У вересні 1863 р. до керівництва Національним урядом ненадовго прийшли „червоні”, а у жовтні керівником повстання став генерал Р. Траугут – талановитий організатор та воєначальник, не пов’язаний ні з „білими”, ні з „червоними”. Тиск з боку придушників повстання посилювався, а поповнення повстанських загонів новими силами - послаблювалося. В деяких районах повстання протрималося до зими, але до травня 1864 р. воно було практично придушене. Лише окремі невеликі групи продовжували чинити опір.
Царський уряд жорстоко розправився з повстанцями: сотні їх загинули в боях та були страчені, тисячі – засуджені на каторжні роботи в Забайкалля, заслані до Сибіру або внутрішні губернії Росії або примусово віддані на військову службу, але жертви повстання були не марними:
1. повстання виявилося ще одним великим кроком до національної консолідації та росту суспільної свідомості поляків.
2. воно змусило царський уряд Росії узаконити ті перетворення, які були сформульовані в повстанському аграрному декреті. Зміст селянської реформи 1864 р. в Королівстві Польському суттєво відрізнявся в кращий бік від загальноросійської селянської реформи 1861 р.
Слід зауважити, що звільнення селян від кріпосної залежності відбулася в Герцогстві Варшавському аж у 1807 р. цей захід мав певне прогресивне значення, але феодальні повинності, як і в Королівстві Польському, залишалися діяти і земля вважалася власністю поміщиків.
Серед 20 тисяч повстанців: селян – 31 %, міщан - приблизно 17 %, дворян та шляхти – 47 %. Епоха повстання 1863 – 1864 рр. ознаменувалася для польського визвольного руху значним розширенням співробітництва з російським революційним рухом.[23]
За 50 років після повстання 1863 – 1864 рр. в світі відбулися зміни, що мали велике значення для всієї Європи та для держав, що захопили польські землі. Змінилося міжнародне становище: Росія ослабла і втратила роль жандарма Європи, тоді як Австрія стабілізувалася на основі перетворення в 1867 р. в дуалістичну Австро – Угорську монархію, а Пруссія досягла укріплення союзу німецьких держав і створення у 1871 р. Німецької імперії.
Події європейського та світового масштабу наклали відбиток на політику Росії, Німеччини, Австро – Угорщини, і зокрема, на відношення їх до Польщі. Ця політика ставала важливим фактором, який ускладнював процес розвитку польського народу.[24]
Після придушення повстання 1863 – 1864 рр. царизм проводив в Королівстві польському політику репресій і національного гноблення. Він прагнув уніфікувати систему адміністрації, судових органів, просвіти в Королівстві з загальноросійською системою, в той же час не розповсюджуючи на нього загальноросійських реформ:
- був ліквідований інститут Намісництва, Державна та Адміністративна Рада, урядові комісії Королівства,
- Королівство Польське перейменоване в Привіслинський край,
- В установах насаджувався російський бюрократизм,
- Йшов русифікаторський наступ на вищу та середню освіту, сільську школу,
- Ряд заходів був спрямований проти католицької церкви,
- Здійснювалося насильницьке обернення уніатів до православ’я.[25]
Повстання 1863 – 1864 рр. було приречене на поразку не діями каральних військ, а царським наказом про ліквідацію феодально – кріпосницької залежності і порядків в польському селі. Не зустрівши розуміння з боку польських поміщиків і отримавши землю в результаті здійснення царською владою реформи 1864 р., селянство Королівства Польського в значній мірі втратило цікавість до визвольної боротьби. Саме це було головною причиною поразки повстанців, окремі групи яких декілька місяців продовжували героїчні, але безперспективні зіткнення з поневолювачами.
Жорстокість національного та релігійного гніту посилювалася на фоні загального наступу реакції в Росії, особливо з 80 – х рр.. ХІХ ст. до початку ХХ ст. революція 1905 – 1907 рр. вимусила царський уряд піти на поступки, в тому числі і пригніченим народам, але через деякий час всі демократичні завоювання були забрані. У 1907 р. число депутатів в Думі від Королівства Польського зменшилося з 37 до 14. Від Королівства Польського була відчужена Холмщина, населена поляками. Проти польських службовців Варшавсько – Віденської залізниці був направлений закон про викуп її в царську скарбницю. Прийнятий Думою проект місцевого самоуправління Королівства Польського зменшував права поляків.
Якщо порівнювати соціальну структуру суспільства Королівства Польського та Князівства Варшавського, то необхідно звернути увагу на те, що при існуванні зазначених держав вона майже не змінилася.
Головною особливістю суспільного устрою Королівства Польського та Князівства Варшавського була багато чисельність привілейованого стану. До середини XIX ст. майже кожний десятий житель держави був шляхтичем. Хоча майновий політес передбачав всемірне підкреслення повної рівності осіб благородного походження, насправді воно було більш ніж ілюзорним. Серед тих, хто мав герб, добра половина не мала ні землі, ні кріпосних. Маса бідної шляхти отримувала певні матеріальні блага на службі у магнатів, політична вага яких на сеймиках залежала від кількості політичної клієнтели.
Інші шляхтичі, які переселилися до міста, отримували одну з вільних професій і залучались до торгово-ремісничої діяльності. Слід зазначити, що формально-юридичні санкції на заняття ремеслом і торгівлею „брукова” шляхта (брук – по польські мостова) отримала лише на початку XIX ст..
Досить значний прошарок польського дворянства складала так звана затінкова шляхта, яка володіла господарством селянського типу і власноручно обробляла землю. Цих шляхтичів ніколи не залишало відчуття переваги над сусідами-хлопами і відрізняло вражаюче неприйняття усього нового.[26]
Як і раніше, в XIX ст. соціальну піраміду польського суспільства складали магнати – можновладці. Особливо велиою могутністю вони відрізнялися в Королівстві Польському та Галиції, де двом з половиною сотням магнатів належало до 70 % приватновласницьких земель, а найбільш заможні мали по декілька тисяч селян.
Селянство, яке складало до 70 % населення князівства та королівства, також вирізнялося своєю строкатістю. Окрім приватновласницьких селян (64%), особливими категоріями були церковні (17%) та державні селяни, які проживали на королівських землях (19%), які в свою чергу широко роздавалися магнатами. Одночасно продовжувало існувати середньовічне розділення селян на повнонадільних кмітей, загородників, коморників та халупників, що колись відповідало розміру обробляємого ним ділянку землі та характеру повинностей.
На початку XIX ст. всередині кожної з названих категорій продовжувалися майнові розрізнення. Важливим інтегруючим фактором селянства Королівства Польського та Князівства Варшавського залишалася барщина.[27]
Після вступу на територію Польщі військ наполеонівської Франції посилився розрив між буквою закону та соціально-правовою дійсністю. На території створеної під егідою французького імператора Князівства Варшавського одразу почав діяти відомий кодекс Наполеона, який був зорієнтований на захист приватної власності в буржуазному його розумінні.[28]
Залучення в Польщі законодавства, яке зовсім нещодавно вступило в дію у Франції, яка нещодавно пережила революцію, дало досить неоднозначні результати. Якщо образ французького села початку XIX ст. визначала дрібна селянська власність, то в Князівстві Кодекс використовувався польськими поміщиками в якості допоміжної юридичної гарантії непорушності великого земельного володіння. Відтепер землевласник отримував необмежену можливість розпоряджатися селянськими наділами. Селянина, який тепер переходив в стан орендатора, могли в любий момент зігнати з наділу, забрати не тільки нерухомість, але і робочу худобу з інвентарем, які тепер також вважалися повною власністю поміщика. При цьому зберіглись ті ж форми селянських повинностей – барщина, грошовий та натуральний чинш, а також адміністративно-поліцейська влада поміщика. Нове законодавство принесло селянам власну свободу, однак вона не була забезпечена економічно і була названа тогочасними сучасниками “пташиною”.
Значна частина шляхти протидіяла цим перетворенням. Землевласники Малої Польщі, яка була включена до складу Князівства Варшавського в 1809 р., виступали проти введення законодавства французького зразка. Анкетування, проведене серед поміщиків Князівства в 1814 р., після того як французька армія залишила дану територію виявило досить впливовий консервативний прошарок правлячих кіл. Намагаючись забезпечити фільварки робочою силою, шляхта вимагала обмеження свободи переміщення для малоземельних та безземельних селян.[29]
Якщо порівнювати ситуацію становища селян Королівства Польського, то необхідно звернути увагу на те, що центральними процесами в житті села було прогресуюче обезземлення селян і їх переведення з барщини на грошовий чинш. Найбільш швидше і на більш вигодних умовах для сільського люду умови чиншування проводилися в казенних маєтках. В поміщицькому селі Королівства на чолі чиншевої компанії на початку XIX ст. стояли магнати – Чарторийські, Замойські, Вельопольські, за якими йшла частина великої та дрібної шляхти. До середини XIX ст. було очиншовано 41 % господарств, але в багатьох з них грошові виплати все ще поєднувались з роботою на барщині.
В більшості випадків чиншова регуляція супроводжувалася відрізом від селянського наділу і включенням до нього земель гіршої якості. Загалом же слід визначити той факт, що перехід до грошового чиншу ослаблював зв’язки селянина с поміщицьким господарством і укріплював його контакти з ринком, а фільварк починав обзаводитися власним інвентарем.