втягнуті в жорстоке національне протистояння. А полум'я громадянської війни дедалі сильніше розгоралося.

Таким чином, протягом кількох століть російський уряд проводив русифікаторську політику на Україні. Все національне під будь-якими приводами нищилося й викорчовувалося, натомість все російське насаджувалося й нав'язувалося. Цьому сприяло неодноразове направлення в ХІХ - на початку XX ст. робітників з Росії на Україну. Завдяки таким “ін'єкціям в містах України з'явилися непогані спеціалісти і російське населення стало переважаючим. Але це були в основ­ному вихідці з російської глибинки, не здатні збагатити духовне життя українських міст. Проте, зважаючи на чисельну перевагу російські робітники суттєво впливали на світогляд та політичні настрої місцевих пролетарів. Тому зрусифіковані робітники України дотримувалися пасивних або нейтральних позицій у ході боротьби за національну незалежність. Іх неріщучість пояснюється насамперед нерозвиненістю на Україні процесу національного будівництва - насладком багатовікового гніту Російської імперії й становищем українського робітничого класу.

При цьому, однак, не слід ототожнювати негативні тенденції в політиці царизму щодо України з ставленням до неї російського народу. Сьогодні ж можна констатувати факт зневажання національних почуттів і гадності росіян навіть у серйозних виданнях, що побачили світ в Україні. “Стало майже бонтоном, - писав у зв'язку з цим Б.Олійник, - обов'язково “вкусити” росіянина, а особливо ревно стараються ті, хто ще вчора буквально захлинався, славлячи “старшого брата”. До­звольте, це він - російський народ - сам нав'язався в старші брати? Чи це він - російський народ - видавав валуєвські і ємські укази та циркуляри, які забороняли українську мову? Чи це він - російський народ - потопає в розкоші?.. Чи це він - російський народ - разом з нами нині ледь зводить кінці з кінцями? Хто ж це так і навіщо - лу­каво і підступно - змішує поняття, замисли і діяння правителів, аплікуючи на багатостраждальний народ? Чи не за тим, аби провокуючи криваві міжусобиці, розділити- і далі володарювати? Але правителі приходять і відходять, а народи залишаються. Навіки!”. В даному контексті повною мірою приєднуємося до думки відомого українського поета і політичного діяча.

Тому в питанні українсько-російських взаємин особливе значення має вимір психологічний. Як це не важко, не слід паддаватися озлобленості, відділяти реальні вікові стосунки від створеної навколо них “міфології”, що покладена в основу стійких, здебільшого, на жаль, негативних стереотипів, здатних генерувати конфронтацію. До того ж ці взаємовідносини фактично ніколи не розвивалися самостійно, так би мовити, на рівних, у них завжди втручався сторонній - інонаціональний, державницький (великоросійський) чинник - політика “по­діляй і владарюй”, що автоматично в 1917 р. була продовжена більшовицькою партією.

Література:

1. Орест Субтельний “Україна: Історія”- Київ, Либідь 1993 р.

2. М.С.Грушевський “Хто такі українці і чого вони хочуть” - Київ, 1991 р.

3. М.С.Грушевський “Ілюстрована історія України” - Киїі, Наукова думка, 1992 р.

4. // “Вечірній Київ”, 1991 р.