Також феномен “політичної культури” можна інтерпретувати оперуючи такою категорією, як ідентичність. Ця категорія є з багатьох причин необхідною і доречною в різноманітних і дослідницьких контекстах “політкультурного аналізу”. Перш за все, політичну культуру можна розглядати як у вертикальному - “рівневому” зрізі, так і в горизонтальному – як “невід’ємну складову загальнонаціональної культури”. З іншої сторони, політична культура може тлумачитись не лише як рівень компетентності суб’єкта політики, але й як специфіка його політичної поведінки, котра визначається етнонаціональною та культурно-історичною приналежністю.
Витлумачення політичної культури як складової культури загальнонаціональної базується на припущенні, що специфіка політичного досвіду об’єктивно зумовлює політичну свідомість і поведінку окремої особи. Якщо розглядати політичну ефективність, раціональність як максимальне досягнення визначених політичних цілей з мінімальними витратами, то національна специфіка для раціональної політичної діяльності виявляється моментом ірраціональним, а від так – зайвим.
Раціоналізація логічно пов’язує різноманітні фактори, що відіграють помітну роль у досягненні цілей. Вона тим самим наче прирівнює усі ці фактори в площині цілі, приводить їх до спільного знаменника, а відтак відкриває можливості їх порівняння й оцінки за їхньою питомою вагою в досягненні цілей. Раціоналізація дозволяє врахувати уві фактори, що впливають на рух домети, а тому відкривається можливість окреслити ту єдину траєкторію, котра найкоротшим шляхом приведе нас до мети і котра стає масштабом для кількісної оцінки усіх інших траєкторій.8
У межах такої логіки специфіка політичного досвіду суб’єкта спричиняє певні викривлення в тій найкоротшій траєкторії політичних дій, що спрямовані на досягнення відповідної мети. Політичний суб’єкт виявляється обумовленим у своїй цілереалізації чимось зовнішнім щодо внутрішньої політичної логіки. І це зовнішнє не є чимось політично зумовленим.
Така, ніби ірраціональн, ситуація свідчить про те, що існування людських спільнот вкорінене у більш фундаментальні сфери, ніж політична у сучасному розумінні. До таких сфер належить макрогрупова ідентичність. У такому сенсі ідентичність є раціональною, але на більш фундаментальному, стратегічному рівні, на рівні збереження і відтворення спільноти як єдиного цілого.
З огляду на викладене вище, практику застосування поняття “політична культура” у вітчизняній науці можна характеризувати як досить різноманітну. Не претендуючи на цілковитість її аналізу, зауважимо лише деякі найпоширеніші випадки інтерпретації цього явища. До таких, перш за все, слід віднести трактування політичної культури як сукупності поглядів, переконань, орієнтацій, що визначають ставлення людей до політичної системи та її елементів. Саме на такому розумінні політичної культури ґрунтується переважна більшість досліджень, спрямованих на з’ясування політичних уподобань респондентів, їхніх оцінок політичних інститутів, готовності певним чином реагувати на різні політичні події та факти. Досить частими є дослідження, в яких за цілісним виміром політичної культури проглядається спроба з’ясувати її пізнавальні емоційні, або поведінкові виміри, що, безумовно, збільшує можливості як інтерпретації політичної культури, так і прогнозування політичної поведінки, що визначається нею.
Політична культура – структурне утворення. Її дослідження передбачають: вияв елементів структури; зв’язок між елементами та їх ієрархія; визначення простору, в межах якого має вестись пошук цих елементів і зв’язків.
Визначаючи політичну культуру, яка, в більшості випадків, є узагальненням отриманих результатів, дослідник обов’язково “зашифровує” своє бачення предмета і його структуру. Наприклад, коли ми розглядаємо політичну культуру як розповсюдження образів орієнтацій на політичні об’єкти серед представників нації, або політичні орієнтації як норми по відношенню до політичної системи і різних її складових і норми по відношенню до своєї ролі в системі, то ми бачимо, що в якості елементів політичної культури беруться “орієнтації” в конкретному вираженні до кожного окремого об’єкта. Відповідно, коли С.Верба, розкриваючи і уточняючи вище наведені визначення, характеризує політичну культуру як систему емпіричних переконань, символів і цінностей, він одночасно розкриває і уточняє структурні елементи політичної культури5.
Ймовірно, що елементи політичної культури, а саме політичні орієнтації, мають неоднакову степінь стабільності та функціональну значимість і знаходяться в певному підпорядкуванні. Беручи до уваги цю обставину, деякі дослідники, зокрема У.Розенбаум, пропонують виділяти “компоненти ядра” політичної культури, тобто “компоненти” які відіграють основну роль у формуванні політичного аспекту нації. До цих орієнтацій слід віднести; орієнтації відносно урядових структур; орієнтації стосовно інших політичних структур; орієнтації стосовно власної політичної діяльності. 9
Відповідно до характеру об’єктів визначаються домінуючі форми їх сприйняття і змістовні особливості орієнтацій.
Перша група охоплює “орієнтації стосовно режиму”, вони формуються на підставі оцінок індивідом основних урядових інститутів, посадових осіб та їхньої діяльності.
Друга група включає три різновиди орієнтацій, що відображають різне за якістю та змістом ставлення до політичних об’єктів і набувають форми: політичної ідентифікації щодо причетності індивідів до нації, держави, міста, району чи групи; політичної довіри до тих, з ким доводиться взаємодіяти в політичному житті; ставлення до “правил гри”, тобто уявлення індивіда про те, яким правилам він має слідувати у громадянському житті і чи завжди вони мають узгоджуватись із законом.
До третьої групи належать орієнтації індивіда щодо власної політичної діяльності. Вони сповіщають про його “політичну компетентність”, яка залежить від характеру політичної участі й використання засобів, що її забезпечують, і “політичну ефективність”, що означає відчуття можливості впливати на політичний процес.
Результати досліджень, проведених вітчизняними вченими, показують, що політичні орієнтації громадян України групуються за чотирма основними (з точки зору репрезентації суттєвих рис політичних ідеологій) векторами.10 Так, за ставленням до змін суспільних відносин погляди респондентів можна інтерпретувати як консервативні чи реформаторські; за ставленням до влади та способів її формування і функціонування – як авторитарні чи демократичні; за ставленням до людини та регламентації суспільних форм її життєдіяльності – як ліберальні чи тоталітарні; за ставленням до політичного й ідеологічного плюралізму – як конформістські чи нонконформістські.
Розглянуті вище положення стосовно змісту, структури, форми прояву, мотиваційної і ціннісної зумовленості політичної культури, безумовно, не вичерпують усіх можливих теоретико-методологічних засобів її дослідження, проте, як нам здається, є достатнім, аби забезпечити висвітлення її суттєвих характеристик.
На завершення можна сказати, що політична культура сучасної України, безперечно, є культурою маргінального суспільства, що намагається розбудитися від тоталітаризму й розбудувати правову, демократичну державу. Це відображається на ідеологічній, політичній, психологічній та інших сферах, на формах державного устрою й ступені розвиненості політичних інституцій. Як і будь-яка культура, творчо переплавила й успадкувала елементи сусідніх політичних культур, скориставшись із свого розташування між Сходом та Заходом,11 водночас залишившись по суті культурою західного типу з досить вагомим східним компонентом.
Отже, дослідження сучасних історичних процесів щодо сутності і структури політичної культури в Україні дає можливість через призму теоретичних і методологічних засад з іншої сторони вивчати новітню історію України. Завдяки даному аналізу сутності політичної культури можна говорити про дослідження історичних процесів в Україні через політичну участь громадян держави.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
1. Политическая культура населения Украины / Отв. Ред. Ю.П.Пахомов и Е.И.Головаха. – К., 1993. – С. 13;
2. Цимбалістий Б. Політична культура українців // Сучасність. – 1994. - № 4. – С. 78;
3. Бебик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді. – К., 1996. – 112с;
4. Гердер И. Идеи о философии истории человечества. – М., 1959. – С. 403;
5. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии//Политические исследования. – 1992. - № 4. – С. 87-90;
6. AlmondG. PowellG. ComparativePolitics. – P.50.;
7. Политическое сознание // Политология. Энцеклопедический словарь. – М., 1993. – С. 303;
8. Пружинин Б.И. Рациональность и единство знания // Рациональность как предмет философского исследования. – М., 1995. – С. 121-142;
9. RosenbaumW.A. PoliticalCulture. – N.Y., 1975. – P. 37-57;
10. Головаха Е.И., Бекешкина И.Э., Небоженко В.С. Демократизация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демократии. – К., 1992; Політичний портрет України. – К., 1994. - №8; Політичний портрет України. – К., 1995. - №11; Политическая культура населения Украины. – К., 1993;
11. Вишняк О.І. Електоральна активність киян зростає // Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів., - “Вибори – 94”. – К., 1994. - №5. – С. 25-28.